Дякуємо, Олю!

Іноді у відповідь на доброзичливу оцінку чиїхось зусиль по робленню чесного, а отже (поки що у нас так) критичного ТБ, мені говорили творці цих передач: звичайно, дякуємо, але... це ще один привід для неприємностей з владою. Тому перед тим, як сказати щось про останню програму Ольги Герасим'юк «Версії» («1+1») , я постукаю тричі по дереву і підкреслю, що вже такого відомого і суперпрофесійного проекту, переможця і лауреата всіляких конкурсів, звичайно ж, не зможе зачепити рука репресій. Навіть якщо я скажу, що насправді найсерйознішим обвинуваченням нинішньої влади є не «найкрутіші» і найтехнологічніші політичні проекти. Не дискусії політиків, не аналітика політичних журналістів, не радіотрансляції із залу засідань ВР... Насправді можна просто почути черговий телефонний дзвінок з черговим «SOS!» від конкретного (і, на жаль, наступного) потерпілого від чергового тягаря і несправедливостей нинішнього нашого життя — і виїхати «за викликом»... Ольга Герасим'юк робить це регулярно, і практично кожна її програма — це і є саме той неспростовний доказ не тільки того, що так більше в цій країні жити не можна, а й того, що хтось повинен відповідати за те, що ми так все ще живемо.

Одним з найсильніших телевражень останнім часом став для мене епізод з програми Ольги слідами її попередніх виступів: не без допомоги і впливу телеканалу «1+1» було звільнено з в'язниці міліціонера Василя Камінського, котрий захистив беззахисних жінок від хулігана, який (хуліган) виявився, як з'ясувалося пізніше, великим чином у прокуратурі. Нам показали фрагмент засідання суду, де було зачитано постанову про зміну запобiжних заходiв. Міліціонера не виправдали — йому «просто» замінили покарання у кілька років в'язниці на умовне відбування терміну. І його мама — немолода крупна жінка — гепнулася на коліна і закричала-заголосила: «Спасибі, спасибі, спасибі»... Вона дякувала особисто судді, котрий, як підкреслила й Ольга Герасим'юк, насмілився піти проти бажань високих чинів і корпоративних правил гри. Тобто, родичі Василя Камінського явно не вірили в наявність у країні справедливої державної системи, яка не повинна була б допустити свавілля щодо свого громадянина. Вони сподівалися тільки на особисту порядність судді. Особисту порядність, яка така крихка і не обов'язкова в сьогоднішньому нашому світі, але, слава Богу, їм пощастило... І всі були щасливі, і пили шампанське — хоча запитання про те, чому спасибі суду за милість говорить навколішки мати людини, котра захищала закон і честь своїх співгромадян — було виразним, і хіба що тільки напряму не озвучене Ольгою Герасим'юк.

Минулого четверга Ольга показала програму, яку потім, у неділю, в ефірі «1+1» вже не повторили — попри оголошення в програмі телепередач. Я навіть не стала телефонувати на канал — адже все одно в кращому випадку почую якісь чергові фрази про «технічні причини», ніби виключно через які програму з Закарпаття було замінено на програму «Телеманія», зняту в Каннах на фешенебельному кінофестивалі. У принципі, я взагалі дивуюся, як напередодні виборів київського мера на каналі «1+1», що однозначно підтримав Григорія Суркіса, вийшла передача, котра поставила жирну пляму на чистому образі партії, яка вкупі з Президентом дивним чином практично всього за декілька місяців — якщо вірити повідомленням офіційних ЗМІ, особливо в період висунення Леоніда Кучми кандидатом у президенти — ліквідувала в регіоні всі наслідки страшної повені. Ні, звісно, Ольга Герасим'юк нікого конкретно не викривала і не звинувачувала, і вся адресність її передачі розпочалася і закінчилася згадуванням про те, що «минулого року перед програмою про Закарпаття нам дзвонили з Верховної Ради від одного депутата, який, як стверджувалось, найкраще знає проблеми цього регіону. Після програми він вже більше не дзвонив. А в тих краях так і не згадали його прізвища. Хоча, може, він був такий же безсилий, як і усі. Останнім часом повідомляється про те, що з державного бюджету до програми порятунку Закарпаття надходить все менше й менше коштів. А вже закінчується весна. І скоро там (у селі Яблуниця Тячiвського району.— Прим. авт. ) почнеться голодний мор. Хоча, можливо, про це ніхто не дізнається, тому що новини звідти не долітають...». А потім творці програми показали нам репортаж, змонтований з власних зйомок у цьому гірському селі, і аматорських відеозйомок місцевого вчителя, який, власне, Ольгу Герасим'юк туди і запросив. Люди там під час повені втратили житло — і живуть по дві-три сім'ї в тих будинках, які ще не зовсім зруйновані, але з ними це може трапитися в будь-який момент. 4 тисячі чоловік ніде не працюють — бо родючі землі засипало каміння. Єдине, чим можуть займатися тут щодня — це збирати каміння у відра і переносити його метрів за п'ять убік. Сюди вже давно не літають вертольоти з гуманітарною допомогою, оскільки вважається, що наслідки катастрофи вже ліквідовано. Сюди не привозять продукти, оскільки дорогами, що ведуть до них, проїхати практично неможливо. А звідси навіть коли хтось помре, то труп в останню дорогу можна відправити тільки річкою. У людей навіть немає за що покласти небіжчика в труну... Знімальну групу «1+1» тут сприйняли як останній шанс на порятунок. Але сила цієї програми Ольги, як попередніх, була в поєднанні гострих, жорстких, публіцистично-пафосних моментів з абсолютно ніби побутовими, ніби замальовочними епізодами. І спокійна діловитість деяких селян, котрі, слава Богу, ще кудись йдуть і навіть поспішають у цьому забутому всіма селі, була не менш вражаючою, аніж сльози на крупному плані сумних дитячих очей... Коли поспішають там, де поспішати фактично немає куди і немає чого (30 походів у Мукачево з проханням допомогти переселитися туди нічого не дали одному з тих, кого знімала Ольга) — це і є істинна приреченість і істинне упокорювання. «Ці люди вже готові», — сказала Ольга Герасим'юк. Готові до того, що на відеоплівці «1+1» залишиться їхнє останнє зображення на цій землі. А ще ці люди кажуть: «Ми проголосуємо за того, за кого скажуть — тільки б спасли». «І цей стан, — продовжить Ольга, — якось називається...».

Втім, безпосередність спостереження, безпосередність співпереживання і навіть безпосередність узагальнення — все ж не головне, що різнить програми Ольги Герасим'юк від соціально-публіцистичних проектів, які іноді з'являються в нашому ефірі, i іноді також цілком професійнi (той же «N-й кілометр» від «Інтера»). Ольга завжди має і мужність, і напрацьовану ім'ям і талантом можливість йти вглиб, без екивоків і евфемізмів говорячи про причини тих зазвичай жахливих слідств, про які йдеться в її передачах. І, по-моєму, Ольга Герасим'юк — єдиний на нинішньому нашому ТБ журналіст, який не залишає своїх героїв напризволяще: знявши про них передачу, вона допомагає їм і потім, довго і настирливо. Я не знаю, наскільки вистачить цієї немаленької, та все ж жінки. Бо одна справа про когось, про чиюсь біду розказати глядачам, не без роботи і на своє професійне ім'я, а зовсім інша — пустити цього когось, зовсім неблагополучного, у своє особисте життя, переживати за нього, як за рідного, і оббивати, оббивати пороги... Я знаю, що до телебачення «Швидкої допомоги» чимало «просунених» колег ставляться іронічно і навіть скептично. З висоти великих завдань — як правило, побудови своєї особистої кар'єри, яка не любить шаленості, а живиться розумним прагматизмом. А ще, кажуть, один журналіст усім все одно не допоможе, треба, мовляв, працювати на «глобалку», руйнувати Систему. Але, хоч як дивно, ті, хто руйнує Систему, не пускаючи до себе в душу чийсь чужий поодинокий біль — як правило, дуже скоро з цією Системою змиряються, варто тільки скуштувати перший плід приємних досягнень. А ось ті «божевільні», для яких амбразура — це кожна людська доля, у результаті і стають істинними могильниками різновеликих Систем абсурдів і брехні.