Виконана обіцянка

Аксіома: свято потрібне всім, завжди і за будь- яких обставин. У Києві, схоже, останнім часом проблем з цим мало: трохи потеплішає — найрізноманітніші сабантуї починають стрясати асфальт гуркотом музичних істерик, а небо — феєрверками. Все б добре, але стандарт у цих свят один, і походить він від зразка звітно- виборного концерту відповідної якості. Проте згадувати, як це «там», у цивілізованому світі, відбувається, — невдячне заняття. Набагато краще це влаштувати — що, власне, і спробував зробити Віталій Малахов, директор і батько-фундатор «Києва травневого».

Режисер Театру на Подолі, частий гість знаменитого Единбурзького фестивалю, Малахов відразу й чітко розмежував свій витвір з іншими подібними акціями: «У нас фестиваль для широкого глядача». Поки що у Києві існували два постійно діючі театральні фестивалі: огляд міських театрів-студій — який, здається, благополучно почив у бозі, і «Березілля», що поки якось функціонує вже протягом восьми років. Але, мабуть, обидві ці досить милі тусовки були розраховані виключно на театральних гурманів — тих, хто віддає перевагу лабораторному, пошуковому мистецтву, а не невибагливій розвазі, алегорії та метафорі, а не прямому текстові, всілякому андерграундові, а не яскравому світлу великих сцен. Власне, Малахов поставив собі за мету заповнити одну нішу, що досі була порожньою, — фестиваль для мас, створити деякий простір театрального видовища та розваги в нашому міському пейзажі, подібними видовищами якраз не розбещеному.

Завдання, що й говорити, не з простих — при нинішній «патронатній» постановці справи. Організатори вирішили перестрахуватися, оголосивши початком фестивалю 19 травня і включивши до його програми всі хоч трохи цікаві події, що відбуваються в Києві за цей період (аж до ювілейних заходів Гете-інституту і прем'єр у репертуарних театрах!). Офіційно ж «Київ травневий» розпочався в неділю, 23 травня, постановкою «Тараса Бульби» на відкритому майданчику біля Володимирської гірки. Власне, це чудернацьке шоу й задало тон імпрезам, які відбувалися на понад десятьох київських сценах. Модернізований «Бульба» виявився досить феєричним. Чоловіча хорова капела імені Ревуцького плюс вишукано- сентиментальна музика Івана Небесного, посилена барабанами ансамблю «Арс-нова», яскравими масками Експериментального театру та фінальним салютом, — поєдналися у святковий пролог, після якого організаторам можна було вже нічого не боятися. Публіка пораділа, критика наситилася. Власне, і весь фестиваль був такий, як ця перша постановка, — певний компроміс між неприкритим експериментаторством і бажанням «зробити красиво» всім, хто прийшов на вистави, незалежно від рівня їхньої культурної підготовки.

Звичайно ж, найсильнішим враженням всіх десяти фестивальних днів став Тбіліський театр маріонеток під керуванням Резо Габріадзе. Спектакль «Сталінградська битва (реквієм)» — це прекрасна і трагічна притча про війну й людей, про те, як нескінченні битви йдуть по долях всіх живих істот — від мурашок до солдатів. Ляльки на своєму мініатюрному кону розігрують високу драму, гідну видатних акторів. Це той випадок, коли вже не суттєво, якими засобами створено твір: настільки зачаровує та приголомшує побачене. Власне, «Сталінградська битва» за художнім значенням стала найголовнішою подією фестивалю; ті, хто намагався відвідувати всі спектаклі, мимоволі звіряли побачене з цим високим трагічним камертоном.

Проте Габріадзе був, мабуть, винятком у будь-якому розумінні, бо переважали спектаклі в більш дохідливому, комічному, іронічному ключі. Так, ще один театр маріонеток — на цей раз московська «Тінь», увінчаний у цьому році аж трьома «Золотими масками», віддав перевагу дитячій наївності над трагізмом, перетворивши оперу «Іоланта» на милий вертеп, що іскриться хлопавками і конфетті. Акторка Наталя Баранникова, що виконувала в цій виставі усі партії — і жіночі, й чоловічі, навіть оркестрові (!), показала добрий, трішки хуліганистий новорічний балаганчик. Ляльки в неї не жили самостійним буттям, швидше, підкреслювали фахову розторопність і чарівливість самої акторки. Мабуть, цей розкріпачений, по- мультиплікаційному напружений стиль хороший для короткої інтермедії, але не для опери, нехай навіть пародійно переусвідомленої. Проте публіці сподобалося.

Взагалі, згадуючи про фестиваль, цю ремарку про публічне задоволення доводиться повторювати досить часто для того, щоб не впасти в критичну їдку рефлексію. Так, італійський театр «Пантакін та Венеція», широко розрекламований як справжня комедія дель арте, справді показав на сцені Театру на Лівому березі жвавий костюмований фарс. І важко при цьому говорити про те, що труп такого рівня і подібної манери й у нас вистачає — важлива аутентика та глядацьке задоволення, а того й іншого тут вистачало. Народ сміявся, аплодував і був задоволений. Все ж потяг до чужих, маловідомих звичаїв та вбрання — річ дуже стійка й глибока. Малахов, схоже, врахував і це, запросивши на фестиваль індійських танцюристів під керівництвом Гіти Чандран і шотландський колектив «Клан», що, власне, як і «Пантакін», принадливий не так майстерністю, як екзотикою. Чужий крендель солодший за свій.

Проте лицедійський талант не залежить від будь-яких упаковок. Інший італієць, Сільвіо Кастільйоні, призер Венеціанського конкурсу арлекінів (там є й такий), виявився просто хорошим актором. Без фанфар і феєрверків він показав у Театрі на Подолі моноспектакль «Бродяга» — історію декількох людей під час і після війни — цією талановитою простотою він усім і сподобався.

Однак і простота від простоти відрізняється. Актори московського Театру біля будинку Станіславського в своєму ностальгічному кабаре «Російська туга» начебто також просто співали незабутній репертуар на зразок «Коробушки» або «У самовара я и моя Маня». Але — закам'янівши обличчями, механічно повторюючи жести, відпрацьовуючи рефрени монотонними усмішками. У результаті відомому російському режисеру-провокатору вдалося відтворити на сцені страшнуватий, трагікомічний світ «російської туги», де найкондовіший репертуар, пропущений крізь жорна сюрреалістичних фантазій, перетворюється на щось абсолютно вже неймовірне. Але глядачеві — незалежно від сценічної «просунутості» — знову ж таки все подобається! І це був не єдиний випадок, коли суто авангардна, місцями схожа на таємний ритуал вистава цілком легко й вдячно сприймалася залом. Краківський театр «ХТО» в своєму перформансі «Сінема» створив дуже дивну реальність, де теми й сюжети з класичного кіно дробилися на безліч дивних, місцями дотепних, місцями страшних сценок. У хід йшла вода й відірвані руки та ноги манекенів, тісто та мило, уніформа та костюми, що рвуться, — все не пов'язане навіть подібністю сюжету, але талановито, практично без єдиного слова зігране акторами. Фанати авангарду були в захваті, публіка ж веселилася від душі — бо бачила на сцені класно організоване видовище. І такі ж були інші привізні театри — незалежно від найрадикальнішої форми, найекстравагантніших трюків. Білоруський театр імені Янки Купали і львівський «Воскресіння», датський «Мім-театр» і Московський студентський театр МДУ були добрими тим, що їх можна було дивитися, а не медитувати на тему означника та означуваного. Фестиваль закінчився, як і починався: танцем масок на ходулях (актори Київського експериментального театру, який, схоже, стає завсідником будь-якого вуличного божевілля). Вся інша частина шоу на майдані Незалежності перетворилася на фольклорний вінегрет, де змішалися цигани, африканці, бразильці — коротше, всі прапори були в гостях у нас. Злегка театралізований концерт плавно переріс у святкове дійство, що тривало далеко за північ.

Напевно, основний підсумок «Києва травневого» — в тому, що Малахову свою обіцянку вдалося виконати. Він справді зібрав фестиваль для широкої публіки — і публіці сподобалося. Публіці взагалі подобається, коли роблять щось заради неї. У цьому немає нічого поганого — лише б не втрачався смак і почуття міри, які в публіки також є, незважаючи на відому сентенцію про те, що вона — дурна. У «Києві травневому» мирно ужилися химерні пошуки і нехитрі розваги. У подібній комбінації цей фестиваль і матиме майбутнє — без відкриттів і переворотів, але з хорошим святковим ароматом.