Культ знань і освіти має стати складовою української національної ідеї

— Шановний пане Кремень, що несе в собі новий закон про освіту, який нещодавно прийнято Верховною Радою? Які там передбачено зміни стосовно попереднього закону?

— По-перше, перехід на загальне 12-річне навчання, яке сьогоднi прийняте в усій Європі (окрім України та Росії). Весь цикл навчання буде ділитися на початкову школу (4 роки), основну школу (5 років) і старшу школу (3 роки). Перехід плануємо розпочати з 2001 року, з першого класу, тобто поступово, що зменшить навантаження на бюджет. Новий закон встановлює також граничний розмір класу — не більше 30 учнів. А найменший клас може нараховувати 5 учнів.

— Чи не могли б ви навести дані про кількість дітей, які зараз не ходять до школи, не отримують початкової освіти? З яких причин?

— На жаль, кількість дітей, які не ходять до школи, зростає, особливо в Закарпатті, Донбасі, Одеській області. Згадаємо, що зовсім недавно ситуація, коли дитина не ходила до школи, була надзвичайною. А зараз з боку місцевих відділів освіти ні контролю, ні допомоги, ні тривоги не помітно.

— Чи змінилася за останні роки диференціація освіти? Яка, наприклад, різниця між міською та сільською школами, між школою та ліцеєм?

— Дійсно, ми є свідками загрозливого процесу розшарування в системі освіти. І хоча сьогодні понад 200 тисяч дітей навчається в гімназіях та ліцеях, кількість цих закладів обмежена, вони доступні далеко не для всіх. Розрив у рівнях середньої освіти виникнув не через те, що занадто добре навчають у спеціальних школах, а за рахунок падіння якості навчання в масових школах, особливо сільських. Причини криються не тільки в нестачі грошей, а, головним чином, у неувазі місцевої влади до шкіл, до освіти. Освіта втратила свою пріоритетність. Є чиновники, які не можуть або не хочуть навіть виділити школі торфу, щоб діти не мерзли. Тим часом, розшарування середньої освіти тепер означає ще більше розшарування суспільства в майбутньому. Бо за людиною з атестатом, скажімо, сільської школи надовго закріпляється статус «другого гатунку». Що робити? Розробляти й законодавчо затверджувати стандарти освіти, а потім додержуватися їх.

— Якими, на вашу думку, є можливі шляхи розв'язання мовних проблем освіти — яким чином можна одночасно забезпечити в школі права державної мови й мов національних меншин?

— Це одна з тих проблем, які не мають однозначного й остаточного розв'язання. Найбільш роздутою (відомо, з яких політичних причин) є проблема російської мови. З угорцями, поляками, євреями все набагато простіше, все може бути швидко вирішене. Ми, зокрема, вважаємо, що переводити десь посередині шкільного курсу на українську мову навчання не бажано; починати краще з першого класу. Не варто боятися двомовних українсько-російських шкіл — нехай діти закінчують школу тією мовою, з якої починали. Тут могутнім чинником є час, — треба на нього покластися.

— Ваша думка щодо стосунків між школою та церквою? Чи ви вважаєте доцільною й позитивною пряму участь духівництва в шкільному навчальному процесі?

— Поважаю почуття віруючих, з розумінням ставлюся до активізації релігійного життя в країні. Не треба, однак, забувати, що в нас держава відділена від церкви, і цей принцип стосується також світських освітянських закладів. Школа ж зобов'язана давати учням знання щодо релігійного життя в Україні. А катехізацією нехай займаються церкви в недільних чи суботніх школах. Тим більше, що країна в нас багатоконфесійна й у класах багатьох регіонів поряд сидять діти, які належать до різних конфесій.

— Ваше ставлення до використання в школах країни підручників, які видаються за кордоном — у Польщі, Ізраїлі, Угорщині, Росії? Підручників не тільки з мови, а й, скажімо, з історії?

— Ставлюся негативно, хоча б тому, що навчання за дуже різними підручниками, як це має місце зараз, працює на посилення відмінностей між різними регіонами країни. Подивіться — Захід вчиться за польськими підручниками, Схід — за московськими.

— Як забезпечується робота інститутів АПНУ матеріально? Відомо, що Інститут педагогіки, наприклад, вже кілька років, як позбавлено власного приміщення, й нині відділи iнституту розсіяні в усьому місті. Люди працюють без бібліотеки, без спілкування з колегами, без телефонів, не кажучи вже про принизливі для науковців умови роботи в кімнатах гуртожитків, ПТУ тощо.

— Тут ситуація дуже складна. Не тільки окремі інститути АПНУ, але й Президія не має належного приміщення, устаткування, обладнання. Дійсно, Інститут педагогіки фактично втратив своє зручне й пристосоване для наукової праці приміщення на Богдана Хмельницького. Це трапилося через відсутність грошей на складний ремонт будівлі, серйозно пошкодженої під час будування станції метро «Театральна». Нам обіцяли кілька інших приміщень, але в останній момент перевага завжди віддавалася то податковій інспекції, то міліції, то якимось іншим установам. Працювати людям ніде. Бібліотека Інституту педагогіки, колись найбільша педагогічна книгозбірня Союзу (налічує 900 тисяч одиниць) зараз зберігається в непристосованих для зберігання книг приміщеннях. Вже багато років, як вона повністю вийшла із наукового вжитку.

Про належне обладнання не варто й згадувати. Достатньо сказати, що кількість комп'ютерів в усіх наукових закладах Академії можна перелічити на пальцях.

— Яку сучасну позитивну тенденцію в царині освіти ви хотіли б згадати?

— Дуже важливим є те, що останні 2-3 роки знову почали рости конкурси до вузів та до аспірантури. Пішов процес реанімації престижу вищої освіти, визріла громадська думка, що «кіоск» чи «шоп» — то може й не найкраще призначення в цьому житті. Шкода лише, що все менше сільських дітей вступає до престижних, зокрема, столичних вузів. Я, втім, дуже далекий від того, щоб знову нормувати відсоток набору до вузів — скільки селян, скільки робітників тощо. Є інші методи. Я запропонував створити мережу інтернатів для сільських учнів останніх двох-трьох випускних класів, а також спеціально готувати й добирати педагогів для цього важливого заключного етапу середньої освіти.

На закінчення хочу ще раз підкреслити, що жодна інша сфера так не впливає на стан суспільства, як освітянська. Тому всі ми, в тому числі й ЗМІ, повинні формувати в суспільстві культ знань, зробити освіту частиною нашої національної ідеї. Всі свідомі громадяни мають бути лобістами знань.