Зупинився потяг,

З 'ясовуються нові подробиці того, що сталося 3 травня о 4 год. 45 хв. на залізничному перегоні Малиничі — Вовківці («День», № 82). «Там два крутих повороти. Тому я, на щастя, збавив швидкість руху до 27 кілометрів за годину. Десь за метрів сто мій помічник помітив, що на рейках щось лежить. Ще насторожило, що світлофор нічого не показує. Була б чорна біда, якби зловили гаву. Там з обох боків залізничного насипу — крутосхили, та такі, що дна не видно. Нікого не залишилося б», — згадує Ігор Макогонюк, машиніст потягу № 623, що дорогою з Києва до Кам'янця-Подільського був за півкроку до катастрофи.

І.Макогонюк уже десятий рік водить потяги залізницею рідної країни. Запевняє, що віднедавна «працювати стало майже неможливо і до краю небезпечно». Відправляється у рейс, наче партизан у тил ворога. Що ж до оперативників лінійного відділу міліції на залізничній станції «Хмельницький», то вони продемонстрували найвищий пілотаж. Уже через добу після цієї надзвичайної пригоди взяли двох зловмисників: 17 річного Богдана і 16-річного Валерія у квартирах їхніх батьків в обласному центрі.

«У скоєному зізналися і в ході відтворення обставин події свідчили, як виривали стовпи, складали на рейках у слово, що на «х» починається», — розповідає для «Дня» міліцейський слідчий Юрій Гавриленко, якому доручено цю непересічну справу.

Тут-таки, в кабінеті слідчого, — табличка від того самого кілометрового стовпа. «133/134» — такі цифри на табличці написано. «А починали вони злочинні дії від 135-го кілометра», — продовжує Ю.Гавриленко. Намагається з'ясувати, як «хлопці до такого докотилися, невже не уявляли, що могло б статися через покладені на рейки залізобетонні стовпи»?

Напередодні вони були в Малиничах, передмісті Хмельницького, на весіллі. Одного запросили, другий сам прибився до намету. Пили за здоров'я молодих і їхніх батьків, за куму, сватів, братів. Коли вже споночіло, пішли до лісу, де сподівалися зустрітися зі своїми приятелями. Не зустрілися, то й пошвендяли вздовж залізничної колії у бік обласного центру. На місці злочину детективи знайшли скло розбитої пляшки, від якого відгонило самогонкою. Тінейджери із собою з весілля несли...

«Батьки обох, мабуть, уже звикли, що хлопці пізно додому вертаються. Бо, як казали на допитах, тієї ночі, не дочекавшись їх, полягали спати», — розповідає слідчий Ю.Гавриленко. Він сказав батькам, щоб принесли характеристики на хлопців. Із місця навчання. З місця проживання. Формальність. Немає жодних сумнівів, що з тими характеристиками підозрюваних хоч до вузів відправляй. Без вступних іспитів. Батьки одного з них дуже впливові люди. Не бідують і батьки другого.

То невже, розбивши світлофора, влаштувавши на колії пастку для пасажирського потяга, не уявляли, що могло б статися? Обидва запевняють: гадали, що машиніст побачить. Мовляв, думали, що локомотивна бригада виявить пильність і професіоналізм. Та що вони могли гадати на нетверезі голови? Бозна-що...

«Утрачаємо підростаюче покоління. Що ж то буде, коли воно подорослішає?» — бідкається хмельницький транспортний прокурор Леонід Таран, який порушив цю непересічну карну справу. Розповідає, що «мають місце не тільки корисливі злочини, а й надзвичайні хуліганські дії». Он якось знічев'я розбили аж три світлофори поспіль. Залізничники не встигають склити вікна у вагонах. При нашiй бiдностi.

Дехто не впадає у відчай. Розповідає, що завжди так було: старші виявляли щире невдоволення стосовно молодих. Та нічого, запевняють уже й ті, яким свого часу дорікали, самі вже дорікають, не маючи певності у світлих перспективах. Одначе ніхто не пригадає, коли раніше зі стовпів складали нецензурне слово на колії, ладнаючи пастку для пасажирського потяга. Ніколи не було чогось подібного.

Прокуророва пам'ять нагадує йому прочитане колись давно оповідання про юного піонера, який, забачивши, що щось негаразд на залізниці, розв'язав свого червоного галстука і побіг назустріч паровозу. Запобіг катастрофі. Прокурор читав і себе уявляв таким самим піонером-героєм. І автор цих нотаток «виховувався на традиціях». І ви, старший читачу, щось подібне пригадаєте.

А це покоління вже десь краєм вуха чуло про Павлика Морозова, який «заклав» рідного батька. На чому ж воно виховується в школі та вдома? Де, як організовано його дозвілля? Ніде і ніяк. Ті батьки накопичують, поки ще не зовсім пізно. Ці ж батьки зайняті виживанням, як тільки можуть. Разом з учителями, чиновниками установ, на які покладено «справи сім'ї і молоді».

Я вже завершував ці нотатки, коли раптом, наче грім серед ясного неба, — нове міліцейське повідомлення. З уроку до лікарні доставлено в тяжкому стані підлітка. Переломи кісток носа, струс мозку, інші тілесні ушкодження, записав лікар у картці хворого. Так бідолашного побили двоє його однокласників у школі обласного ж центру. На уроці! У присутності вчителя. На очах класу!

По коментарі до управління освіти автор цих нотаток вирішив не звертатися. Свідомо. Бо вже навчений. Інтерес кореспондента до «тіньових» питань шкільного життя звичайно завершується наступом по всьому фронту. Аби тільки не писав, сміття з хати не виносив, нагадають і про гостроту поточного моменту, і про кореспондентових дітей, які також до школи ходять, і про необхідність угадувати причинно-наслідкові зв'язки натякнуть. Їх, організаторів освіти, якось зрозуміти можна. І вони — заручники системи в цій країні, де самі господарі державного життя склали на рейках слово на літеру «х». Із перегінних стовпів. Для «рідних» підданих. Приїхали. Злазьте...