Неперекладна гра цифр

Словосполучення «віртуальна економіка» з'явилося близько року тому, однак жителі колишнього СРСР, які вже котрий рік живуть у дуже дивному з погляду економічної науки (та й узагалі здорового глузду) світі радянського «подвійного думання» і «лукавих цифр», не з чуток знайомі із цим явищем.

На жаль, і сьогодні на місце слова «сметана» у висловлюванні Жванецького можна сміливо поставити майже будь-яке економічне поняття. Наприклад, «бюджет», який може бути приблизно на 20% виконано взаємозаліками, на 15—25% не виконано взагалі, зате стаття «Капітальне будівництво» «раптом» виявляється перевиконаною в декілька разів. Або, наприклад, «ціна»: яка з них? За гроші — одна, за солярку — інша, за бюджетним взаємозаліком — третя... Так, звіти часом виглядають гарно, особливо якщо в них не дуже вчитуватися, але за ними «ринок», у якому ціни — то не зовсім ціни, бюджет, у якому прибутки і витрати не зовсім справжні, ВВП «не зовсім реальний»... Усе зроблено неначе спеціально для того, щоб заплутати сліди. На жаль, ця думка не така вже безглузда.

QUA PRO?

Може здатися, що «віртуалізація» — то всього лише «дитяча хвороба» перехідної економіки: коли приватизація і концентрація капіталу зайдуть досить делеко, могутні власники підприємств, які виробляють реальну вартість, виявляться досить сильними, щоб покінчити із псевдовиробниками і питання вирішиться саме собою. Однак, на жаль, у підтримці «води» в «каламутному» стані зацікавлені далеко не тільки керівники і власники «слабких» підприємств. Сплата податків «натурою» або шляхом взаємозаліків, заборгованість і розрахунки за бартерними схемами відкривають можливості для зловживань і особистого збагачення як чиновників, так і директорів підприємств. Перефразовуючи того ж таки Жванецького, за неперекладною грою слів стоїть неперекладна гра справ.

Наприклад, чим більша частка податків у собівартості продукції, тим, здавалося б, важче має бути підприємствам платити за рахунками і тим сильніше мають вони тиснути на боржників, вимагаючи своєчасного розрахунку. Однак наші дослідження, які грунтуються на даних Держкомстату за 1997 рік, свідчать, що в Україні було якраз навпаки: чиста сумарна прострочена заборгованість підприємств галузі (тобто різниця між кредиторською і дебеторською заборгованістю) була тим більша, чим менше податків платилося в цій галузі на одну гривню реалізованої продукції. При цьому найприбутковіші (і такі, що формально несуть найважчу, здавалося б, податкову ношу) галузі нафтогазового комплексу (НГК) виявились і головними кредиторами, а практично всі інші галузі — нетто-боржниками. Якщо виключити з розгляду НГК, то парадоксальна залежність зникає.

Таким чином, прибуток, одержаний підприємствами НГК, був значною мірою «віртуальний», оскільки включав нестягнуті, часто безнадійні борги, однак високі податки із цього прибутку платити все ж доводилося. Звичайно, вважається, що підприємства прагнуть будь-якими шляхами уникнути такої ситуації, коли їхні надходження дуже нестабільні, а зобов'язання, навпаки, жорсткі. При цьому різко збільшується ризик, оскільки немає впевненості, що в критичний момент, коли настане останній день сплати податків, на рахунку виявиться потрібна сума грошей, адже споживачі не поспішають розраховуватися. Однак бажаючих торгувати нафтою і газом не бракувало. Кому ж і навіщо потрібен такий дивний бізнес?

Візьмімо, наприклад, ринок газу. Нагадаємо, що відповідно до «правил гри», які діяли на той час, кожний газовий трейдер був локальним монополістом і, відповідно, міг одержувати монопольну ренту за рахунок споживачів. Із погляду економічної ефективності така ситуація дуже небажана. Проте якщо вже монополія зумовлена природними, наприклад технічними, причинами (в цьому випадку це не зовсім так), власті мають прагнути запровадити прозорі правила, щоб мінімізувати і компенсувати економічні «викривлення», які виникають. Оскільки газовий трейдер, тим більше монопольний, може за бажанням дуже легко примусити розплатитися будь-якого боржника під загрозою відключення, його бізнес насправді не можна віднести до ризикованих і невеликих, але стабільний прибуток був би достатньою винагородою за його послуги. Враховуючи це, власті могли б, наприклад, продавати певну «концесію» на таку монополію на відкритому аукціоні, а за рахунок одержаних коштів знижувати інші податки.

Замість цього вони просто забороняли трейдерові відключати від «труби» неплатників, тобто примушували постачати газ без надії на оплату. Природно, монополіст прагнув не мати збитків, закладаючи в ціну ризик неплатежів і нееквівалентного бартеру. Це, в свою чергу, робило неконкурентоспроможною продукцію навіть тих підприємств-споживачів, які могли б успішно працювати, якби всі були в рівних умовах (тим більше, якби монопольна рента газових трейдерів не витрачалася на приховані субсидії неплатникам та на інші подібні цілі, а заміняла інші податки!), що іще більше множило число боржників. Зазначимо, що як монопольне становище газотрейдерів, так і плата за нього — зайва ризикованість їхнього бізнесу — не були зумовлені об'єктивною необхідністю. З погляду «нормальної» економіки в цій штучно створеній ситуації програють усі, крім, звичайно, неплатників — «руйнівників вартості», продукція яких не окуповує матеріальних витрат, виміряних у світових цінах. Однак таких насправді — незначна меншість. Чому ж інші гравці вважають за краще оплачувати зі своєї кишені додаткові витрати (в цьому випадку — ту частину монопольної ренти, що виникає як плата за зайвий ризик, викликаний непрозорими відносинами)?

Усе стає на свої місця, якщо передбачити, що, наприклад, деяка частина підприємств-боржників насправді цілком могла розплачуватися за газ і «вчорну», адже трейдер не мав жодної відповідальності за те, що постачає їм товар без оплати. Деякі з підприємств- боржників могли також становити особливий інтерес для людей, тісно пов'язаних із владою, від якої залежить доля фірми-трейдера і її власників. Окрім того, реальна вартість товарів, що постачаються за бартером, важко піддається оцінці, і на цьому також можна непогано заробити. І нарешті, посилаючись на важке становище в зв'язку з неплатежами і зустрічаючи «співчуття» влади, податки можна заплатити взаємозаліками, частина з яких фіктивна. Таким чином, «віртуальний» прибуток підприємств обертався цілком реальними, «живими» грошима для їхніх власників (а, можливо, і не тільки їхніх), а постачання газу без оплати або з оплатою неліквідами — щонайменше дивний з погляду нормальної економіки бізнес — стає цілком логічним для всіх сторін. Окрім, певна річ, тих, хто не маючи відповідних зв'язків, змушений платити завжди «живими» грошима і вчасно. Зазначимо, що запровадження, здавалося б, взаємовигідних прозорих схем у паливно-енергетичному секторі зустрічає сильний опір. Значить, висловлені вище припущення не такі вже далекі від дійсності, хоча конкретні схеми, природно, залишаються комерційною таємницею, на ознайомлення з якою ми в жодному разі не претендуємо.

Уряд, який не бажає обмежувати інтереси великого бізнесу, зацікавлений у «віртуалізації» економіки, оскільки таким чином можна продемонструвати, наприклад, прийнятні для МВФ макроекономічні показники й одержати дешевий кредит, не здійснюючи справжніх реформ. Тому він створює умови, без яких «віртуальна економіка» ніколи не змогла б виникнути: приймає оплату податків «натурою» і взаємозаліками, а також «захищає вітчизняного виробника», щоб дозволити неефективним підприємствам завищувати ціну на свою продукцію. Водночас при цьому відкриваються можливості для зловживань на всіх рівнях державної влади і в бюджетній сфері. Оскільки «віртуальний» продукт повною мірою враховується при розрахунку ВВП, така політика справді трохи сповільнює уявні темпи спаду. Однак це досягається за рахунок населення, яке одержує плату за свою працю із затримками або натурою і вимушене купувати товари за штучно завищеними, у тому числі завдяки знову ж таки тому самому протекціонізму, цінами. Гроші, зібрані таким чином із населення і підприємств, за відсутністю політичного впливу тих, котрі опинилися «за бортом» цієї системи, концентруються в кількох, штучно монополізованих, галузях, де їх легше привласнити (і здебільшого вивезти з України) вузькому колу осіб, які мають такий вплив. Однак втрати суспільства, на жаль, не вимірюються «украденими» мільйонами: незмірно більша вигода, згаяна внаслідок втрати прозорості й ефективності ринку, зростання непродуктивних витрат, втрати конкурентоспроможності товарів і підриву макроекономічної стабільності.

Таким чином, економіка, заснована на віртуальності, — феномен значною мірою політичний, у тому сенсі, що її виникнення пояснюється не стільки економічною необхідністю, скільки політичним вибором. Якби виборці могли краще контролювати державу, і вона була менш схильна до впливу лобі великого бізнесу (так званих «вітчизняних виробників»), «віртуальна економіка» не могла б існувати.

ЩОБ СМЕТАНА БУЛА СМЕТАНОЮ

Які ж рецепти пропонує теорі я «віртуальної економіки» для того, щоб наздогнати розвинені країни не за «виробництвом товарів на душу населення», а за реальною якістю життя? Передусім — чого робити не варто.

В економіці, заснованій на «віртуальності», емісія грошей не вирішує проблеми неплатежів і бартеру, оскільки така економіка відторгає гроші. Її учасники насправді не зацікавлені постійно використати їх у розрахунках і, тим більше, мати на поточному або депозитному рахунку залишок, який може бути в будь-який момент конфіскований у безакцептному порядку. Емісія не просто не потрібна, вона може принести велику шкоду, особливо якщо буде спрямована на фінансову підтримку неконкурентоспроможних («лежачих») підприємств або «розв'язання проблеми неплатежів» через взаємозаліки.

Справа в тому, що у «віртуальній економіці» структурні реформи все-таки продовжуються, хоч і дуже повільно: підприємства, які можуть платити надійно й «живими» грошима, мають деякі переваги, оскільки з передоплатою той же товар можна здебільшого купити дешевше, а збиткові й ненадійні витрачають обігові кошти й грузнуть у невигідних для них бартерних і давальницьких схемах. Але «живі» гроші мають зазвичай ті, хто може продавати свої товари або послуги поза «віртуальною економікою» (на експорт і населенню), тобто, переважно відносно конкурентоспроможніші підприємства. Надія на перехід до нормальних економічних відносин пов'язана саме з попереджувальним розвитком таких підприємств і галузей. Вибіркова фінансова підтримка підриває цей процес.

У віртуальній економіці зростання податкового тягаря веде тільки до зростання заборгованості й не сприяє реальному наповненню бюджету. Уведення все нових податків і зневажання законних прав платника податків в ім'я поліпшення їхнього збирання сприяє не тільки «тінізації», а й «віртуалізації» економіки. Необхідно, навпаки, знизити податки та спростити їхню сплату досить радикально, щоб зробити привабливою роботу за гроші; скасувати картотеку-2, безакцептне списування та систему преміювання ДНА за штрафи. Одночасно треба удосконалити процедуру банкрутства, зробити її прозорою, дійовою і невідворотною незалежно від «статусу» боржника й кредитора. Застосовувати її доведеться не так уже й часто, як здається: половина підприємств прибуткові, а від збитковості до банкрутства переважно ще досить далеко. Крім того, скоріше за все багато з тих, хто сьогодні не платить за рахунками і приховує прибуток, виявляться досить платоспроможними, якщо побачать (хоча б на прикладі своїх «лежачих» сусідів) реальну загрозу продажу з молотка їхнього майна чи звільнення. Необхідно також поширити сплату ПДВ за методом нарахувань на всі товари, передусім енергетичні — це дуже дійовий метод боротьби з «добровільними» неплатежами.

Треба враховувати також, що багато підприємств потрапили у важке становище не стільки з власної вини, скільки через монополізацію ринків, тісно пов'язану з державним регулюванням, непрозорим і неконкурентним ціноутворенням. Зосередивши торгівлю ліквідними стандартизованими (такими як нафта, газ, зерно і т. ін.) товарами на біржах, можна завдати нищівного удару по «віртуальності». Це дозволить правильно, з погляду економічної ефективності, визначити дійсних кандидатів у банкрути. Якщо держава перестане приймати податкові платежі натуроплатою і взаємозаліками, введе прозорі правила гри в сфері природних монополій, у підприємств частково зникне стимул брати участь у «віртуальній» грі й вони почнуть вимагати оплату грошима. Реальний і збалансований бюджет і більш чіткі права власності дозволили б знизити ставки і створили б попит на кредити. От тоді, у відповідь на зростання попиту, можна було б навіть «додруковувати» гроші, не збільшуючи інфляцію. Але для цього необхідна політична мужність, щоб подивитися правді в очі і відмовитися від важкоперекладної на нормальну економічну мову гри цифр, що одержала назву «віртуальності».