Уряд «проїдає» залишки національного багатства

Ще не було року, коли Верховна Рада не прощала б (ясна річ, під добрим приводом) підприємствам і цілим галузям багатомільйонні борги. Унаслідок усіх цих титанічних зусиль, спрямованих на боротьбу з неплатежами, Україна загрузла в боргах настільки, що аналітики-економісти на прикладі української економіки «відкрили» новий тип господарських відносин, побудований на кругообігу боргів, охрестивши його «віртуальною економікою». Аби розібратися, який же стан справ із боргами насправді, що сприяє і що заважає нагромадженню боргів, кореспондент «Дня» звернувся до фахівця «з українських неплатежів» — члена Німецької консультативної групи з питань економіки при уряді України, доктора Фолькхарта Вінценца.

— Знаючи, яке значення надає Німецька консультативна група проблемі подолання платіжної кризи, ми хотіли б дізнатися про історію ваших пропозицій уряду й історію реакції на них з боку української влади.

— Це дуже довга історія. Ми почали свою роботу в листопаді 1994 року й одну з перших наших робіт було присвячено проблемі неплатежів. Роботу ми завершили до травня 1995 року. Водночас Кабінет Міністрів України зайнявся підготовкою рішень, спрямованих на подолання платіжної кризи. Таким чином, коли наші пропозиції було передано в Кабмін, на них відреагували отаким чином. Правда, тоді я цього не знав.

У нашій роботі ми виходили з такого. По-перше, ми допускали, що якась частка заборгованості підприємств є цілком нормальною в умовах ринкової економіки, тобто йшлося про торговельні кредити. В таких європейських країнах, як Німеччина, Франція, торговельні кредити становлять від 30% до 40% промислового виробництва. Проте слід відзначити, що на той момент в Україні ця заборгованість становила вже значно більше від 30%. По-друге, ми заперечували проти надання грошей підприємствам, щоб вони «за раз» могли погасити свої борги. Ми завжди говорили, що цього робити не слід, бо гроші відразу розчиняться й не встигнуть дати хоч який-небудь результат. Потрібні були заходи цілком іншого типу. А саме: створення стимулів і застосування штрафних санкцій. Згодом покійний Вадим Гетьман мені розповідав, як на одному з засідань уряду Євгена Марчука 1995 року, де були присутні він і пан Ющенко, під час обговорення питання: бути чи не бути емісії для «розшивки» неплатежів, Вадим Гетьман зачитав наші висновки, і, не виключено, що саме ці аргументи виявилися вирішальними для ухвалення негативного рішення про емісію. Після цього ми не можемо похвалитися великими успіхами. Була безліч указів Президента, постанов Верховної Ради. Був навіть указ Президента, який включає 51 пункт із цього приводу. І хоч успіх цих рішень не був очевидним, позитивним було вже те, що не робили спроб ліквідувати неплатежі за допомогою емісії.

Потрібно сказати, що подолання платіжної кризи — завдання не з легких. Тут слід відрізняти два аспекти. З одного боку, це наявна на сьогодні заборгованість підприємств. Однак важливіший момент полягає в тому, аби зрозуміти, чому підприємства роблять ці борги. Чому люди дають кредити, знаючи точно, що їм нічого не повернуть. Легко зрозуміти, чому хтось бере в борг. Брати в борг може кожен, бо він нічим не ризикує й не зобов’язаний розраховуватися за кредити власним майном. Уявіть такий варіант: ви даєте мені гроші в борг, я вам кажу, що нічого вам не поверну, сідаю на свій «мерседес» і від’їжджаю. Ви нічого не можете зі мною вдіяти, хоча знаєте, що я катаюся на «мерседесі». І забрати «мерседес» на погашення боргу ви не можете. Отже, перший крок у розв’язанні проблеми — це запровадження майнової відповідальності підприємств за борги.

Та повернімося до питання, чому видають «безповоротні» кредити. Цей феномен має багато пояснень, і, напевне, сказане мною не вичерпає теми. По-перше, підприємства отримують указівки, — я не знаю від кого — від держави, від обласної адміністрації? — робити якісь «поставки». Раніше (не знаю як тепер) електростанції не мали права відключати від електропостачання неплатників. У нас немає точної статистики, та гадаю, що в Україні, так само як і в Росії, енергопостачаючі, транспортні підприємства надають значно більше послуг, ніж реально оплачено. Я можу пояснити це тим, що над багатьма підприємствами тяжіє держава, примушуючи їх робити поставки в обмін на «ніщо». Друга причина ще важча для доведення й аргументації. Ми знаємо, що чимало металургійних комбінатів залишилися без оборотних ресурсів для оплати енергії. Несподівано з’являється фірма (трейдер, холдинг — однаково), яка пропонує поставити електроенергію в обмін на випущену продукцію. Це бартерна операція, але проведена в формі кредиту. Ми також знаємо, що ці трейдери часто «сидять» на цих комбінатах. Тепер припущення. Оскільки самі підприємства грошей фактично не мають, то вони перебувають у фінансовій залежності від тих, хто постачає електроенергію. Можливо, ці фінансисти користуються своєю економічною владою, аби диктувати умови виробництва — ціни, збут тощо. Можливо, ці люди також зацікавлені у створенні боргів: що більше боргів, то краще, адже коли підприємство приватизуватиметься, його можна буде забрати за борги. Третя причина не менш парадоксальна. Нерідко випадає чути, що українські підприємства загалом не мають на меті отримання прибутку. Прибуток, кажуть вони, — це другорядне, важливий сам процес, важливо, щоб люди працювали, щоб завод не вмирав, а з прибутком, зі збитками — як буде, так і буде.

Загалом, вважаю, якщо хотіти розв’язати цю проблему, потрібно в той чи інший спосіб змусити підприємства нести відповідальність за свої борги. Це по-перше. А по-друге, слід надати підприємствам можливість продавати борги. До речі, нині в Німеччині борги українського уряду продаються з прибутковістю в 50% (порівняно з приблизно 15% в момент першого випуску цінних паперів. — Ред.). Коли цього не зробити, ситуація ставатиме дедалі гіршою... до нескінченності. Два найважливіші принципи — майнова відповідальність і торгівля боргами, — це ті ключові положення, які ми наполегливо пропонували запровадити в Україні. Слід сказати, що ми були не єдиними, хто рекомендував ці заходи. 1996 року під керівництвом пана Пинзеника готувався великий пакет документів. І серед них був законопроект, який передбачав запровадження майнової відповідальності, правда, тільки за податковими боргами. Він складався з двох частин. Перша частина — це була інвентаризація боргів, а друга — заходи для їх ліквідації. Загалом тема скорочення боргового тягаря дуже популярна. Усі пропонують умить борги подарувати, списати, хоча не враховують: ефект виходить протилежний. Хтось каже: «Ну й чудово. Я нароблю ще більше боргів, а через 3 роки їх знову спишуть». Ясна річ, тоді пропозиція про майнову відповідальність нагнала неабиякого страху. У результаті частину закону, яка стосувалася майнової відповідальності, викинули, а ту, де йшлося про списання боргів, — залишили. Певна річ, успіх дорівнював нулю. І після цього серйозних законопроектів уже не було.

— Як ви думаєте, за яких умов підприємствам буде вигідно не робити борги?

— У принципі борг завжди дає право пред’явити претензію на майно. А позаяк більшість людей завжди хочуть бути багатшими, то зрозуміло, що вони не хочуть наражати на небезпеку свою власність, аж до того, що загалом ніколи нічого не беруть у борг. Звісно, це не стосується випадків, коли борги можна не повертати. Якби вимога повернення боргу була безумовною, проблему було б розв’язано.

— Ви аналізували ситуацію, яка передбачає, що Україна просувається в бік ринкової економіки і Німецька консультативна група допомагає їй у цьому. А коли припустити, що Україна будує зовсім не ринкову економіку, і борги в цій економіці виконують функцію капіталу, грошей, влади. Причому це припущення зробили саме західні економісти, котрі назвали цю економіку «віртуальною». Коли припустити, що це так, то як може розвиватися ситуація далі? Ви вказали шлях погіршення — «до нескінченності». Питання в тому, до «якої» нескінченності?

— Якщо все триватиме так, як тепер, то це буде просто проїдання залишків національного багатства. Тобто дорогами можна їздити, поки є дороги. Устаткуванням можна користуватися, поки воно якось працює. Що в результаті нинішньої політики надбала українська держава? Вона не отримує ні від кого кредитів: ні від своїх громадян, ні від іноземців. Хіба що міжнародні фінансові організації щось дають. За винятком 1995 року, у країні мало що змінилося. Це триває вже 8 років і лягає тягарем на плечі населення. Аби вирватися з зачарованого кола «віртуальної економіки», потрібно, щоб закрилися збиткові підприємства. Загалом такі підприємства є й на Заході, але тут вони, напружено працюючи, не створюють вартість (як вони повинні це робити), а знищують вартість. Іншими словами, внаслідок титанічних зусиль вони на «виході» отримують менше, ніж вклали на «вході». Скажімо, коли взяти новий автомобіль і дуже старанно бити його молотком, а тоді спробувати його продати, то в результаті неймовірних зусиль можна отримати за оброблений автомобіль значно менше, ніж він коштував до цієї праці. Чому в країнах колишнього СРСР є велика вірогідність продовження такої ситуації? Тому, що радянська економіка користувалася дуже дешевою сировиною. За таких цін можна було дешево випускати що завгодно, тож можна було завжди виручити більше грошей, ніж витрачено на виробництво. А якщо ціни на енергоносії зростають у 3 — 5 разів, а вартість виготовленої продукції залишається незмінною? Виходить, що підприємства не лише роблять збитки, вони роблять абсолютно невигідним будь-яке використання енергії. Вигідно просто продавати енергію, взагалі нічого не випускаючи. Ви, мабуть, знаєте, що Україна має найбільшу енергоємність виробництва у світі. І це при тому, що власних енергоносіїв у неї практично немає.

Ідея «віртуальної економіки» полягає в тому, що можна випускати що завгодно, будь-який непотріб, казна що і продавати це за неймовірними цінами. Та коли такі ціни оплачуються, коли з них сплачують податки, держава у виграші — й усі задоволені. А реально все це хтось мусить оплачувати. Зрештою, люди, котрим доводиться платити шалені гроші за непотріб, насправді хочуть отримувати реальні зарплати. У цьому химерному світі однаково настане мить реального пробудження.

№230 01.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»