Художник-постановник Інна Биченкова в інтер'єрі національної кіностудії, що гине

«Дивно, — подумала я, — адже на студії — піротехнічний цех, у ньому — зброя...». Я йшла внутрішнім переходом від цеху знімальної техніки до адміністративного корпусу. Шлях мені перегородила величезна калюжа: капало, точніше, лило зі стелі, на вулиці йшов дощ. У кутку валявся догори лапами мертвий жирний щур (я побачу такого в коридорах студії ще не раз). На нього ніхто з ідучих просто не звертав увагу; за кілька кроків від щура палив, пускаючи дим з-під довгого носа, головний довгоносик: мабуть, оголосили невеличку перерву в зйомках. У буфеті у клубах диму сидів переважно народ із «ТЕТу»: студійні не мають ні роботи, ні грошей.

Я йшла на зустріч із художником-постановником фільму «Чорна Рада», єдиної державної картини, яку знімають на студії. Вона розповідає про боротьбу трьох українських гетьманів за булаву в далекому XVII столітті. Інна Валентинівна Биченкова — член трьох творчих спілок, поставила понад сто спектаклів, працювала доцентом і викладачем у Художньому інституті, брала участь у створенні кількох десятків кінофільмів. Крім того, вона просто чудовий живописець, графік.

«Вона дивиться навколо себе уважно, довго й бачить інше життя, яке багато хто з нас уже не помічає, — писала я про одну з її праць. — Це те, що належить до категорії вічного: вечірній пейзаж, самотня біла альтанка, дорога, яка йде вдалеч. Вона бачить те, що заспокоює нерви й очищає серце, те, до чого ми все одно повертаємося, приходимо, приповзаємо (інколи занадто пізно)...»

Я знайшла Інну у створеній нею реальності XVII століття: вона сиділа в селянській хаті на лаві та плела вінок. Пахло літом, травами, різноквіттям, деревом, свічками. У красному кутку під іконою з рушниками горіла лампада, біля печі стояли рогачі, чавунчики. Було на диво тихо, тепло й хороше, лише плавно дзижчала муха... І важко було повірити, що за кілька місяців цю, здавалося, зрублену на століття хату, знесуть, і залишаться лише реквізит і дошки з колодами...

– Інно, ну як ви живете?

– Як живемо? Кепсько живемо.

– Чому?

– Бо всі виробничі потужності, цехи, відділи, які раніше займалися зйомками, практично розігнали. Приміром, немає архітектурно-конструкторського бюро.

– А навіщо воно вам потрібне?

– Хтось же мусить для робітників, котрі будують декорацію, креслення робити за моїми ескізами. Я ж даю загальні параметри, загальне габаритне креслення, а вже архітектори дивляться, як вписати одну деталь в іншу.

– А хто ж тепер це робить?

– Я. Наскільки можу й наскільки вмію, позаяк художники-постановники ніколи цим не займалися, це не входить у мої обов'язки: я повинна придумати декорації, обжити їх, створити атмосферу...

– І це за зарплату?..

– 140 гривень. Проте це ще не все. Відділу постачання, який діставав за заявками для зйомок буквально все, також більше немає. Залишився один працівник, але в нього інша парафія: він постачає адміністрацію студії канцелярськими товарами, зовсім не тим, що потрібно для зйомок. І знову виходить проблема нерозв'язна. Цех декораційно-технічних споруд, який будує декорації, не має гвіздків, дощок, мотузок, клею, борошна, крафту, мішковини — нічого. У знімальній групі не передбачено таких фахівців. І потім цей досвід набувають роками. Адже людина, крім усього іншого, мусить розуміти специфіку кіно, який вигляд це матиме на екрані.

– Однак у вас стоїть чудова декорація, отже хтось усе це придбав?

– Але якою ціною: зі слізьми, зі скандалами, і, переважно, нашими зусиллями. Страшно навіть не те, що групі доводиться займатися не своєю справою, страшно, що розігнали фахівців, справжніх професіоналів. От у мене зараз проблема з реквізиторами, з асистентом режисера з питань реквізиту, з декораторами. Були люди, котрі протягом життя набиралися досвіду роботи в кіно: адже цим спеціальностям не можна просто навчити. Студія втратила свій «золотий запас» — людський. Хороший реквізитор знає, де на складі можна знайти необхідний реквізит, як його зберігати, перевозити, що потрібно сьогодні для зйомки: повертаєшся попросити, а він його вже в руках тримає. Проте люди не можуть роками чекати роботи, без грошей, коли знімають практично одну картину на рік... Активніші, пометикованіші пiшли. Залишилися ті, котрі... До речі, безліч речей я принесла з дому, з того, що збирала все життя. Адже раніше на складах студії був вибір, а тепер практично нічого немає.

– А куди поділося?

– Частину вкрали. Частину дали напрокат іншим студіям, а ті не повернули. Те саме з костюмами. Ні в кого душа не болить. Закрили і звільнили майже весь монтажний цех, увесь бутафорський цех, де робили величезну кількість речей: і листя, і павутиння, і зброю, і маски, і скульптуру з пап'є-маше — та все, що завгодно. І якщо колись спробувати відкрити його знову, де взяти фахівців? Зате біля воріт студії побудували «Кінокав'ярню», яку чомусь декорують тканиною, портьєрами, стародавньою бронзою, меблями зі складів реквізиту, а либонь усе це може знадобитися для фільму.

Є безліч різних проблем, які можуть здаватися смішними сторонній людині, а для мене — це трагедія, позаяк вони не дають мені робити свою справу. Приміром, нам заборонили будь-що купувати за готівку. Такий наказ казначейства, яке про специфіку кіновиробництва не має ані найменшого уявлення. А мені лише кустар може виготовити для об'єкта «заможна хата» нові барила, діжки, відра, горщики, адже їх великим планом знімають у кадрі. Як із кустарем у селі можна розрахуватися безготівково? У нас хороша плівка «Кодак», коли щось не відповідає добі, на ній відразу все видно. Або вихідний реквізит — це той, що його з'їдають чи знищують актори в кадрі. Є продукти, які для історичної картини можна купити лише на базарі чи в селі. Скажімо, сьогодні ми недозняли сцену: продукти, які були на столі, завтра вже не можна їсти. Мені завтра потрібно цілком відновити все, що було на столі сьогодні. За готівку можна було б поїхати й усе швидко придбати, адже за це адміністратор однаково раніше звітував, нічого не було безконтрольно. А з безготівковим розрахунком слід іти в магазин і, коли там щось знайдеться, вибрати, вони виставлять рахунок, студія оплатить, і тільки тоді можна все це отримати. А кіношники знають: під час зйомок усе потрібно «сьогодні на вчора», тобто терміново.

– І з яким же настроєм ви працюєте, знаючи, що десь ваша праця оплачувалася б тисячами доларів?

– Можливо, це прозвучить і недоречно, і патетично, але я люблю цю роботу. Я дістаю від неї насолоду. Є, звісно, якесь гірке почуття, я відчуваю цілковиту свою непотрібність. Пригнічує усвідомлення того, що студія — на грані краху. Що завтра? Адже це повний маразм, коли держава проголосила себе незалежною та самостійною, що є сили «пнеться» в європейське співтовариство і не хоче утримувати свою Національну кіностудію. Нехай вона не випускає 15-20 картин за рік, як раніше. Нехай хоч кілька, але регулярно, в нормальних людських умовах. Аби на картину не доводилося, в повному розумінні слова, життя класти. І, мабуть, усі працівники були б щасливі, якби цю студію купили з бебехами, якби з'явився господар, котрий уболіває за своє, позаяк держава не спроможна її утримувати. Якби студія потрапила до рук людини тямущої, меткої, котра вміє робити гроші, то, можливо, кіно в Україні не померло б? Та її свого часу гордо оголосили Національною — отже не можна приватизувати, не можна акціонувати. Можливо, колись хтось знову схоче і зможе створити технічну базу, але ж фахівці йдуть у нікуди — ці втрати непоправні.

...Ми йшли територією студії. То тут, то там мигтіли покажчики: «Фірма «Піонер», «Авіок», «Апперон», «Митне декларування», «Канцтовари», «Агентство «Кепіталл візжен»... Студія живе своїм буденним, але зовсім не кіношним життям. Цехи, які вижили, виконують «ліві» замовлення: кравецький шиє комусь костюми, столярний робить на сторону вікна, двері, паркет, меблі, організації-замовники привозять їм свій ліс, заїжджають на територію величезними фургонами. Знімальні павільйони закрито й перетворено на склади — тут фірми зберігають свої товари. Не працюють туалети, немає води, взимку опалювали тільки адміністративний корпус: кілька знімальних груп, зокрема й нестудійних, замерзали у своїх крижаних кімнатах.

...Проходимо повз басейн для комбінованих зйомок. Раніше він був із водою, й іграшкові кораблики розігрували тут суворі морські бої. Тепер воду спустили, зробили похилий з'їзд — і ось у басейні автостоянка для фірм. Мастило туди стікає, бензин. У найкращих традиціях абсурду. Коли навіть схочуть через десяток років басейн для кіновиробництва відновити — вода в ньому завжди буде мінитися на сонці всіма барвами веселки.

– А днями, — повідомляє Інна, — виходжу зі своєї студійної майстерні, а мені назустріч у коридорі здоровенний мужик: «Скажіть, де тут у вас від вуха до вуха?» Я подумала, що божевільний, адже тепер кожен може на студію зайти, і відповiдаю ввічливо так, аби його видворити: «А це в нас усюди, от вийдіть на вулицю...». «Що ви мені голову морочите, я знаю, вони в цьому будинку», — каже. Виявилося, що він не божевільний. Це фірма така в нас облаштувалася: «Від вуха до вуха».

...Несподівано бачу картину з колишніх часів: поруч із реквізиторним складом Боря з возиком (Борі вже 70 років, без возика його неможливо уявити — стільки перевезено на ньому реквізиту на зйомку: Боря завжди був основним «транспортним засобом»). Він за будь-якої погоди, і зараз: роздягнений до пояса тягає пудові гирі. Він, здається, єдиний підготувався до розрухи й холоду, до яких завгодно катаклізмів — усе життя загартовувався...

№183 25.09.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»