Нічна кавова гульня
Зателефонували особливо «упакованим» знайомим і склали маршрут — щоб і пізнавально, й з мінімальним «шиком». Почали з історичних місць. «Золоті ворота» та стилізований під бургундську старовину «Пантагрюель» подарували нам годинку ще доволі яскравих роздумів про князівен, монархів і про непристойний сміх Рабле. Цьому сильно сприяли ціни й не вельми місткі важкі філіжанки, на дні яких густо лежала кавова гуща.
Французькі пристрасті привели нас на ріг Прорізної та Хрещатика в «Chateau de fleur». Квіти були: милі букетики нагадували фіалки Монмартру, так само, як і численні загадково-мовчазні фотомоделі. У супроводі не менш лощених молодих людей з бездоганними манерами довго й чинно вони потягували різнокольорові коктейлі, переходячи час від часу до «автоматів віртуальної реальності».
Каву ми пили тихо, палили цигарки задумливо, якось засмутившись від думки, що коли й ми покористуємося «віртуальними стимуляторами», які, ймовірно, й повинні були перенести нас в «шато», — тоді вже точно більше нікуди не потрапимо.
Почувши магічний «Маямі-блюз» (оскільки дружба наша почалася зі спільної згоди, що блюз — це коли хорошій людині погано), після півночі побрели в бік Васильківської, колишньої Червоноармійської. У клубі було людно й димно. Кава з краплею болгарського «Пліски» нарешті подіяла: мешканці місцевого тераріуму здавалися просто душками в «напливах» розвеселого джаз-банду. Підспівуюча Цеца своїм несподіваним акцентом привернула увагу двох джентльменів, що відділилися від строкатої компанії дівчат, котрі змійками в’юнилися навколо сивоволосих гостей із заокеанського закордоння. Й «балканське питання» зазвучало вже трьома мовами — під нові порції найгіркішого напою й на тлі меланхолійного англійського саунду розігралися баталії ворожінь на кавовій гущі.
Під ранок потягло гуляти. Нічні стежки Володимирської гірки були прохолодні (нарешті!) й порожні. Вогні «River Palace» осявали тихі води Дніпра й заманювали, манили... Зайшовши в кают-компанію, ми розчаровано ретирувалися з душнуватої й «чисто англійської» атмосфери пивного пабу на палубу. Несонний офіціант казино, незворушно спитавши «ставити будете?», приніс нам кожному філіжанку зі справжньої кістяної порцеляни, в яких навіть «легенька» кава видалася божественною. М’який бриз, перловий серпанок, запоморочливе похитування корабля, навівали сакраментальну фразу пісні Едіт Піаф «Ні, я не шкодую ні про що».
До восьмої години ранку ми були на Контрактовому майдані. Біля гастроному вже стояли пластикові стільці «кав’ярні під парасольками». І в мене раптом вирвалося: «Може, філіжаночку?» На останній із сотні «зелененьких», яку було прихильно прийнято до сплати без обміну, ми випили те, що в ціннику позначалося як «кава по-київськи».
