...Володимир Зарков давно притерпівся до болю: він вже став його постійним супутником. Він довго і болісно хворів, потім йому ампутували обидві нирки. Зараз він живе завдяки апарату «штучна нирка», до якого його підключають тричі на тиждень. Йому може допомогти тільки трансплантація, але скільки доведеться чекати відповідного донора — одному Богу відомо. Про те, що коштувало зібрати гроші на операцію, Володимир говорити не хоче. Він — народний артист України, 23 роки пропрацював у ансамблі пісні і танцю, побував з концертами у Чорнобилі (саме після цього і почалося погіршення здоров’я), має нагороди і звання, але... зі своєю бідою опинився наодинці. Прохання про допомогу, ходіння по інстанціях і начальницьких кабінетах не дало результату. Допомогли рідні: щоб врятувати Володимира, витратили все, що було зароблено за довгі роки... Ситуація типова. Лікарі попереджали мене: «Не питайте про гроші — у хворих одразу підскакує тиск». Багато хто розпродує все, що може — дачі, машини, прикраси. А батьки 18-річного Сергія продали квартиру і тепер наймають кімнатку на околиці. Але при цьому вважають, що їм ще пощастило: все ж таки зібрали гроші! А от інші... Зовсім нещодавно до відділення приїхала 34-річна Олена М. з Чернігівської області. Але умови, які поставили медики, буквально приголомшили жінку: вартість операції — не менше 20 тисяч гривень! У Олени троє дітей, інвалідність і одна на всіх зарплата чоловіка...

— Чому ми просимо у неї ці 20 тисяч? Та тому, що держава не платить! — завідуючий відділенням трансплантації Інституту урології та нефрології АМН України, доктор медичних наук, професор Євген Баран ледве стримує хвилювання. — Хворий перебуває у стаціонарі тривалий час і в очікуванні операції живе на штучній нирці. Одне лише підключення до апарату коштує 100—120 гривень, а йому треба робити це тричі на тиждень. Повірте, ми не робимо бізнесу на людському горі! З цих сум нічого не йде на зарплату медиків, тільки на обслуговування і препарати. Це — до операції. А потім, коли пересадили нирку, її роботу треба підтримувати купою ліків. Наприклад, один грам «Сандіммуну» коштує 40 доларів, а ми даємо півграмa на день. От і рахуйте!

Трансплантологія вважається найдорожчим видом медицини, тому в усьому світі фінансується державою. Вартість операції коливається від 75 до 125 тисяч доларів. У нас порівняно з «ними» ціни божеські, але більшості й вони не по кишені. За найприблизнішими підрахунками, в Україні щорічно з’являється близько 5 тисяч нових хворих, які потребують підключення до апарата «штучна нирка». Усього ж їх у нас не менше 25 тисяч. Але реально протягом року можуть пролікувати не більше 800 чоловік. Для порівняння: у США на апараті «штучна нирка» перебувають 165 тисяч, і щороку робиться приблизно 10 тисяч пересадок. У нас же всі п’ять регіональних центрів — у Києві, Одесі, Запоріжжі, Донецьку і Львові — роблять на рік 100—120 трансплантацій. Але ж утримання хворого на апараті «штучна нирка» коштує набагато дорожче за операцію! За всіма прогнозами, вже на початку 21 століття трансплантації займатимуть половину від усіх операцій у світі. Але не у нас...

РАЇСІ КИРИЧЕНКО ПРОПОНУВАЛИ ОПЕРУВАТИСЯ У НІМЕЧЧИНІ. АЛЕ СПІВАЧКА ВИБРАЛА КИЇВ

— Навіть у сімдесятих ми робили більше операцій, аніж зараз, — говорить Євген Якович. — Хоч органи приживалися тоді у трьох-чотирьох чоловік з десяти, а на сьогоднішній день — вже у дев’яти з десяти. Показник не нижчий, аніж за кордоном. Чи є у нас черга на операцію? Та яка черга! Дізнавшись про ціну, хворі просто мовчки йдуть геть... Ми втрачаємо тисячі людей, які могли б жити довгі роки. У мене є дві пацієнтки, які прожили після операції по 22 роки і сподіваються благополучно дожити до старості. Багато хто навіть народжує дітей...

Нашу розмову перервала поява... Раїси Кириченко. У довгому халаті й марлевій пов’язці впізнати її було важко. Але ось голос... З Раїсою Опанасівною у медиків «роман» з 1996 року — саме тоді різко загострилося її захворювання — важка спадкова патологія обох нирок — і їй довелося перейти на діаліз. Потім був курс лікування у Німеччині й кілька операцій. До Києва вона повернулася цією весною, вже без обох нирок. Кілька місяців жила прикріплена до апарата. У неї був вибір: їхати на трансплантацію до Німеччини або залишитися у Києві. Поміркувавши, співачка віддала перевагу українському хірургові. І 12 червня у цьому ж відділенні професор Баран пересадив їй донорську нирку. 24 липня, у день нашого візиту, Раїса Опанасівна вже була на ногах і навіть «хуліганила»: лікуючий лікар, Віра Машкова, суворо відчитувала її за те, що порушила режим — з’їла проти ночі дуже багато сала.

Усіх пацієнтів, які будь-коли побували у відділенні, лікарі пам’ятають в обличчя. В очікуванні донора людям доводиться лежати тут роками, а потім постійно спостерігатися, тому вони стають ніби родичами. За двадцять років лікарняні стіни побачили чимало трагедій, серед них і два випадки самогубств. Батько, син якого гинув від ниркової недостатності, викинувся з вікна сьомого поверху. Льотчик, дізнавшись, що йому доведеться жити прикріпленим до штучної нирки, сів на підвіконня — і туди ж. А от жінки виявилися стійкішими. Тендітну блондинку Ольгу лікарі називають «рекордсменкою»: вже 7 років вона прикріплена до штучної нирки, у той час як в Україні середня тривалість життя таких хворих не більше 5. Операція Ользі поки протипоказана, але вона не втрачає присутності духу: за кордоном на діалізі живуть і 20, і 30 років.

ПРИДБАЙТЕ НИРОЧКУ, БАГАТИЙ ДЯДЕЧКУ!

Чутки про постачання людських органів на експорт медики вважають просто байками. Налагодити таку кустарну мережу неможливо. По-перше, хірургів, які володіють технологією трансплантації, в країні лічені одиниці. По-друге, у підпільних умовах практично неможливо забезпечити збереження органів. Та і який медик у будь-якій країні світу погодиться купити «ліві» органи? Вони обов’язково повинні забезпечуватися медичною картою і пройти попереднє обстеження на всі можливі захворювання.

— Запланувати операцію неможливо, і ми постійно на військовому положенні. Тільки-но в одній з лікарень з’являється потенційний донор — людина у важкому стані — наша бригада хірургів виїжджає туди, — продовжує Євген Баран. — Ми не втручаємося у хід надання допомоги, просто сидимо неподалік реанімації і чекаємо, чим закінчиться критична ситуація. Іноді доводиться чекати і добу, і три. Дякувати Богові, якщо людина виживає. Але якщо констатували смерть — забираємо нирки, консервуємо на місці, й найближчі 16—24 години їх треба пересадити і включити у кровообіг. Є базові лікарні для забору людських органів — ЛШД, НДІ нейрохірургії, кілька травматологічних відділень. Повторюю, ми вилучаємо органи тільки після констатації смерті!

Проте замалим чи не щодня до відділення приходять люди, готові продати свою нирку, аби прогодувати сім’ю, купити квартиру, машину, cплатити борги. Але всім їм відмовляють. У більшості країн світу вилучення органів у живих людей — нехай навіть за їхньою згодою! — вважається неприйнятним. Це дозволяється тільки близьким родичам хворого, якщо він у критичній ситуації і вже немає часу чекати. Операція здатна викликати серйозні наслідки для донора, в одному випадку зі 100 тисяч він може загинути ще в ході підготовки до пересадки. Але навіть вдало проведена операція не завжди гарантує зцілення: адже в одному з десяти випадків органи все ж не приживаються. І всіх, хто наважується на цей крок, лікарі відверто попереджають про наслідки. Тільки істинна любов може штовхнути людину на ризик. І, якщо вірити лікарям, любов ще є: батьки, не вагаючись, віддають свої органи хворій дитині, дружини — чоловікам, брати — сестрам...

«ХРЕЩАТИК МІГ БИ Й ПОЧЕКАТИ, А ОТ ЛЮДИ — НАВРЯД ЧИ»

Закон про трансплантацію в Україні досі не прийнято. Щоправда, цієї весни його проект було прийнято у першому читанні, але коли відбудеться друге — невідомо. Поки ж діяльність лікарів, по суті, є незаконною. Виявляється, хірурги досі працюють у відповідності з наказами... Міністерства охорони здоров’я давно не існуючого СРСР!

— Найважче — втрачати своїх колишніх пацієнтів, — з гіркотою говорить Євген Баран. — Знаєте, років десять—п’ятнадцять тому в нас у відділенні лежали 80 хворих, прикріплених до апаратa «штучна нирка» і ще 36 приходили амбулаторно. Сьогодні тут всього лише 34—37 чоловік. Вичерпавши свої матеріальні можливості, люди просто потихеньку перестають приходити... Тихо вмирають вдома, й нікому до цього немає діла. Те, що відбувається, я не можу назвати інакше, як геноцидом нації. Ну як можна було ремонтувати Хрещатик, міняти камені — та вони б ще постояли! — коли зовсім молоді люди гинуть! Ось і ця молода жінка, мати трьох дітей... Якщо їй протягом 2-3 місяців не надати допомогу, вона загине й діти залишаться сиротами. Хіба це не геноцид?

На жаль, відповісти на це нічого...

P. S. Як стало відомо кореспондентові «Дня», 24 липня Раїса Кириченко виписалася з лікарні. Прогнози медиків оптимістичні. Редакція газети зичить співачці довгих років життя. Але хто подбає про тисячі інших хворих?