Сьогодні — день пам’яті Антонія Печерського
Життя та чернечі подвиги Антонія описує Нестор-літописець у «Повісті временних літ» під роком 6559 від створення світу (1051 рік). Про світське життя святого збереглося мало відомостей. Це й не дивно, бо церква вважає, що воно не має великого значення. Адже після чину постригання в ченці людина начебто вмирає, а натомість народжується зовсім інша. Саме тому світське ім’я замінялося на нове. Про Антонія відомо тільки те, що до постригання його звали Антипою, а народився він 983 року у Любечі (Чернігівська область). Якимось незбагненними шляхами перших часів християнства в Київському князівстві молодий Антипа потрапив до візантійського Афонського монастиря. Тоді, як і сьогодні, це вже був один із найвідоміших монастирів православного світу. Нестор пише про молодого Антипу: «Бог вселив йому бажання мандрувати, і вирушив він на Святу Гору (Афон), і побачив тамтешні монастирі, і возлюбив чернецький образ». На Афоні він був пострижений своїм наставником Феоктистом, який навчив Антонія життю чернецькому і сказав: «Повертайся знову на Русь ... і багато від тебе чорноризців буде. Йди з миром!». (У цьому короткому тексті літописця багато загадок древнього життя. Як мандрував тоді світом цей молодий чоловік із Любеча? Як він дістався до монастиря на берегах далекого Егейського моря? Певно з купцями? Якою мовою він спілкувався з іноземцями, з грецькими ченцями Афону? Ми не знаємо навіть, чи був Антоній письменним. А народився він іще до прийняття Володимиром християнства, хоча й пізніше грецька мова не набула поширення серед світських людей Київської Русі.)
Повернувся Антоній додому, до Києва 1013 року, коли тут, очевидно, ще не було належно упорядкованих монастирів. Перші монастирі згадуються під 1037 роком — їх збудував Ярослав Мудрий, бо «дуже любив церковні статути, і попів любив дуже, особливо ж любив чорноризців».
Антоній мав натуру анахорета, завжди шукав ізоляції від галасливого світу. Тому не захотів селитися разом із іншими київськими самітниками і довго обирав собі місце для «печерки». Таке, що нагадувало б йому незабутній Афон, і де ніхто б не заважав йому здійснювати подвиги подвижництва. Таким місцем виявилася Берестова гора, від якої пізніше одержав ім’я храм Спаса на Берестові. «Він почав жити тут, молячи Бога, їсти хліб сухий, і то через день, і в міру води вживати, і печеру копати. І не давав собі спокою ні вдень, ні вночі, у трудах перебуваючи, у бдінні і в молитвах. Згодом же дізналися добрі люди, і приходили до нього, ... і пішла слава про великого Антонія, і приходили до нього брати благословення... І почала приходити до нього братія, і він приймав і постригав їх.» Однак ігуменом бути Антоній не захотів.
Попри це, навколо печерки Антонія продовжувала збиратися братія, невдовзі була збудована церква, потім келії. Коли знову виникла потреба в ігумені, Антоній порадив братії обрати Феодосія, сказавши: «Хто більше із вас, як не Феодосій, і найслухняніший, і покірливий, і смиренний?». Ігумен Феодосій, як відомо, запровадив у монастирі суворий Студитський устав, який потім поширився на обителі всієї Руси, при ньому почали будувати Святоуспенський храм. «Печерний» монастир зростав, приваблював богомольців, набував слави. Так почала своє буття Києво-Печерська лавра.
До кінця свого життя Антоній перебував у самотності, «жив у доброчесності, і не виходив із печери ніколи й нікуди сорок літ», аж до своє смерті. Втім інші джерела повідомляють про два випадки, коли Антоній залишав свою печеру і Київ. Вперше це трапилося 1028 року, коли спокій і молитви пустельника порушили варязькі розбійники, які в печерах Берестової гори зробили собі сховисько. Тоді Антоній ненадовго повернувся на Святі Афонські гори. А пізніше, мимоволі накликавши на себе незадоволення Київського князя Ізяслава, Антоній змушений був утікати до Чернігова. І дуже посприяв розвитку там чернечого життя. Помер преподобний 1073 року у 90-літньому віці. Поховали його у «печерці», де він жив, а пізніше причислили до лику святих. Та ще за життя Антоній «возсіяв смиренням, мудрістю, чудесами зцілення та откровеннями» і користувався надзвичайною шаною і впливом у народі та у можновладців.
Для істориків важливо насамперед те, що преподобний Антоній стояв біля витоків нашого православного чернецтва і, разом із Феодосієм Печерським, заснував Києво-Печерську лавру, один із найдавніших, найбільших і дуже шанованих монастирів християнського світу. Після смерті преподобного Антонія продовжували активно розбудовувати монастирі у Київській Русі й до нашестя хана Батия їх тут було вже понад 30.
Сьогодні в Україні йде інтенсивний процес відновлення монастирського життя, майже повністю зруйнованого за радянської влади. Засновують монастирі православні церкви (МПЦ має 92 монастиря, УПЦ КП — 16, УАПЦ — 1), греко-католики (61 монастир), католики (26 монастирів) та старообрядці (2 монастиря). Всього, за даними Держкомітету у справах релігій, у нас зараз 198 монастирів, де живуть і моляться 4095 ченців та черниць, і їх чисельність іще зростатиме. Адже «у східному християнстві ...ченці завжди вважалися єдиними дійсними християнами, бо прагнули виконувати всі заповіді Божі», як сказано у рефераті єпископа Василія Ігора Медвіта (УГКЦ).
