Мишачий інтерес до рідних засік

А скільки було звинувачень на адресу Верховної Ради, яка затягла процес обрання спікера і, нібито, зривала таким чином необхідні економічні перетворення. Тепер, коли до прибуття чергової місії МВФ залишилося менше десяти днів, парламенту запропонують у терміновому порядку розглянути усічений бюджет. Навіщо така сквапність?

Аби повною мірою розібратися зі станом речей у нашій країні необхідно зрозуміти, наскільки Україна стала залежною від зовнішнього чинника, від економічної зацікавленості інших країн.

Наша країна цікава десятком підприємств, таких як Миколаївський глиноземний або Лисичанський нафтопереробний, експлуатація яких може давати прибуток, а також двома десятками заводів, економічна блокада яких або їх поступовий розвал звільняють ринки і прибирають небажаних конкурентів. Приклад останнього напряму — весняна атака на українське трубне виробництво.

Тактика іноземних бізнесменів у цьому питанні проста — там, де можна мати прибуток, постаратися стати співвласником підприємств. Темний і заплутаний механізм нашої приватизації цілком дозволяє це зробити. А там, де йдеться про ліквідацію конкурентів — застосовувати для досягнення мети всі засоби, від цивілізованих до кримінальних.

Є ще один «трефовий інтерес». Практично вся українська промисловість надзвичайно енергоємна. Постачати сюди енергоносії — одне задоволення. Можливо тому нас не задушили остаточно ще п’ять років тому.

Друге, чим цікава Україна — ринком збуту. Все-таки в нас 52 мільйони споживачів «Кока-коли» та «Стіморолу». А скільки потрібно мільйонів різноманітних прокладок, західних сигарет?

Третє, чим ми приваблюємо жадібні погляди, — унікальним геополітичним розташуванням. Шлях на Балкани, в Західну Європу і Закавказзя, в Середню Азію. Зверніть увагу на останні економічні скандали. Тим часом як раніше всі вони були пов’язані з газовими перипетіями, тепер остання гучна справа — Миколаївський цементний. На неї мало хто звернув увагу. А вона показова. Щойно зайшла мова про будівництво трансконтинентальних транспортних коридорів через наші землі, почалася мишача метушня навколо цементного виробництва. Замовлення либонь очікуються неабиякі.

Чому «ДЕУ» так прагне базуватися тут? Та тому, що європейський ринок під рукою. А в нас уже є розвинена інфраструктура, дешева та кваліфікована робоча сила. А транзит енергоносіїв через нашу територію в Європу? Пригадайте історію з компанією «Шелл», якій закортіло контролювати систему транзиту газу.

Останнім часом з боку Заходу виявляють дедалі активнішу цікавість до наших надр. Працюючи у структурі «Укрзолота», я відчув надпильну увагу до своєї особи. Хто тільки не звертався з пропозиціями! Телефонували навіть уночі з Південної Африки. Цікавило «всього лише» золото. А либонь є ще платиноїди, алмази, рідкісноземельні метали, титан, марганець. Україна завжди була основою титанового виробництва Радянського Союзу. А уран? Вся таблиця Менделєєва в наших надрах! Та чи буде в наших руках? Розумне використання надр могло б забезпечити стерпне життя кожному громадянинові нашої держави.

Як досягти цього? Стосовно використання надр, то, як не дивно, тут вектор руху повинен піти через лібералізацію нашого гірничого законодавства. Іноземців сюди пускати потрібно. Але в обстановці цілковитої гласності, ретельної експертизи проектів і без ущемлення державних інтересів.

Що робити з іншими? По-перше, вкрай обережно ставитися до приватизації стратегічно важливих об’єктів, розробивши спеціальний закон про несумлінних власників, котрі внаслідок своєї нетямущості чи злого наміру не експлуатують належним чином власність, яка їм дісталася. Правда, в цьому випадку мене завжди лякає використання таких законодавчих актів як кийка проти політичної опозиції.

Крім того, держава повинна повністю захистити свої виробництва — основу економічної бази. Одним із важливих кроків цілком може стати злиття Mіністерства промислової політики з Mіністерством зовнішньої торгівлі. Аби тільки в наших умовах ця структура не перетворилася на міністерство торгівлі промисловістю України.

Гасло захисту вітчизняного споживача слід упроваджувати в життя насамперед для ринку внутрішнього споживання. Сотні й тисячі позицій щодо виробництва харчових продуктів повинні бути українськими, а не польськими чи італійськими.

Отже, здавалося б, усе ясно. Думаю, не я один розумію, як і що потрібно робити. Усе питання в тому, чому це не робиться? Та тому, що слово наших керівників часто призначене не для нас, а для іноземних патронів. І тому розходиться зі справою, щойно останні від’їжджають додому.