Щоб вижити, газетам треба вивчити мову Езопа?

Останній п’ятимільйонний сюрприз, що був піднесений ЗМІ у Старокиївському суді, збентежив навіть самих суддів. Підхід суду досить суб’єктивний і закономірно, всупереч європейському законодавству, розмір моральної шкоди прямо пропорційний посаді ображеної особи, що робить її майже недоступною для громадської думки, а газета, водночас, стає фінансовим заручником власного права на свободу слова. Чим, окрім власного розуміння, а може, й нерозуміння, керується суд у визначенні моральної та матеріальної шкоди? Про ці проблеми — в бесіді із суддею Радянського райсуду Іриною Саприкіною (з одним уточненням, пані Ірина з етичних міркувань відмовилася коментувати конкретні справи).

«ДО ФАКТІВ І ОЦІНОЧНИХ ВИСЛОВІВ — ПІДХІД ОДНАКОВИЙ»

— У кримінальному законодавстві існує принцип презумпції невинності, а в цивільному — тягар доведення достовірності чи недостовірності інформації, яку опублікувало видання, лежить на відповідачеві. Хоча, скажімо, в американському законодавстві — це обов’язок позивача. Як Ви ставитеся до такого розподілу відповідальності?

— Я вважаю, що із суто людської точки зору наше законодавство є демократичнішим, бо стає на бік позивача. Давайте поставимо себе на місце жінки, про яку, наприклад, сказали, що вона повія. Як їй довести, що вона порядна жінка: приводити чоловіка, колег по роботі чи як? Крім того, американське й наше законодавство — непорівнювані речі у плані тактики, етики, моралі й моральності, зокрема, журналістів. Вони, принаймні, думають за що відповідають. А в нас, з огляду на мій досвід у провадженні справ цієї категорії, кожен пише те, що він хоче. І зовсім не думає про наслідки.

— Чи встановлює суд різницю між фактами та оціночними висловами. Чи потребують вони також доведення, як і факти?

— Існує єдиний підхід як до дослідження фактів, так і до дослідження підгрунтя оціночних висловів. Це залежить від того, яку оцінку дасть їм суд...

— Суб’єктивну оцінку?.. Адже це оціночні вислови й вони не підлягають під жодну норму закону?

— Об’єктивну. А ви скажіть, чи журналіст, коли пише статтю, керується якимись нормами закону? І суд, коли виносить рішення, обов’язково оцінює факти й висновки журналіста з точки зору загальнолюдських цінностей. Звичайно, суд довіряє думці фахiвця з даної проблеми, який дає оцінку діяльності партії, громадського діяча тощо. Але, коли журналіст збирає плітки, чутки, байки і це становить основу громадської думки, викладеної в публікації? Тоді нехай ці всезнаючі бабусі прийдуть і доведуть, що те, про що вони казали, правда. За все треба відповідати. І критерій тут один — істинність. Бувають і помилки в газетах. Ми все це розуміємо. Але журналіст не може діяти як адвокат, не може висвітлювати тільки одну точку зору. Журналіст повинен бути тактовним і не забувати, що особисте життя громадян охороняється законом. А крім того він не повинен забувати, що все, про що він пише, потребує доказів.

— Але ж гіпотетично, це є прямою загрозою свободі слова, тобто праву журналістів миттєво реагувати та оцінювати життєві події, діяльність громадського діяча?

— Ви знаєте, у тому і є високий фах, рівень журналіста подати інформацію так, щоб вона не стала предметом оскарження в суді. Щоб вона не була образливою. Мені дуже прикро, якщо у вас склалася думка, що будь-який позов, котрий надходить до суду задовольняється, а редакцію до нитки роздягають.

— Ми ратифікували Європейську конвенцію з прав людини. Отож вона, як і практика Європейського Суду, є частиною нашого законодавства. Чому вони не використовуються в нашому правосудді?

— Ми в стані становлення. Наше законодавство повинно, по-перше, відповідати європейському, або ж повинні бути внесені відповідні статті, у яких саме випадках ми мусимо керуватися європейським законодавством. Ми тільки знаємо, що воно є. Проте в кого із суддів ці закони є на столі?

— Однак та ж стаття 10 Конвенції слово в слово переписана до нашої Конституції. Але ж і вона, як виявляється, не діє?

— Чому? Ми почали застосовувати її відразу ж. Раніше, перш ніж звернутися до суду, позивач повинен був вимагати від видання спростувати інформацію. А тепер він може звернутися до суду безпосередньо. Людина не зобов’язана просити. І це правильно. Питання може бути вирішене на будь-якій стадії судового процесу. Або ви надрукуєте спростування, уточнення, укладете мирову угоду, або суд зобов’яже вас надрукувати це спростування і закриє провадження у справі (а суд має такі можливості). У плані ж вільного права використовувати інформацію, вважаю, що Конституція нічого нового не дала. Усе залежить від оцінки судді. Якщо інформація неправдива, то й Конституція не дозволяє її розповсюджувати.

«КРИТИКА — РІЧ ТОНКА»

— Однак це ж європейське законодавство привнесло у практику розгляду справ про захист честі та гідності один важливий принцип: якщо людина обирає владу...

— Так я знаю: ... то цим самим вона ставить себе під пильну увагу громадськості й тому повинна нести на собі цей тягар влади.

— Так, але хоча в нашому законодавстві й передбачено, що ніхто не може переслідуватися за критику, часто критичні зауваження теж сприймаються як образа.

— Це дуже тонке питання. Суд повинен оцінити чи це є критика, чи поширення інформації, яка не відповідає дійсності. Важливо оцінити, де саме ця критика була висловлена, яким чином. Якщо суд встановить, що інформація була саме критичного характеру, то дасть цьому відповідну оцінку й звільнить видання чи громадянина від відповідальності.

— Чим саме, крім своїх власних переконань, керується суддя у визначенні поняття «критика»?

— Припустимо, що на нараді працівник критикує свого керівника. Після чого останній звертається до суду з позовом про захист честі та гідності. По-перше, відповідач має довести, що він фахівець у своїй справі. А керівник, припустимо — випадкова людина, політик. Оцінити професійну діяльність може тільки професіонал.

— Але ж під цей критерій оцінки може потрапити й журналіст, адже наші спеціалізовані інститути не дають іншої, крім фахової, підготовки?

— Так, але журналіст має довести, що він розуміється на тому, про що пише. Як він це зробить, це вже його справа. На мою думку, критикувати можна те, на чому ти добре розумієшся. І коли журналіст заявляє, що його публікація критичного характеру, я з’ясовую наступне, чи підлягає критиці ця галузь діяльності. Припустимо, він критикує судове рішення. Він пише: вирок незаконний. Це неможливо, бо чинні рішення, винесені ім’ям держави критиці не підлягають. Для цього у вас немає певних повноважень. Адже це не лише образа для судді, який виніс рішення, касаційної інстанції, а й звинувачення суду в скоєнні злочину, що передбачений у кримінальному законодавстві. Не можна сказати, що лікар некомпетентний, бо це прерогатива кваліфікаційної комісії. Журналіст повинен знайти таке висловлювання, щоб воно нікого не ображало. У цьому професіоналізм журналіста. Можна людину обізвати дурнем, а можна сказати, що людина вчинила нерозумно. Адже це слово само собою образливе. Ні в кого ж немає довідки, що він дурень. Ви доведете, що людина некомпетентна, але за «дурня» ви вибачитеся. Журналіст повинен завжди пам’ятати, що можливий судовий спір і як йому з цього становища вийти.

«КОЛИ ГАЗЕТА БУДЕ ВІДПОВІДАТИ МАТЕРІАЛЬНО, ЖУРНАЛІСТ ПАМ’ЯТАТИМЕ ПРО ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ»

— Чи не вважаєте Ви, що абстрактність юридичного поняття «моральна шкода» і створює відповідний грунт для зловживань?

— Так, у законодавстві є білі плями, але що ж робити. Щоправда, в мене не було таких випадків, коли я не знала, як діяти. Можливо, справи були нескладні. А говорити про зловживання мені навіть незручно. Коли людина непорядна, вона буде шукати користь у всьому, до чого може доторкнутися. Мені незрозуміло, як із цього можна мати гроші. Хоча суддів не виховують у інкубаторі. Вони приходять із того ж життя, що й усі.

— Кажуть, що із ситуації, яка склалася з судовими позовами проти газет, можна знайти вихід. Наприклад, встановити найвищу межу можливої моральної чи матеріальної шкоди?

— На мою думку, і вже є постанова пленуму Верховного суду з цієї проблеми, верхню межу неможливо встановити. Як не можливо встановити наслідки моральної шкоди. У кожній ситуації кожна людина може вчинити по-своєму: одна накладе на себе руки, інша ще й радітиме, що про неї так написали, бо негативна реклама теж реклама.

— Але ж виходить, що сума моральної шкоди прямо пропорційна посаді «ображеного» громадянина.

— Зниження суми моральної шкоди деякі люди сприймають як приниження їхнього авторитету. Ми звертаємося до ВСУ з проханням дати нам більш широке роз’яснення визначення моральної шкоди. Великі труднощі в нас із застосуванням закону про моральну шкоду. Він і існує лише років п’ять. Немає досвіду, практики, яку має правосуддя демократичних країн. У нас ставляться до моральної шкоди як до вимагання. Вважається, що людина хоче на цьому гроші заробити. А чому б і ні, якщо людину зганьбили, образили? У моїй практиці було дуже багато випадків, коли ЗМІ погоджувалися дати спростування до судового процесу, аби тільки було знято питання матеріального відшкодування. Справді, питання про моральну шкоду— це дуже велика відповідальність. Бере політичне замовлення газета, то нехай одночасно запасається або доказами, або ж необхідною сумою на відшкодування матеріальних збитків. І коли газети будуть відповідати фінансово, а одночасно ставитиметься питання чи взагалі існувати газеті, тоді вони будуть думати, а чи варто друкувати такий матеріал.

— Ваші справи, у плані обгрунтування, визнані юристами як зразкові. Як Ви підходите до питання визначення розміру моральної шкоди?

— Найперше я звертаю увагу на те, якої сфери життя людини торкається ця стаття: чи то посадової, чи то особистої, чи політичної, чи професійної. Наприклад, газета друкує інформацію про те, що дипломата затримано за підозрою у перевезенні наркотиків, коли насправді його затримали тому, що у скоєнні цього злочину підозрюється його сусід по готелю. Велика різниця? Тим паче, що кар’єра дипломата летить у тартарари. Або ж про жінку сказали: «така собі старіюча трясулька». Я починаю з того, що найперше вона жінка. За нормами нашої моралі не можна казати жінці, що вона стара, погано виглядає тощо. Мене запитують, мовляв, де це записано. Ніде. Але я так вважаю. В іншому випадку газетярі назвали актрису «актрисулькою». Я оцінюю її фах як актриси, її відомість. Навіть, якщо я не буду сама шанувальником її таланту, я повинна виходити з того, як її оцінюють інші, і як опублікований матеріал вплинув на її кар’єру.

Є інформація, яка, на мою думку, взагалі не потребує доведення її істинності, бо є образливою і підлягає спростуванню. Скажімо, інформація про те, що в людини вставні щелепи, коротка нога, протез тощо. Я вважаю, що такі публікації є втручанням в особисте життя, а відомості такого характеру не підлягають розголошенню. Ці публікації є образливими і хоч достовірні, не підлягають спростуванню, проте відшкодування моральної шкоди є обов’язковим. Суд зобов’язує газету, перш за все, вибачитися за нетактовність. Але в жодному разі це не математичний розрахунок, а бачення судді. Завжди залишається можливість оскаржити рішення.

НЕ СЛУХАЙТЕ ДАНАЙЦІВ— БОРЦІВ ІЗ КОРУПЦІЄЮ...

— Часто газета стає основним відповідачем, хоча, фактично, винна тільки в тому, що оприлюднила чужі твердження. Як суд підходить до розмежування відповідальності між газетою та інтерв’юєром?

— Газета є основним відповідачем тільки як засіб масової інформації, тобто як засіб розповсюдження інформації. Але, коли журналіст бере інтерв’ю, він повинен враховувати не тільки те, що отримує «смажені факти», а й тi, чи відповідають вони дійсності. Хоча основний тягар доказів лягає на людину, яка давала інтерв’ю (співвідповідача). Якщо вони будуть про це пам’ятати, то будуть думати, чи говорити про речі, що можуть стати предметом судового спору. Якщо газета посилається на висловлювання певної особи, то її допитають як свідка. Коли буде доведено, що цій людині таки належать оприлюднене висловлювання, то суд притягне її як співвідповідача, буде вимагати від неї доказів і т. і. Якщо ж людина відмовиться від своїх слів, то саме газета змушена буде доводити, що ці слова належать їй.

— Якщо газета доведе, що, наприклад, припущення про чиюсь недоброчесність було висловлено конкретною посадовою особою чи політиком. Невже і в цьому випадку відповідатиме газета?

— Це буде вирішувати суд. Ми взагалі виходимо з можливостей юридичної і фізичної особи. Суд повинен враховувати обов’язково їхній матеріальний стан, коли розподіляє між ними відповідальність і встановлює вину кожного з них (!?— Авт.). Якщо ж суд визнав, що потрібно спростувати інформацію, то це обов’язок газети, а не співвідповідача. Хоча до кожного окремого випадку суд підходить індивідуально.

— Газета опосередковано звинувачує якусь посадову особу, припустимо, у корупційних діях. Вона не вказує прямо, що, наприклад, міністр — корупціонер, а пише про те, що він спорядив свою доньку за кордон за державний кошт. Виходить, у судовому розгляді треба встановити: або інформація не відповідає дійсності, або міністр таки винен? Отже, суд починає розслідування кримінальної справи?

— Суд не може зробити такого висновку. Хоча, якщо суд встановить, що дії міністра чи будь-кого іншого, про що йдеться в газеті, є складом злочину, суд може сам порушити кримінальну справу в порядку ст. 98 КПК, або направити подання прокурору з усіма матеріалами для розгляду питання про порушення кримінальної справи— це вже питання окреме. Але у своєму рішенні суд визначає, чи відповідають дійсності викладені факти. І це вже завдання інших компетентних органів визначити, чи може на свою зарплату міністр відправити доньку за кордон на навчання.

— Чи не забагато слизьких місць?

— Це ж наше життя. Межі нема.

БІДНИЙ СУДДЯ— ЗАВЖДИ ЗАЛЕЖНИЙ

— Чи відчуваєте ви на собі тиск?

— На мене неможливо натиснути. Якщо я вважаю, що цю справу треба вирішити так, а не інакше, то так я і зроблю. Я стала суддею під час перебудови і не відчула якогось тиску влади.

— Ваші постанови за позовами про захист честі та гідності часто скасовуються?

— Цього року скасовано два рішення. В обох справах відповідачем була газета «Независимость», а позивачами— Благодійний фонд і газета «День». Я задовольнила обидва позови, але рішення були скасовані з процесуальних підстав: неявки в судове засідання відповідачів, причину якої касаційна інстанція розцінила як неповажну. Ми чекали відповідачів протягом 9 місяців. Тут законодавство недосконале. Де може бути таке, щоб головний редактор газети виказував судді, що він справу слухати не буде? Як можна заявляти судді відвід прямо під час судового засідання тільки тому, що вона не вирішила клопотання на користь цієї сторони? Це право суду. Але в нас це не відрегульовано.

Або ж за невиконання судового рішення штраф — 34 гривні, а за те, що в магазині через касу не зафіксовано 50-копійковий пакет — 1700. За неповагу до суду — 135. Так кожен може покласти мені на стіл триста гривень і сказати все, що він про мене думає.

— Обов’язковим елементом здійснення правосуддя в цих справах є внутрішні переконання судді. Чи справедливо, що доля інших людей залежатиме від особистих якостей судді? Не всі ж судді однаково високоморальні чи однаково мають великий життєвий досвід?

— Суддя не може інакше. Чи є такий вид діяльності, де якийсь фахівець не користується своїм власним баченням проблеми? Суддя має свій життєвий, посадовий досвід. Ми люди, ми живемо в суспільстві й усе оцінюємо як люди. Але до тих пір, доки в судді посадовий оклад буде 115 гривень, походіть і пошукайте...