«Реформатори» забули про власність
Ні для кого не секрет, що сертифікатна приватизація колишньої загальнонародної соціалістичної власності не спричинила ні в нас, ні в Росії позитивних змін в економічній сфері. Причин декілька і, як мені здається, у фахівців є добре аргументована відповідь на питання, чому вона провалилася. Мені ж хотілось би зрозуміти, чи можна на макроекономічному рівні чекати якогось відчутного ефекту (зростання валового продукту, наприклад) без суттєвих змін у головній структуроутворюючій кожного способу виробництва. Відповідь заздалегідь відома: немає. Адже жодні рішення і постанови, що приймаються Верховною Радою, Президентом та урядом без розв'язання цієї проблеми не зможуть зрушити з місця реформи, прискорити економічну діяльність і дати переважній більшості населення шанс на пристойне життя.
Загальновідомо, що кожний громадянин незалежної України одержав у вигляді сертифіката трохи більше як 10 грн. із так званої загальнонародної власності. Ті громадяни, котрі одержали такі сертифікати, вклали їх у приватизовані підприємства або через посередницькі структури, або за допомогою представництв Фонду держмайна на місцях. Але до цього часу переважна більшість таких «власників» не має на руках акцій підприємств, а ті, в кого вони є, позбавлені можливості ними розпоряджатися. Природно, прибуток за такими акціями в умовах, коли немає розвиненого фондового ринку, сміховинний, навіть за українськими масштабами.
Унаслідок приватизації держмайна, причому не кращої його частини, переважна більшість населення країни позбавлена можливості брати участь у процесі організації виробництва та у процесі управління власністю, позбавлена можливості через біржу вигідно продати належну їй частку майна в акціях, а також укласти гроші в свою справу, тобто в малий бізнес, представники якого в економічно розвинених країнах становлять основу демократичного політичного устрою. Відчуживши переважну більшість населення від управління власністю і позбавивши її економічної ініціативи, бюрократичний державний апарат продовжує управляти значною й кращою частиною державної власності. Більше того, сьогодні краща частина цієї власності починає продаватися за гроші, походження яких, м'яко кажучи, туманне. Іншими словами, в Україні йде процес відчуження основних мас населення від власності і, як наслідок, перехід цієї власності в руки колишніх управлінців, які стали нині бізнесменами. Таке становище і призвело до переміщення в «тінь» майже 60% економіки, представники якої не хочуть і не будуть за свій рахунок годувати громіздкий чиновницький апарат, котрий нічого не виробляє і котрий збільшився порівняно з радянським часом, за деякими оцінками, у два рази.
Природно, 40% економіки, яка легально працює, не можуть покрити своїми податками всі потреби бюджету. Через таке становище страждає насамперед невиробнича сфера (освіта, охорона здоров'я, наука, культура тощо), без якої незалежність держави неможлива. А от чиновники надійно захищені «Законом про державну службу», прийнятим 1993 р.
Глобальне зубожіння народу і переміщення «тіньових» капіталів за кордон, де вони інвестуються в економіку держав із ринковою орієнтацією, приносячи користь не тільки власникам капіталу, але й переважній більшості населення цих країн, яке працює, — явища одного порядку. Адже загальновідомо, що в Туреччині й Польщі, в тому числі і за рахунок українських грошей, став можливим бурхливий розвиток виробництва товарів народного споживання та продуктів споживання, які потім завозяться в Україну.
Політичним наслідком такого розвитку в Україні стало вельми помітне відчуження народу від влади, політична апатія і зміцнення лівого крила в парламенті. Справжнім демократичним суспільством може вважатися лише таке суспільство, в якому є досить численний середній клас, економічно незалежний від держави. За рахунок регулярної виплати податків він оплачує, природно, в розумних межах, послуги державних службовців, які здійснюють управління. В Україні ж, навпаки, саме чиновник, а не виробник має привілейоване становище. Він є організатором виробництва, розпорядником прибутку, що одержується і, в кінцевому підсумку, керівником того нечисленного середнього класу, який ще намагається, сплачуючи непосильні податки, надавати послуги і щось виробляти легально.
На жаль, виходячи із сьогоднішніх тенденцій політичного та соціально-економічного розвитку, тих, хто працює в легальній економіці, щодня меншає. У результаті продовжуватимуть збільшуватися борги із зарплат, пенсій та інших соціальних виплат, ще менше грошей одержать охорона здоров'я, освіта, наука, культура тощо.
Якщо найближчим часом на законодавчому рівні не буде проведено корекцію державної політики відносно власності і не буде прийнято рішення про перегляд принципів приватизації, то Україна не зможе вийти з економічної кризи, а іноземні інвестиції у країну не надійдуть. А це, за умови вже існуючих зовнішнього і внутрішнього боргів, загрожує незалежності нашої держави соціальним вибухом, результати якого прогнозувати не хочеться. І, звичайно ж, виплату заробітної плати держслужбовцям треба поставити в пряму залежність від продуктивності їхньої діяльності, бо ні для кого не секрет, що в нас тільки приналежність до управлінського стану, чисельність якого в декілька разів перевищує потреби держави, гарантує більш або менш нормальне існування та пристойну пенсію.
Не заручившись підтримкою переважної більшості населення, не пояснивши популярно кінцеву мету економічної реформи і не об'єднавши націю для досягнення певної мети, ніяке просування вперед неможливе. У цьому, видається, одна з головних причин усіх наших бід.
