Ми не повинні зациклюватися на своєму «оселедці»...

26 червня зі стін Українського інституту журналістики виходять перші випускники. Напередодні кореспондент газети «День» зустрілася з директором інституту Анатолієм Москаленком.

«У ВСIХ НАС ОДНА ПРОФЕСIЯ — ЖУРНАЛIСТИКА»

Сьогодні наш інститут дає студентам можливість не тільки отримати теоретичну підготовку, а й спробувати свої сили на практиці. Завдяки підтримці Національної ради з питань телебачення та радіомовлення, а так само спонсорів, ми створили на базі інституту навчальний видавничий центр, який не лише забезпечує інститут підручниками, а й випускає кілька газет. На першому каналі національного радіо регулярно виходить в ефір передача «Студентська хвиля», яку готують наші студенти.

Ми намагаємося знайомити наших студентів з досвідченими й талановитими журналістами, чиї імена знає вся країна. Слава Богу, нині ми вже не сповідуємо, як раніше, «колективну журналістику» і радіємо, коли з’являються яскраві особистості, здатні гостро мислити і швидко працювати.

«ЛЕОНIД ДАНИЛОВИЧ СКАЗАВ: «СВОБОДИ СЛОВА В УКРАЇНI НЕМАЄ»

На жаль, журналістам сьогодні вельми складно працювати. І насамперед тому, що свободи слова в нашій країні просто не існує. У цьому я абсолютно згодний з Президентом. Наша професія стає першою найдавнішою. В Україні нині дуже розвинене «газетне кілерство», іде клан на клан, газета на газету, ігноруються факти та етика.

В Україні процвітає кланова журналістика, журналістика, що відображає розставляння політичних сил. Більшість вітчизняних газет замість того, аби бути трибуною українського народу і громадської думки, слугують інтересам тих чи інших політичних лідерів.

Цікаво, що останнім часом в нашій країні з’явилися журналісти, які називають себе політичними журналістами. Але ж політичної журналістики як такої немає. Є інформаційна, декларативна, адвокатська, розважальна, але політичної — немає.

«МИ ПОВИННI ДАТИ НАРОДОВI «ДУХОВНИЙ М’ЯЧ»

Така ситуація, на мій погляд, склалася в країні насамперед тому, що у нас ще не усталилися соціальні інституції, які гарантували б конституційні свободи, зокрема свободу друку.

Перший період революції Україна вже пройшла, другий болісний пошук орієнтирів, також. Нині ми перебуваємо в третьому. Ми вже переночували одну ніч з незалежністю і починаємо шукати й використовувати старий досвід. За допомогою журналістики нам потрібно виробити ідеологічні орієнтири (не лякайтеся цього слова, йдеться не про комуністичні орієнтири). Дати народові якийсь «духовний м’яч». Нагадати йому про духовні цінності, етноісторичні якості українців. Просто про загальнолюдську мораль. Згадати про свою мову. Вона має бути не тільки засобом комунікації, а містити в собі духовні традиції.

Ми повинні не просто замкнутися в собі й зациклитися на своєму «оселедці», а відродитися і розвиватися далі разом з усім світом.

«ВОНИ ЗОВСIМ НЕ ТАКI, ЯК МИ»

Випускники у нас хороші, талановиті. Прекрасні діти прийшли до інституту цього року. Взагалі я дивуюся, теперішні абітурієнти, порівняно з тими, які були 7—10 років тому, дуже розкріпачені й вільні у своїх міркуваннях. Це, на мій погляд, дуже добре. Але ми намагаємося озброїти їх правовими знаннями. Для того, аби вони могли захистити себе в суспільстві, яке породило «феномен» політичної журналістики.

Яким повинен бути журналіст? Журналіст — це людина без страху і докору. Людина комунікабельна і розкріпачена, здатна на жарт і експромт. Людина, яка досконало опанувала ораторську майстерність і вміє талановито слухати. Опрацьовувати, генерувати і передавати інформацію.

«ПРО ПРОФЕСIЙНУ ГОРДIСТЬ I ВИКРАДЕНИЙ ПОРТРЕТ ДИРЕКТОРА ШАХТИ»

Після закінчення факультету журналiстики в 1957 роцi я повернувся до рідного Донецька і мене прийняли на роботу в обласну газету «Соціалістичний Донбас». Для мене завжди було властиво писати іронічні замітки і статті, а тоді я писав ще й фейлетони. Одного разу до редакції надiйшов лист, у якому розповідалося про директора шахти, який замовив за рахунок бригади передовиків праці товариству художників свій портрет. Директора увічнили, як і Йосипа Вiссаріоновича, у військовому френчі. Портрет коштував 15 тис. рублiв. На ті часи це були величезні гроші.

Головний редактор відрядив мене розслідувати цю справу. Я зібрав документи, які підтверджували те, що факт справді мав місце і прийшов до директора шахти на прийом. Замість того, аби поговорити зі мною, він вирішив «проїхатися» по моєму самолюбству і змусив сидіти «зухвалого» молодого журналіста біля кабінету більш як дві години. У цей час у кабінеті директор разпивав горілочку зі своїми заступниками.

Пригадую, що я дуже розсердився тоді. Зачепили моє професійне самолюбство. Звістка ж про те, що картину викрали з комори шахти, де вона зберігалася, і знищили (зробив це, природно, сам директор) виявилася останньою краплею, і я написав фейлетон... який довго цитували в Донецьку.

Та от лихо, директор шахти, як виявилося, був свояком першого секретаря Донецького обкому партії. Що тут почалося... Головний редактор наказав мені терміново поїхати у відпустку, як кажуть, «якомога далі від гріха» і прийняв «удар на себе», йому оголосили догану.

І раптом доля мені «усміхнулася». До Донецька приїхав перший секретар ЦК Компартії України, якого вельми не влаштовувала робота першого секретаря Донецького обкому партії. Мій фейлетон йому сподобався. Мені навіть видали в редакції премію в 100 рублів. Невдовзі фейлетон опублікували «Известия», а відтак взяли мене на роботу. Отак допомагає інколи в житті професійна гордість. Щоправда, фейлетонів відтоді я не пишу. Я проти журналістського нахабства, журналіст має бути завжди коректний та етичний.

«ОДЕРЖИМIСТЬ У ДОБРОМУ СЕНСI ЦЬОГО СЛОВА»

Журналіст повинен бути одержимий своєю роботою. Одержимий, звісно, в доброму сенсі цього слова. На жаль, сьогодні в нашій журналістиці дуже мало професіоналів. Переважають аматори.

Я гадаю, журналістика буде вільною тільки тоді, коли в неї прийде ще одне покоління, яке й не чуло про тоталітарний режим. Покоління, яке почне все з чистого аркуша.