Ще раз про любов
З одного боку, в кожному випадку зроблений вибір пов’язано з безумовними втратами. Адже і ядерну зброю, у створенні якої Україна колись брала безпосередню участь, віддано мало не безкоштовно, і збитки від давно вже припинених санкцій ніхто не збирається ні відшкодовувати, ні допомагати в цьому, і основні витрати на закриття ЧАЕС, очевидно, таки ляжуть на українські плечі. Більше того, як заявив днями в Харкові спеціальний радник президента та держсекретаря США Річард Морнінгстар, будуть проблеми і з відшкодуванням втрат харківського «Турбоатому» від неучасті в «іранському контракті», хоча раніше, під час телемосту з українською пресою, він заявляв, що американський уряд зробить усе можливе, аби ці збитки все ж були відшкодовані. В останньому випадку Україні, схоже, завдано не лише $5 млн. прямих збитків та $130 млн. непрямих, про що заявляє керівництво «Турбоатому». Під питання поставлено подальші українсько-іранські контракти та можливі російські замовлення на українських підприємствах.
Із другого боку, ці чотири рішення надали Києву безумовних переваг. Адже без ядерного роззброєння із країною просто відмовлялися вести мову за кордоном, без рішення про закриття ЧАЕС не бажали вести переговори про подальше кредитування. А без відмови від поставок турбін до Ірану Україна навряд чи стала б членом Режиму контролю за ракетними технологіями (РКРТ), що відкрило їй шлях до комерційних космічних запусків.
Що й казати, мабуть, недобре, коли зарубіжні партнери ще дозволяють собі поводитися з Україною, просто-таки викручуючи їй руки. Так само не дуже добре, коли Київ здає позиції, навіть не поторгувавшись і не заручившися гарантіями виконання партнерами своїх зобов’язань а чи обіцянок. Така любов, очевидно, є свідченням того, що досі Україну вже сприймають — але лише як дитину. Цьому іноді сприяє й вище українське керівництво, позиції якого змінюються не завжди адекватно ситуації, як це, зокрема, було в історії з «Турбоатомом».
Очевидно, така любов і триватиме, доки навіть внутрішні зрушення у країні відбуватимуться під тиском з-за кордону, бо ж не просто так Морнінгстар та представники МВФ вітали серію нещодавніх економічних указів президента Кучми.
Мабуть, важко пострадянській країні виховувати в собі самоповагу та зберігати гідність у найважчих ситуаціях. А може, просто ніхто досі не пробував так чинити, адже в СРСР такими категоріями майже не оперували?
