Ролі, які ми обираємо
Проте відомо, що своїм президентом американці завжди обирали того з кандидатів, котрий був вищим на зріст. Зовнішність і манеру говорити телебачення робить чільною складовою іміджу. Є обмежена кількість зовнішньо-мовних типів, одному з яких може відповідати політик, об’єднавши дане Господом (зріст, тембр голосу тощо) з тим, чого немає, але публіці подобається. Стати президентом — означає успішно зіграти роль «я кандидат у президенти». Там, де є роль, працюють театральні закони. Йдеться не про пристрасть, приміром, Нерона поєднувати диктаторські будні зі співом на сцені. Але політик-реаліст повинен поклопотатися про вибір однієї з рольових масок, експлуатуючи яку можна розраховувати на успіх. У сценічній технології важливим є поняття амплуа — типології ролей і виконавців.
Амплуа «шляхетний батько» передбачає сивину, гарну краватку, випрасувані брюки, плавну мову, порядність, невсипущу турботу про дитя (народ), сентиментальну сльозу й патетичний монолог під завісу. Здобрені чарівністю виконавця, ці якості знаходять відгук в аудиторії — театральній чи електоральній. Взірець «шляхетного батька» в політиці — Леонід Кравчук. Вдала рольова маска визначила й визначатиме політичну кар’єру першого президента. Однак ми знаємо також про ті верстви суспільства, які внаслідок революційного виховання не сприймають ні шляхетності, ні сивини, ні тим паче краваток.
Резонер — персонаж поміркований, схильний до риторичних монологів і повчань, загалом — проповідник. Класичний приклад — Стародум із п’єси Фонвізіна «Недоросток». Наш «політичний Стародум» — Олександр Мороз (ідеться про зовнішньо-мовні якості, а не соціалістичні переконання). Політиків такого амплуа добре сприймають люди старшого віку, особливо селяни. Молода аудиторія вважає їх нудними, позаяк резонерське амплуа позбавлене емоційності. Питання: чи потрібен такий імідж тому, хто на щось претендує? По-перше, природжені резонерські якості погано піддаються корекції, й політик-резонер повинен знати це про себе. По-друге, поміркованість і повчальність годяться, коли резонер іде другим номером у зв’язці (приміром, віце-президентом за наявності «пробивного президента»).
А ось на сцену чи трибуну виходить персонаж не дуже молодий, але й не старий; убраний вишукано, але з яким-небудь ганджем; недурний, але й глибиною суджень не відрізняється; полюбляє похизуватися, не помічаючи, що його самозакоханість може дратувати. Це — фат: камердинер, котрий грає короля й гордо носить уявну корону. У політиці навчально-показові, хоча й із різними відтінками, образи фата створили Б.Муссоліні й Ф.Кастро. Одним з найкращих у цьому стилі став О.Лукашенко. За певних ситуацій цю рольову маску використовував Л.Джонсон, М.Горбачов, а в нас П.Лазаренко. Публіка на фата «клює»: він самовпевнений, категоричний, не шукає півтонів, тож є виразним.
Амплуа коміка не вимагає пояснень. Усі різновиди смішного об’єднує невідповідність між очікуваною («нормальною») та реальною поведінкою «смішителя» — клоунадою й епатажем. Пригадаймо лисого товстунчика Микиту Хрущова, котрий гамселив черевиком по столу в ООН. У цьому політичному жанрі гараздує Володимир Жириновський. Менших успіхів досягла Наталія Вітренко, але вона йде вірним шляхом. Взірець пані-коміка («комічної бабусі» за театральною термінологією) бачимо в мультику про Чебурашку. Його героїня бабуся Шапокляк «дуже страшна», й тому смішна. Амплуа коміка обіцяє не вельми багато, але його охоче сприймає люмпен («Ото дає!»).
Незабутнє враження дитинства — Буратіно. Він смішний лише зовні, а за драматургічною суттю відповідає амплуа простака. Такий персонаж добрий, прямолінійний, хоробрий, не схильний до мудрувань й у вічі ріже правду-матку хитрунам і розумникам. Рольова маска простака вигідна політикові в спілкуванні з масами, замученими буттям, а не свідомістю. Це успішно використовували Лех Валенса й Борис Єльцин, а в нас — Леонід Кучма. Гасло політика-простака «Я такий самий, як ви!» Для цього можна носити в кишені (але щоб було видно) викрутку, танцювати «камаринську» чи облагороджувати дачну ділянку; не рекомендується грати на скрипці й носити окуляри.
Взаємини політиків, котрі експлуатують маски, часто будуються саме за драматургічними схемами. Не схильні до дружби простак і резонер (Єльцин і Зюганов), один одного вважають дурнем простак і фат (Єльцин і Хазбулатов), але простак і комік мирно співіснують у політичному театрі (Єльцин і Жириновський). Це, ясна річ, можна спостерігати не лише в Росії.
Такі сценічні передумови житейської драми під назвою «Вибори». Хочу підкреслити: всіх аналітиків, які пишуть про рольові маски, не слід вважати циніками, а всіх політиків, котрі використовують ці маски, брехунами. Соціально-політичні ігри можуть і повинні відбуватися за певними правилами. Виборець має право про це знати.
Яке амплуа для політика є найкращим? Чи варто Клінтону демонструвати гру на саксофоні, а генералу Лебедю вдягати смокінг? Яким буде імідж третього президента нашої країни? Про це іншим разом.
