Міністр республіки, імператора, короля

Завтра виповнюється 160 років від дня смерті французького дипломата й державного діяча Шарля Моріса Талейрана-Перигора, князя Беневентського й герцога Діно. Коли хочуть згадати особу, в характеристиках якої переважають негативні риси, говорять про «суперечливість» її постаті.

Щодо Талейрана цю кальку застосувати важко: сучасники одностайно засуджували його за дивовижне для свого часу хабарництво, абсолютне нехтування моральними принципами, легкість, з якою він продавав своїх начальників і союзників. За свідченням сучасника, «про совість йому доводилося зрідка чути з оповідей оточуючих, і він вважав, що ця курйозна особливість людської натури може бути дуже корисною, але не для тих, хто її має, а для тих, кому доводиться мати справу з тим, хто її має».

Талейрану дивним чином вдалося поєднати, здавалося б, абсолютно непоєднувані речі — вражаючу схильність до хабарництва і особистий шарм, який також не пройшов поза увагою сучасників. Виходець із збіднілої аристократичної родини, він добре знав ціну грошам, але також знав ціну шляхетній упевненості в собі. Проте в жодному випадку Талейран не був рядовим авантюристом. Наполеон називав його людиною великого розуму та найздібнішим із своїх міністрів. Талейран, в усякому разі до розриву з Наполеоном намагався по можливості не робити за хабарі тих справ, котрі б ішли прямо врозріз із інтересами Франції. У вітчизняній же політичній практиці, в тому числі й сучасній, окремі «українські» політики ставляться до цього ще менш делікатно.

Сходинками в кар’єрі Талейрана стали сан єпископа (до речі, відлученого від церкви),  посади дипломата в урядах Директорії, Наполеона, королів Людовика XVIII і Луї Філіппа.

Своїм дивовижним політичним чуттям Талейран визначив, що ідея Наполеона про підкорення світу нереальна, у той час коли решта вважала її майже реалізованою. 1808 року під час переговорів у Ерфурті він вступив у контакт із російським царем. Із того часу у звітах російського шпигунського відділу про виплату «закордонним друзям» Талейран значився під псевдонімом «Анна Іванівна».

На Віденському конгресі 1815 року Талейрану вдалося здійснити блискучу дипломатичну операцію, розділивши антифранцузьку коаліцію, що дозволило Франції зберегти статус великої держави. Талейранові належить роль автора багатьох термінів і понять, що функціонують у сучасній дипломатії, зокрема сама ідея вирізняти з числа держав великі. Зусиллями Талейрана в Європі було сформовано порядок, коли рішення ухвалювалися в разі компромісу великих держав, що майже півстоліття дозволяв уникати великих воєн на континенті.

Талейран помер як і жив, витиснувши все можливе зі своєї смерті. Казали, що він «усе життя дурив Бога, а наприкінці обдурив чорта». Напередодні свого кінця Талейран повернувся в лоно церкви й одержав прощення гріхів. Нащадкам він залишив політичний заповіт, який досі викликає суперечки: чи був Талейран великим патріотом і великим шахраєм, чи тільки останнім.