Юрій Іллєнко: "Досить грати голих королів"

Відомий український кінорежисер - про причини свого виходу зі складу Комітету з державної премії імені Т. Шевченко

Свого часу я відмовився отримувати премію, що була присуджена фільму "Тіні забутих предків", а фактично - режисерові фільму - Сергієві Параджанову, бо її було присуджено посмертно. Дочекалися смерті майстра й дали йому премію через 25 років після того, як мали дати, - після тріумфальної появи фільму.

Тоді я не став приймати з рук того Комітету диплом лауреата. Сказав, що мені соромно перед покійними Миколайчуком і Параджановим, мовляв зачекайте ще трохи, панове члени Комітету, аж поки і я помру, а потім уже і вручіть.

Час минав, а я все не помирав. Старий Комітет розігнали. Президент призначив новий. І несподівано для себе я потрапив до його складу. Першим моїм бажанням було відмовитися від такої честі. Проте я подумав, що від президентської волі не прийнято відмовлятися і живемо ми вже в іншому вимірі, у незалежній демократичній державі. Треба увійти в комітет і докласти всіх зусиль, щоб у новому своєму бутті він справді сприяв розквіту мистецтв в Україні, підтримуючи видатні твори й найбільш перспективні напрями у мистецтві.

У перший же рік свого існування Комітет зіткнувся з проблемою, що не піддавалася розв`язанню зсередини. Комітет (свідомо чи несвідомо) своєю акцією присудження державних премій стверджував, що в культурі України не тільки все гаразд, а й навіть усе прекрасно. Культура вирує, вона міцна, здорова, квітнуча.

У той час, коли культура в Україні зазнавала найжорстокішої руйнації, яку можна порівняти хіба що з голодомором 33-го, коли знищувався генофонд нації. Тепер знищується генофонд культури. Я вже не кажу про те, що формування самого лауреатства, практично анітрохи не змінилося з часів партноменклатури: знову призначене Президентом (раніше ЦК) вузьке коло членів комітету, чомусь лише з числа лауреатів попередніх часів, знову висування (і невисування) від дуже келійних, кланових (щоб не сказати корумпованих) структур (секретаріатів спілок, видавництв тощо) і головне - підготовка рішення від імені Президента.

Президент створив під себе структуру, яка створює йому імідж мудрого й щедрого батька процвітаючої нації. Президент уже від імені й іменем Тараса Шевченка щороку на Тарасовій горі урочисто увінчує мистецькі здобутки своєї квітучої культури. У той час як саме Президент має відповідати за катастрофу в культурі України. Президент, а не хто інший, неодноразово декларував підтримку й кінематографу, і театру, і мистецькій освіті в Україні. Дивуюсь, чому наш Комітет, орієнтуючись на смаки Президента, ще й досі не присудив премію ім. Т. Шевченка Філіппові Кіркорову, а заразом і його лімузинові.

Я вже більше не можу чути про те, як від голоду падає балерина на спектаклі, не хочу бачити, як студенти з кінорежисури складають іспити на пальцях замість кіноекрана, та й то при свічках, бо в інституті вимикається світло, не хочу знати, як пишуться романи на зворотному боці старих рукописів (як під час війни), мене ображає екран телевізора, з якого, як із пральної машини, безкінечно вихлюпується нескінчена піна мильних опер у той час, як мої талановиті колеги-кінематографісти торгують на ринках дрібним крамом.

Я не можу вже спускатися в метро, щоб не чути дітей-скрипалів, що розучують п`єси з репертуару музичної школи перед розкритим футляром, у який такі ж зубожілі перехожі кидають свої копійки, бо ті скрипалі голодні аж світяться. У Президента немає копійок на освіту в галузі культури - всі гроші пішли на помпезний макіяж споруди під назвою Палац культури "Україна". Тих грошей вистачило б на створення 150 фільмів або утримання всіх консерваторій, театральних інститутів, музичних шкіл аж до кінця тисячоліття.

Я вже не можу ходити підземними переходами, де на кожному кроці серед звалищ, серед вируючого океану жіночих та чоловічих геніталій з обкладинок порновідеокасет, я помічаю касети із фільмом "Тіні забутих предків" (на яких зображення воістину схоже на тіні) і знаю, що автори й живі, й мертві не мають із цього ані ламаного гроша. Нас немає кому боронити. Бо Президентові немає діла до грабіжників і шахраїв від культури й немає діла до нас його президентській команді.

Все. Більше не можу й не хочу входити в ту команду, грати в ту гру про красиве вбрання короля. Король голий. Мистецтво мертве. Ні, воно у смертній агонії. Гучні президентські демонстрації надання, скажімо, кіностудії статусу Національної - обернулися на фарс. Привласнивши собі кіностудію, щоб її не змогли приватизувати кінематографісти, держава припинила її фінансування. Сьогодні Національна кіностудія імені О. Довженка ніякого стосунку до кінематографа не має. Це купа майна й нерухомості, якою дуже вигідно для себе й лише для себе порядкують спритні ділки. Там із помпою відкривають меморіальні дошки та пам`ятники великим мертвим. Останнім відкрили пам`ятник Параджанову на смітнику позаду найбільшого в Європі колишнього знімального кінопавильйону. І вже запланована Шевченківська премія за той пам`ятник.

Мистецтво в агонії, а ми фабрикуємо думку, що воно живе.

Поодинокі штучні демонстрації його життя, за рахунок подвигу великих митців, усупереч державній політиці нищення культури, такі, як, скажімо, концерт капели "Думка" чи "Метамузика" Сільвестрова у філармонії, чи номінація на "Оскара" українського фільму "Приятель небіжчика" - лише підкреслюють картину клінічної смерті мистецтва.

А я лише небіжчик-жертва президентського господарювання в рідному мистецтві й приятель небіжчика на ім`я Мистецтво України.

Можливо, нам можуть закинути те, що публікації у "Дні" про Шевченківську премію суто негативні по відношенню до неї. Але ми поки не одержували позитивних відгуків. Дискусія триває. Як і раніше чекаємо на ваші листи та дзвінки за тел. 414-91-26, відділ культури.