"Кожен сам собі паяльник!"

- полюбляє повторювати Борис Литвак, особистість знаменита не лише в Одесі. До нього приїжджав у гості Зиновій Герд, його вважають своїм другом казкар Резо Габріладзе, сатирик Михайло Жванецький, найвідоміші російські журналісти Юрій Рост і Віктор Лошак, поет і письменник Ігор Іртеньєв...

Стверджують, ніби Борис Давидович - пророк.

У принципі, ця версія цілком справедлива: він сказав, що побудує найкращий спортивний зал для своєї школи - в самісінькому центрі Одеси, просто на Пушкінській, на місці, де стояли напівзруйновані "комуналки". Тепер, пройшовши через ковані ворота, потрапляєш на майданчик. Там із ранку до пізньої ночі грають у волейбол і баскетбол. "Зоряний матч" відбувся 1 квітня 1993 року, коли опівночі, "на парі", зустрілися команди "Московскіх новостєй" (В.Лошак і М.Мішин) й "Ізвєстій" плюс "Літературка" (А.Іллєш і Ю.Рост). Дружба, ясна річ, залишилася, але перемогли "Новості". Борис Давидович нічиїх не визнає.

Пророцтва можна продовжити. Помираючій доньці батько пообіцяв побудувати спільну мрію: центр, куди матимуть змогу приходити не лише діти, чиї фізичні дані відповідають суворим вимогам школи олімпійського резерву, а й "очкарики", кульгаві та "кволі" (такою є класифікація дітей своїми ровесниками!) позбавлені щастя відчути втому м'язів і радість перемоги.

Як примудрився Литвак звести поруч зі школою будинок з золотим янголом на фронтоні - розумом не збагнути! На сьогодні в цей будинок привозять президентів і прем'єрів, котрих просто неможливо нічим здивувати, видатних хірургів (основоположник операції на серці Бернард був так вражений, що вирішив віддати гонорар за останню свою книжку Центрові Бориса Литвака!), політиків, жадаючих засвідчити свою увагу до благодійності...

Цю метушню навколо своєї особи Литвак сприймає іронічно й дістається його чиновним відвідувачам без огляду на посади і звання. Ясна річ, у тому випадкові, коли Борис Давидович, "січе" показну цікавість, а не бажання допомогти Центрові й дітям.

Утім, політикам і бізнесменам Литвак потрібен куди більше, ніж вони йому. За десятиріччя роботи в дитячому та юнацькому спорті він виховав (і прищепив їм любов до себе) таку кількість одеситів, що його голос значною мірою вирішує долю і місцевої, й національної еліти. Пам'ятаю, як до нього приїжджав Гриньов, як відвідував його Горбулін, як допомагав він Валентинові Симоненку (їх зв'язували довгі роки дружби). Сьогодні триває ця нескінченна метушня навколо Бориса Давидовича - голоси виборців потрібні всім. Можу лише порадити: намагатися купити Литвака - це нажити собі ворога. Допомогти дітям - це стати близькою (майже рідною!) людиною, але без отих голосів... Добро не купують і не продають.

...Остання "Гуморина", 1997 рік, 1 квітня. Четвертий поверх Центру. Габріладзе, Мішин, Іртеньєв, Хант, "намотавшись" поверхами, дивляться через крила золотого янгола на Пушкінську. Велетенські чорні ворони намагаються влаштуватися на хітоні янгола.

- Гидить гайвороння на красу, - зауважує хтось. - Слід, Борисе, чимось налякати...

- Ви що?! Не можна! Погляньте, які красені. - Спалахує Резо. - Борю, не чіпай птахів... Я тебе прошу.

- Резо, ти що, отетерів? - щиро дивується Литвак. - У нас відкривали вірменську церкву. Я приїжджаю й бачу красеня півня... Запитую: "Навіщо тут птах?", мені відказують: "Слід перед освяченням зарізати півня. Такий у нас звичай..." Ну, тут саме приїхав найголовніший серед священиків - Католікос. Я до нього підхожу й кажу: "Усе добре, а чи можна залишити жити цього красеня?" Католікос спершу "не врубився", а тоді засміявся й каже: "Можна!"... Скінчилася церемонія, ми виходимо покурити, раптом мені на плечі сідає цей красень півень і гладить крилами. Мабуть, подякував? Як ти вважаєш, Резо?

Центр реабілітації дітей-інвалідів - це, власне, потужна поліклініка. Підкреслю: вона працює безкоштовно. Ні копійки за використання електроніки, унікальної для України, з дітей і їхніх батьків не беруть.

Але Литвак не був би Литваком, якби його задовольняв тільки медичний бік питання. На першому поверсі він влаштував виставковий зал, де вважають почесним виставити свої праці найкращі митці Одеси, хоча першим тут дебютував Михайло Рева. Скульптор, котрий створив золотого янгола.

На два поверхи вище звільняють великий зал: на дітей чекає сюрприз. Казкар-лялькар Резо Габріладзе збирається відкрити тут свій театр, готує ескізи ляльок (йому допомагають місцеві майстри) та планує поставити п'єсу, написану спеціально для цього театру...

Точніше про плани своїх друзів Борис Давидович дізнається вночі з 31 березня на 1 квітня, коли, за традицією, "на вареники" збираються в нього в кабінеті одесити, котрі приїхали з Москви й Пітеру, Хайфи та Нью-Йорка, Австралії й Німеччини. Відкорковують традиційну пляшку ризького "Кристалу", під оплески кухар Валя за допомогою чоловіків вносить велетенську каструлю вареників. І, як завжди, Борис Давидович піднімає тост за Одесу. За місто, яке він жодного разу не зрадив. За доньку, котра дивиться, ніби жива, з портрета, освітленого лампадкою.

"Ти знаєш, - зізнався якось мені Борис Давидович, - у сорок четвертому, відразу після визволення Одеси, Привозом ходив старий лудильник - він ремонтував діряві примуси, каструлі, чайники... Його улюбленою фразою була: "Кожен сам собі паяльник!" Моя мати казала мені: "Ти його слухай. Не так просто правильно запаяти своє життя..."