Не шукаймо меншого зла
Ті, хто здійснив Жовтневу революцію, довго самі називали її переворотом. Ці дні справді перевернули світ - не лише колишню імперію. І для нинішніх громадян України - незалежно від їхніх політичних переконань - ця подія важить багато. Не для комуністів тільки, а для долі країни, для всіх нас і наших нащадків також.
І досі немає простого правдивого опису подій тих похмурих днів пізньої осені 1917 року, і досі мусимо відділяти леґенди від правди. Коли під час "відлиги" було знято заборону на книжку американського лівого журналіста Джона Ріда, написану свіжими слідами петроградських подій, вона вразила читачів образом перевороту, який цілком розходився з офіційною версією. На неприбраних вулицях столиці дезертири торгували насінням, інтеліґентні петербуржці спішили в театри, що давали вистави й у день перевороту, а в запасних полках і кулеметних командах ішли нескінченні мітинґи, й неписьменні солдати із закам'янілими від напруження обличчями намагалися розібратися, чи не кличе черговий захриплий оратор знову в окопи. Крізь команди й заклики чувся той хаос, який і був суттю "пролетарського повстання", коли кілька десятків озброєних людей, самі не знаючи, яку саме контрреволюцію вони придушують, під орудою більшовицьких та ліво-есерівських комісарів займали вокзали й телефонні станції, не зустрічаючи опору.
Революційна стихія Росії 1917 року була насамперед стихією розвалу та руйнації. Більшовики були єдиною партією, яка одразу після Лютневої революції почала формувати власні збройні сили, але їм ніколи не вдалося б здійснити переворот, якби уряд міг виставити проти змовників хоч трохи надійні частини. Назвіть це переворотом чи революцією - то була насамперед ґрандіозна катастрофа, грізний соціальний землетрус, який розвалив імперію на десятки Коломенських, Казанських та інших "республік" зі своїми "раднаркомами" й "червоними ґвардіями", що вправлялися в обшуках і реквізиціях.
Такими ж катастрофічними були й наступні п'ять років. Країну на величезних просторах Євразії хапали судоми громадянської війни, без ліку лилася кров. Скільки веселих синонімів до слова "розстріляти" вигадала здичавіла епоха: "поставити до стінки", "відправити в штаб Духоніна", "порішити", "кокнути"... Свої леґенди створювали всі: білі - з корніловського Льодового походу, червоні - з Чапаєва з його Санчо Пансою Петькою... Не правдивіші картини Визвольних змагань, де чисті, як сльоза, свідомі українці знемагають у боротьбі з навалою китайсько-латисько-московських орд на чолі з єврейськими комісарами. А насправді були підвали ЧК, де кров із брудом по кісточки і стіни забризкані рештками мозку, жахи контррозвідки генеральської білої Росії, яка нічого не забула й нічого не навчилась, і "бриґада" батька Махна, чисельніша за всю армію УНР.
"Диктатура пролетаріату", зі слів самого Леніна, спиралася на нічим не обмежене насильство. Чи не найстрашніше в терористичному режимі комуністів - розстріли заложників, у тому числі жінок і дітей. Скувати не тільки ворога, а й усіх нерішучих смертним жахом - така політика єднала епохи Леніна й Сталіна.
Отже, Жовтневий переворот - джерело великого нещастя для України, трагічні дні, що започаткували безконтрольну жорстоку й аморальну диктатуру.
Але жорстокістю справа не вичерпується. Перелякані російською катастрофою західні ліберально-демократичні режими ухвалою Ліґи націй запровадили восьмигодинний робочий день. Американський президент Вілсон підтримав право націй на самовизначення (спершу бодай для Східної Європи)... Список заслуг перевороту можна продовжити. Навряд чи пішла б Європа на такі поступки лівим демократичним рухам, якби не тиск зі сходу.
Нам також немає сенсу запитувати, що дала нам радянська влада. Ми живемо в державі, яка є правною спадкоємицею УРСР. Не тільки тому, що посідає те саме місце в ООН. Якщо не визнаєш правонаступництва УРСР і незалежної України - здай метрику й паспорт, ордер на квартиру, диплом про освіту, пенсіонерське посвідчення - всі документи, видані ще тією державою. Незалежна українська держава постала завдяки денонсації "союзного договору" 1922 року. Тобто українська держава, утворена внаслідок "десяти днів, що потрясли світ", 1991 року поміняла правлячий режим і характер відносин з іншими державами, з якими її той договір пов'язував, - у тому числі з Росією.
З цього погляду законно розглядати Жовтневі дні як свято загальнонаціональне - й тоді визнати кожного, хто за часів комуністичної диктатури в Україні виступав проти державної влади, злочинцем?
Ні. Бо демократичний принцип народного суверенітету передбачає право насильницьким, революційним шляхом скинути деспотичну владу. І виступ проти цієї влади навіть зі зброєю в руках освячено принципами демократії. Право на опір диктатурі священне - а чи треба доводити, що однопартійна комуністична влада була антидемократичною та деспотичною?
Звідси, до речі, випливає, що збройний опір УПА був законним, без огляду на характер політичного керівництва партизанського руху. Отож його учасникам немає потреби доводити, що вони не коїли воєнних злочинів, - навпаки, держава, якщо вона хоче позбавити пенсії чи інших прав і пільг учасника боротьби проти деспотизму, мусить довести, що він був воєнним злочинцем. Сюди не стосується питання про історичну правоту українського радикального націоналізму: антикомуністичний партизанський рух реабілітують не його чесноти, а морально-політичний характер влади, якій він чинив опір.
Історичне насильство алогічне, безглузде, ірраціональне силою самої своєї природи. Отож виниклу суперечність не можна подолати, вибравши кращу з альтернатив чи менше зло. У тривалих конфліктах нашої історії жодна зі сторін не може претендувати на загальнонаціональне представництво. Єдиний розумний і гуманний спосіб розв'язання задавнених проблем - національне примирення.
В Парижі через центр міста, правим берегом Сени, тягнеться вулиця Фобур Сент-Антуан ("Передмістя святого Антонія"). Починається вона на сході з Площі Бастилії, де тепер стоїть модерне приміщення театру. Штурм Бастилії теж був скорше театральним дійством (тюрма була фактично порожня), але французи шанують його: це символ боротьби за свободу, рівність і братерство. Далі Фобур Сент-Антуан переходить у вулицю Сент-Антуан і повз Лувр і Тюільрі виходить на розкішну Пляс Конкорд (Площу Згоди). Вона не зберегла ніяких слідів понурої Гревської площі, де в роки революційної диктатури діяла гільйотина. На карті Парижа розписана вся історія Франції - проте там немає імені Робесп'єра.
Як і імені маршала Петена. Прощення і згода не поширюються на колабораціонізм. Ті, хто служив нацистським окупантам в роки війни, - поза порозумінням і прощенням.
Для нас війна проти нацистської Німеччини ускладнює справу (чи, може, спрощує?). Найвагомішою проґресивною функцією російському комунізму була його військова роль у світовій війні демократії проти фашизму. Історичний сенс наших українських проблем не може бути визначений окремо від вселюдського сенсу світової історії. Погляд на боротьбу Червоної армії з Верхматом як на змагання однаково чужих Україні сил - це погляд з уявного хутора, якого не існувало насправді. Це була не російсько-німецька війна, а війна світової демократії проти тоталітарного аґресивного націоналізму, в якій тоталітарний космополітичний комунізм виступав як ударна бойова сила демократії. Такий історичний парадокс, від якого нікуди не дінешся.
Треба пам'ятати про це, намагаючися сполучити ідеї "десяти днів, що потрясли світ", із ідеями національної згоди.
Пропозиція Президента Кучми про День національної згоди видається мені гуманною та благородною. Але просто перейменувати Гревську площу на Площу згоди не можна. Потрібне очищення через покаяння.
Нічого кивати на комуністичних попередників як на чужинців-окупантів. Це була наша держава, навіть якщо вона була нашим ворогом, і її провини тяжіють над нашою історією. І ми повинні взяти на себе історичну національну відповідальність так само, як зробила це німецька демократія - і праволіберальна, і соціал-демократична.
Нікого не примирить і замовчування жорстокості й прорахунків противників комунізму на нашій землі. Провал комуністичного експерименту - не підстава до того, щоб віддати шану та владу всім його вчорашнім смертним ворогам.
Саме тому я не уявляю собі свята національної згоди в ювілей Днів, що потрясли світ. Із цих апокаліптичних днів неможливо безпосередньо вийти на взаємне прощення.
Жовтневий переворот незалежно від надій і вірувань його учасників, доля яких здебільшого була трагічною, розпочав сторінку людської історії, позначену гекатомбами людських жертв. Найприродніший привід для національного примирення - їх поминання. Ми маємо традиційний день пам'яті жертв - день Перемоги над фашизмом. І він видається мені найкращим символом Згоди. З тими, хто вважає цю перемогу своєю історичною поразкою, і не може бути примирення.
А ювілейні дні Жовтневого перевороту залишаться трагічними днями невиповнених надій і мільйонів втрачених життів, принесених у жертву тільки задля того, щоб угноїти історію. Може, врожай і був щедрим. Але святкувати тут нічого.
А для тих, хто закликає повернутися назад, щоб із новими силами почати все знову, - хай Жовтень залишиться їхнім партійним святом.
