Процедура перемогла інтригу. Однак поле для маневру АП залишається

Ухвалення закону про вибори в будь-якому випадку ввійде до новітньої історії України. Ледь не перший прецедент перемоги відкритої процедури над залаштунковою інтригою.

Мало хто був упевнений у здатності парламенту ухвалити новий закон. Ще більше тих, хто вагався, з'явилося тоді, коли закон було ухвалено й розпочалися «15 днів Президента», супроводжувані активним тиском «мажоритарників» і відповідною пропагандою у відповідних ЗМІ. Однак парламентський механізм, при узгодженості його частин і розумінні найрізноманітнішими силами загальних інтересів, виявився здатним на чудо.

Щоправда, за спиною в нового закону залишилося кілька суттєвих «але». Передусім це можливий процес у Конституційному суді, який може бути ініційований депутатами на чолі з Носовим, незважаючи на те, що деякі їхні поправки було прийнято, і вони отримали обіцянку парламенту продовжити роботу над внесенням змін до закону після його підписання Президентом. Щоправда, після того, як парламент вніс поправки, запропоновані Президентом, котрий, як і депутат Носов, виходив із невідповідності тексту закону Конституції, але на відміну від депутата є її гарантом, розпочати процес у КС - це означає публічно заявити, що гарант чогось не помітив. Знаючи вплив виконавчої влади на Конституційний суд, можна без труднощів передбачити результати такого процесу.

Другим «але» є можливість організації процесу в КС на основі неконституційності листа Президента (із пропозиціями внести зміни до закону) від 13 жовтня. У цьому разі Президент, безумовно, порушив Конституцію, оскільки, згідно зі ст. 94, він має тільки два варіанти дій після прийняття закону ВР - відхилити чи підписати. Діяти третім шляхом він не має права, оскільки для нього, як для чиновника, діє принцип «заборонено все, що не дозволено», який також закріплено у ст. 19 нашої Конституції. Отже, розгляд парламентом поправок Президента теж неконституційний. Відзначимо, що підсумки цього можливого процесу, враховуючи заангажований КС, також досить сумнівні. Одначе такі «але» є певним полем маневру для президентської адміністрації. Вона може ініціювати (або не перешкоджати цьому) відповідні процеси КС. Такі справи є досить тривалими, і певне рішення може бути прийняте саме незадовго до виборів чи відразу після них. Результати виборчої кампанії підкажуть, чи треба втручатись адміністрації в хід судового процесу.

Нарешті, існує третє «але» значно менших масштабів. Воно пов'язане з нормою Конституції, за якою Центрвиборчком пропонується Президентом. Іван Ємець, нинішній голова виборчкому, справді не легітимний (щоправда, це, певно, єдино правильне твердження з усього сказаного останнім часом цим чиновником). Ніяких термінів на внесення кандидатур Конституція не передбачає. Тому Президент деякий час зможе ігнорувати вимоги парламенту внести на його розгляд виборчком. Можуть бути внесені заздалегідь неприйнятні кандидатури тощо. Однак навряд чи це може тривати аж так довго, щоб зірвати вибори. Адже чим далі, тим сильнішим буде тиск на Президента з боку сил, які ставлять на них.