На захист Джефрі Сакса
Я добре пам'ятаю, як п'ять років тому, навесні 1992 року, один мій знайомий, дуже визначний американський дипломат і політичний діяч, розпитував у мене: ви справді думаєте, що за два роки українська держава ще існуватиме? Тепер таких запитань не ставлять. Світ бере до відома, що держава Україна існує. Політики бачать, що вона і діє назагал як серйозна держава - маю на увазі міжнародні договори, в тому числі про ядерну зброю. Але зовсім інакшими є дії України в економічній царині.
Я думаю, деякі українські політики й журналісти схильні до параної, гадаючи, що існує якась велика міжнародна змова проти України з усілякими аґентами великих держав, що мають втримати Україну в тому чи іншому полі впливу. Можливо, що існують якісь аґенти, і навіть є змови, але якщо люди не дістають зарплату протягом півроку, не треба аґентів Москви, щоби творити Україні поганий імідж в економічній області.
В Україні поширилася думка, що пропоновані їй економічні моделі абсолютно неадекватні, що Захід хоче підігнати Україну під якісь стандарти й шаблони, й ті лиха, які кояться з українською економікою, пояснюються насамперед тим, що Захід, маючи великий вплив, не має правильного уявлення про стан української економіки. Насправді лихо саме в тому, що західних порад в Україні ніхто не слухав. Коли економічні реформи вже розпочалися в Естонії, Латвії, Росії, український уряд, апарат казали: "Ви України не розумієте, це теоретичні плани та схеми, що не враховують української специфіки". Тимчасом ні російська, ні польська, ні чеська специфіки економічним реформам не перешкодили. Отже, справа, власне, полягає в тому, що в Україні відмовляються приймати добрі ради, а якщо їй ведеться погано, то кажуть, що це провина Заходу. Я запевняю вас, що Захід нікому не рекомендує руйнувати малого підприємця, душити податками людей, які виявляють інніціативу, і не за рекомендаціями Заходу в київському ресторані за чашку кави здирають більше, ніж це коштує в Парижі.
В Україні немає адекватної інформації про те, що світ про неї думає, водночас нема адекватного аналізу українських обставин, отож люди за традицією вигадують якихось ворогів народу. Багато хто з журналістів у теперішній українській пресі - колишні радянські журналісти, підручні партії. Вони знову здобули собі ворога, до речі, того самого - міжнародний капіталізм, сіонізм і таке інше. Роблять якусь міфічну фігуру, нібито відповідальну за нещастя в Україні, із Джефрі Сакса. Я його добре особисто знаю - ми працюємо в тому самому університеті. Насправді він бажає Україні добра і в розпачі від того, що ніхто тут не слухає його порад.
Треба ввести Україну в нормальний світовий обіг. Треба будувати готелі в Києві, де нормальна людина може трохи побути за нормальну ціну. Україні потрібні гроші, і вона стягає їх із чужинців у спосіб неймовірний. Американець, француз, німець купує собі квиток і їде до Угорщини, Чехії, Польщі, Румунії без жодних віз, без жодних оплат. Україна вимагає десятки доларів за саму візу. А гроші слід заробляти, так би мовити, за допомогою стратегічних акцій. Про це часто забувають, а я, як викладач університету, це добре розумію. Для молодих людей Заходу шість років існування України - ціла історична епоха. Україна стала державою, коли вони скінчили школу, а тепер вони вже випускники університету. Щоб будувати імідж України й знання України (бо імідж мусить відповідати реальності), треба допомагати молоді їхати сюди, бувати тут і встановлювати контакти зі своїми ровесниками. Треба, щоб молодий американець, який їде до Європи, думав: от я поїду до Франції, до Німеччини, а ще зазирну в Україну. А заплатити величезні гроші за українську візу молодим людям важко. От і нехай би влітку від 1 червня до 30 вересня іноземці віком менше як 30 років діставали візу безплатно або за символічні п`ять доларів. Тисячі молодих людей, які сьогодні подорожуватимуть по всій Україні і скрізь матимуть друзів, через десять років уже будуть впливовими людьми в економіці, політиці, культурі. І з часом, якщо, скажімо, з'являтимуться необ`єктивні, провокаційні, злісні статті про Україну (а вони з'являтимуться, бо про всіх пишуть погано), ці люди протестуватимуть, телефонуватимуть, напишуть статті у відповідь.
Але вже й тепер західні інтелектуали, встановлюючи контакти зі своїми колеґами в Україні, вважають їх за своїх гідних партнерів. Українську інтелектуальну еліту ніхто не вважає провінційною чи периферійною - скоріше, вона сама має певний комплекс провінційності, ніяк не виправданий з об`єктивного погляду. Провідні українські вчені є на рівні провідних світових учених.
Я не збираюся давати якісь конкретні поради щодо місії українських інтелектуалів, але скажу найзагальніше. Завданням інтелектуала було й буде мати моральну й інтелектуальну відвагу чесність. Тобто казати те, що він думає, не бути апологетом того чи іншого погляду, але водночас не бути й професійним критиком. Не можна будувати демократичного, вільного суспільства без того, щоб не відбувалася постійна дискусія, щоб догми, які тепер усі приймають, ставилися під сумнів, щоби постійно запитувати: чи маємо ми рацію? чи все робимо так, як слід? чи є якісь альтернативи? Нове, сучасне, демократичне суспільство не може існувати без вільної думки, вільної науки, вільної дискусії, і обов`язок інтелектуала - робити це відповідально. Це не значить робити компроміси з огляду на те, чи дадуть мені гроші, чи ні, а значить говорити інтелектуально, тобто чесно, відповідально, не демагогічно, не задля якогось драматичного ефекту. Світ поважатиме Україну, якщо вона заслуговуватиме на повагу.
