Економічна геополітика

Зовнішньоекономічна політика українського керівництва за останні п'ять років була націлена на пошук у трьох напрямках: зовнішніх інвестицій, ринків збуту й альтернативних джерел технологій, енергоресурсів і сировини.

БЕЗ ПЛАЦДАРМУ

Слабкий потік зовнішнього фінансування звичайно пояснюють несприятливим інвестиційним кліматом. Проблема формування законодавчого поля для залучення вільних інвестиційних коштів (головно зарубіжних) у народногосподарський комплекс країни ще чекає на розв'язання.

Мірою поглиблення взаємовідносин з іноземними донорами виявляються серйозність питання про ефективне управління інвестиційними й виробничими коштами. Проблема полягає, з одного боку, в розтраті наданих Україні коштів; з другого - в організаційній неготовності прийняти їх та ефективно використовувати. Нарешті, позначається вузька орієнтація міжнародних фінансових відносин України - здебільшого на МВФ, МБ і США.

Поряд з усім цим, справжнім тягарем для країни стала політизація зовнішньоекономічної діяльності. На шляху просування українських товарів й активізації іноземних інвестицій часто постають такі проблеми, як закриття ЧАЕС, ставлення до НАТО або участь у програмі "Партнерство заради миру", невизначеність відносин із Росією (в тому числі острах перед російським експансіонізмом) і з СНД, ставлення до європейських інституцій і європейських процесів. Не можна скидати з рахунку й той факт, що Росія залишається головним кредитором України.

Аж ніяк не сприяє активізації зовнішньоекономічних зв'язків і експансії монополізація (недиференційованість) структури зовнішньоекономічної діяльності України. Всі вади законодавства у зовнішньоекономічній діяльності насправді можна звести до невеликого кола явищ: інституту спецекспортерів, напівдержавної монополії, корпоративного лобі... На тлі цього не дивно, що основними рисами недержавної зовнішньоекономічної діяльності стали приховування прибутків від неї, вивезення капіталу, "човникова" й контрабандна торгівля.

Систему й структуру інструментів (інституцій) зовнішньоекономічної експансії зовсім не означено. По-перше, головним емісаром українських виробників залишається президент країни й інші представники державної влади. По-друге, успіх українських виробників на зовнішніх ринках поки що залежить від поводження Росії, США й меншою мірою західноєвропейських країн. По-третє, не визначено монополію на зовнішньоекономічну діяльність - крім інституту спецекспортерів, існує багато варіантів державної й напівкомерційної монополії (в сфері торгівлі зброєю, в сфері міжнародних фінансово-кредитних відносин, у паливно-енергетичній сфері).

Таким чином, Україна так і не означила плацдарму, через який реалізуватимуться національні зовнішньоекономічні інтереси. Вона не бере участі в глобальних механізмах торговельно-економічної практики, багатосторонні міжнародні інституції (такі як ГАТТ/ВОТ, МАГАТЕ, конвенції з передачі передових технологій, у тому числі ядерних технологій, конвенції з авторських прав) іще не стали інструментом просування українських зовнішньоекономічних інтересів. Основним досягненням країни в цій сфері стало встановлення тісних відносин із такими незрілими регіональними й субрегіональними організаціями як ЧЕС, CEFTA, Рух неприєднання. Не відлагодженим залишається механізм економічної взаємодії в рамках СНД. Зовнішньоекономічна діяльність України базується переважно на двосторонніх міждержавних угодах - не дивно, що вона багато в чому ще залежить від примх держав-партнерів.

ГЕОПОЛІТИЧНА ПЕРЕОРІЄНТАЦІЯ

Спочатку головним ринком збуту продукції українського виробництва була Росія й країни СНД. Цей сегмент ринку послідовно в'янув. Одночасно зростали зовнішньоекономічні обміни України з розвинутими країнами Заходу - та оскільки основою цього процесу є спад виробництва в Україні й зовнішньоекономічний дисбаланс, його не можна розглядати як компенсацію за відступ з російського ринку й ринків СНД.

Західні країни зацікавлені поставляти не технології й фінансові кошти, а кінцеву продукцію. Як ринок збуту Захід для України аж ніяк не міг стати пріоритетним напрямком, в тому числі й з причини неконкурентоспроможності там українських виробників. У довгостроковому плані зберегти економічний баланс із західними країнами Україні навряд чи вдасться, й нарощування в цьому напрямку експорту ніяк не може стати локомотивом її економічного відродження.

Країни колишнього СРСР і країни Східної Європи є основними ринками збуту й основним джерелом сировини для української промисловості, але не в змозі забезпечити її новими технологічними й фінансово-інвестиційними засобами в належному обсязі. Потенціал країн третього світу як ринків збуту й як проектно-інвестиційне середовище українських виробників залишається також не розкритим.

Таким чином, ставлення України до всіх цих груп країн мало визначатися не геополітичними міркуваннями, а міркуваннями платіжного балансу й оптимального геоекономічного обміну. Негативний баланс в імпорті технологій, кінцевих продуктів споживання й капіталів із Заходу Україна має латати за рахунок нарощування експорту до СНД та країн третього світу, а також за рахунок налагодження технологічного обміну з країнами розвинутої анклавної технології - "азіатськими тиграми" й новими латиноамериканськими країнами.

Водночас слід зазначити, що структура української економіки дедалі більше набуває неоколоніального характеру: номенклатуру експорту становить обмежений перелік напівсировинних низькотехнологічних товарів. Зруйнування виробничого потенціалу й брак структурних перетворень в економіці робить диференціацію експорту проблематичною. Обриси й перспективи експортної стратегії держави слабко окреслені, а народногосподарський комплекс країни "монопольно" залежить від зовнішніх поставок енергетичної сировини.

ПАЛИВНО-ЕНЕРГЕТИЧНЕ "ЗРУШЕННЯ"

Унаслідок того, що головною турботою українських урядів стало енергозабезпечення країни, Україна виявилася залученою до різних світових транспортних інфраструктурних проектів і, відповідно, до всіляких структур забезпечення й обслугування всього світового паливно-енергетичного циклу. Вона багато в чому просунулась у переговорах і в розробці альтернативних варіантів забезпечення енергоносіїв, але поки що більшість проектів залишилося на рівні розробок і узгоджень.

Зовні Україна досягає успіхів і завойовує позиції практично в усіх регіональних і субрегіональних проектах, але наскільки відповідає її потенціалам і потребам це залучення? Наскільки такий глобальний розмах в одній сфері сприяє справжньому вивільненню або нагромадженню коштів для розвитку збалансованого, глибоко диференційованого народного господарства? Наскільки Україні з завершенням нинішнього інфраструктурного циклу світового економічного розвитку вдасться вписатися в наступну структурну фазу світового обміну, не опинившися на узбіччі нової структури світового господарства, як це було з африканськими, азіатськими й латиноамериканськими придатками економіки індустріально розвинутих країн?