Мелодія камінної лютні
Антології найновішої української літератури, що, як ніколи раніше, почали з'являтись останнім часом на Заході, є, здається, непоганим доказом того, що чутки про смерть української літератури в ринкових умовах дещо перебільшені. Попри те, що майже немає книжкових видань, сучасна українська література досить успішно існує в журнальному, "напівсамвидавному" режимі, сяк-так доходячи якщо не до власного, то принаймні до зарубіжного читача.
Про три такі антології, американську й дві польські, "День" повідомляв уже минулого року. Німецька збірка "Reich mir die steineme Laute Lyrik des 207 Jahrhbundrets", що побачила світ у видавництві "Brodina", є дещо скромніша - і за обсягом, і за оформленням, і, зрештою, за рівнем філологічно сумлінних, але мистецьки не таких виразних перекладів, зроблених Анною-Галею Горбач, знаною німецькою україністкою. Названа ця книга за рядком із Богдана-Ігоря Антонича "Подай мені лютню з каміння", і має вона підзаголовок "Українська лірика ХХ століття". Упорядкував її Юрій Андрухович, один із найпопулярніших нині українських письменників, вірші якого, однак, через авторську скромність до антології не потрапили. Однак особистість Юрія Андруховича виразно відчувається в доборі текстів, коментарях до них і, звісно, в передмові. "У поняття "сучасна поезія", - пише він, - я вкладав зміст синонімічного до нього поняття "поезія модерна", від якого вже й зовсім близько до модернізму в поезії. Отже, всі без винятку презентовані тут автори так чи інакше пов'язані з новаціями й новаторством, з оновленням поетичного мислення й мовлення, з відкриванням мови, її можливостей, її безмежності".
Можна, звісно, посперечатися з упорядником, котрий свідомо вивів за межі антології діаспорних та еміграційних авторів, вважаючи, що "загальні закономірності літературного процесу в них виявляли себе цілком по-іншому" (таким чином, не знайдемо в книжці ні Маланюка, ні Дарагана, ні Рубчака, ні Фішбейна). Не знайдемо тут і раннього Рильського, Зерова, Бажана, Семенка - хоч їхня "модерність" у контексті 20-х років лишається незаперечною. Незаслужено обійдено в книжці молодого Драча, раннього "абсурдиста" Холодного, пізнього Талалая, проникливого, хоч і нерівного лірика Михайла Саченка, можливо, також ранніх Ірину Жиленко та Бориса Нечерду. І, звісно, наприкінці антології виразно не вистачає Володимира Цибулька та Костянтина Москальця.
Безумовно, кожна антологія є "смаковою", і до кожної легше запропонувати ще кільканадцять "відсутніх" імен, ніж вилучити натомість бодай кілька "присутніх". Жоден із двадцяти поетів Андруховичевої антології, в усякому разі, не є випадковим - від Володимира Свідзинського, Павла Тичини, Євгена Плужника та Б-І.Антонича - до Ліни Костенко, Вінграновського, Калинця, Стуса, Воробйова і Кордуна. Найскладніше, зрозуміло, із сучасними авторами, об'єктивна оцінка яких "упритул", без жодної часової віддалі, навряд чи можлива. Характерно однак, що більшість імен сучасних поетів і в американській, і в німецькій, і в польських антологіях збігається. Це ті ж Лишега, Ірванець, Неборак, Голобородько, представлені в усіх виданнях, це Забужко й Білоцерківець, перекладені англійською та німецькою мовами, це Чубай і Малкович, перекладені німецькою та польською мовами. Це, нарешті, Римарук та Герасим'юк, перекладати яких надзвичайно важко і які, здається, саме з цієї причини потрапили лише до німецького видання.
Схоже, що саме такими, зарубіжними антологіями на наших очах формується новий "канон та іконостас" української літератури (в термінах Марка Павлишина), тим часом як шкільні підручники та хрестоматії вже шість років долають і ніяк не здолають соцреалістичні стереотипи.
