Подолання насильства: проблема сім’ї чи політика держави?
Нині відбувається акція «16 днів проти насильства». Однак потрібно визнати, хоч якими б добрими намірами керувалися її організатори, разовими заходами проблему не вирішити. Вона потребує системного підходу, чималих зусиль і від держави, і від суспільства. Але, щоб проблему вирішити, потрібно в ній розібратися. Що, власне, вважається насильством? У яких формах воно виражається? Хто повинен йому протистояти? Про це ми попросили розповісти голову Всеукраїнської громадської організації «Дія», голову Київської міської організації Партії зелених України Тетяну КОНДРАТЮК, яка ще 2006 року, працюючи заступником міністра в справах сім’ї, дітей і молоді, брала участь у парламентських слуханнях, присвячених цій проблемі.
— Форми вияву насильства можуть бути різні: й застосування фізичної сили, й сексуальні домагання, й психологічний тиск, наприклад, шантаж. Вас може спіткати зустріч з насильником і на роботі, і на вулиці. Але відразу вам скажу, що однією із найскладніших є ситуація, коли насильство чиниться в сім’ї. До речі, якщо ви бачили телевізійні ролики, які «крутяться» зараз постійно, скажімо, на Euronews, там основний акцент зроблено саме на ситуації насильства в сім’ї. Й це не суто українська проблема.
— Отже, хоча б у цьому сенсі ми не відрізняємося від Європи...
— Відрізняємося, на жаль, ставленням до цієї проблеми та мірою зусиль, які органи влади докладають до її подолання. Оті самі ролики, зміст яких щодня доходить до свідомості європейців, змушуючи хоча б частину з них задуматися про свою поведінку в родині, стали результатом активних програм Європейської комісії, зокрема, в рамках Року рівних можливостей. Саме такий напрям розвитку Єврокомісія задала на 2007 рік, і це свідчить про особливу увагу до цих питань.
— А чому саме насильство в сім’ї ви визначаєте як найскладніше?
— Тому що, як правило, людина в такій ситуації може перебувати роками, і з неї важко вийти. І цьому є безліч причин і мотивів, а в кожному випадку додаються індивідуальні особливості психіки, поведінки. Проте в кожному випадку потужно впливає сила звички. Людина замкнена у просторі своїх стосунків з іншою людиною, призвичаюється до якогось свого стану і не надто уявляє, що можна щось змінити у своєму житті, навіть думки про це не виникає. Нерідко трапляється й так, що людина просто залежна економічно чи психологічно. У випадку подружжя ще й зв’язана думкою про дітей, якщо можна в такому разі говорити про подружжя...
— А стосовно кого може траплятися насильство в сім’ї?
— Воно може торкатися будь-яких членів сім’ї, й тому можна стверджувати з упевненістю, що кожен з нас коли-небудь у якійсь формі, але зазнавав насильницьких дій. Можуть бути насильницькі стосунки між чоловіком і жінкою, між молодшим поколінням стосовно старшого, наприклад, дітей щодо батьків чи внуків щодо діда з бабою або ж батьків щодо дітей. Скажу вам, що поширене явище, таке, як фізичне побиття дитини, у нас чомусь сприймається як норма життя, як дієвий засіб виховання. Під час фокус-груп, які ми проводимо, на запитання, чи б’єте ви свою дитину, не менше як 40% опитаних це підтверджують, причому на їхніх обличчях не пробігає навіть тінь сумніву, що вони роблять щось, чого варто соромитись чи приховувати. Але стосунки з дітьми, стан цих стосунків — це окрема болюча тема для непростої розмови.
— Але якщо, як ви говорите, практично кожна людина зазнавали тих чи інших форм насильства, то виходить, що все життя на ньому побудоване, всі стосунки, хоч де б були і з ким би ми не були. Якось незатишно стає при такій думці...
— Окремим виявам насильства піддається кожен з нас. Але є ситуації, коли в такому стані людина перебуває тривалий час, і весь цей час це впливає на людину, «стресує» її, шкодить її фізичному і психічному здоров’ю. Людина не може самостійно впоратися з такою ситуацією, її бентежить і розголос, і непевність у майбутньому, і ще купа супутніх мотивів вона не знає, де шукати підтримки. Ось тут і належить з’явитися позиції держави, місцю держави, тобто тут має постати те, що ми називаємо державною політикою щодо протидії насильству.
— Чи є якась достеменна статистика щодо кількості жертв домашнього насильства?
— Про достеменну не поручусь, бо працівники правоохоронних органів, які мусять реагувати на випадки насильства, чекають, доки жертва сама принесе до них заяву, зніме побої. А зрозуміло, що не кожна жінка, а тим паче — чоловік, вдасться до цього. Одна із наших співробітниць провела експеримент: зателефонувавши до райвідділу міліції, вона сказала, що її б’є чоловік. «Чоловік чи співмешканець?» — мляво поцікавились на тій стороні. «Чоловік», — сказала вона. «У нас зараз немає машини для виїзду», — відповіли їй у надії, що ті самі розберуться у всьому. Як бачимо, правоохоронцями родинні конфлікти нерідко сприймаються як справа сімейна, «міжсобойчик», в який не варто втручатися. Так що говорити про кількість випадків домашнього насильства, спираючись суто на дані МВС, навряд чи буде коректно. Це явище приховане. Втім, за наявними даними, і то лише за 2006 рік (за нинішній такої інформації немає), на обліку в органах МВС перебувало трошки менше 86 тисяч осіб, що вдалися до домашнього насильства. Але неможливо зрозуміти, яких форм воно набувало, хто потерпав від нього. І, до речі, встановлення даних стосовно масштабів явища та забезпечення доступу до цієї інформації — це найперше завдання, яке слід реалізувати державі.
— А чому так складно з доступом до даних щодо домашнього насильства?
— По-перше, зважте, що, наприклад, такий вид домашнього насильства, як психологічне, коли внаслідок постійного тиску людина перебуває в пригніченому стані тощо, практично неможливо виміряти і довести, якщо розглядати цю ситуацію з точки зору органів правопорядку. А, по-друге, якщо говорити про вияви фізичного домашнього насильства, тобто побиття, наприклад, чоловіка жінкою, то тут діє такий чинник, як сором. А в ситуації, коли чоловік б’є дружину, то підключається небажання виносити «сміття з хати», страх перед повторним побиттям, тепер уже «за діло». І до міліції людина звертається в кризові моменти, коли терпіти несила, і то, шукаючи від співробітників міліції фізичного захисту, — «рятуйте, мене вбивають!». Але навряд чи хтось буде просто так інформувати міліцію про випадки насильства заради того, щоб у «органів» була якнайповніша статистика. Людина ніколи не буде перейматися потребами статистичної звітності тоді, коли їй потрібна, перш за все, швидка допомога.
— Хто надає таку екстрену допомогу? До кого можна звернутися ще, крім міліції? Куди можна рекомендувати звертатися нашим читачам?
— Дійсно, перш за все — в місцевий відділ внутрішніх справ, якщо йдеться про потребу захиститися від знущання, побиття тощо. Але законом про запобігання насильства в сім’ї, а в нас в Україні такий є, передбачено наявність спеціалізованих закладів — кризових центрів для жертв насильства в сім’ї, та членів сім’ї, стосовно яких існує реальна загроза скоєння насильства в сім’ї та центрів медико-соціальної реабілітації. Можу сказати, що на сьогоднішній день притулків для жертв домашнього насильства явно недостатньо. У Києві він лише один, хоча у тому ж невеличкому, порівняно з українською столицею, Кракові їх близько 40. І це не означає, що в Кракові у порівнянні з Києвом гострота проблеми домашнього насильства у 40 разів вища. Це означає лише, що доступність такої державної послуги, як надання притулку жертвам домашнього насильства, в Києві нижча в 40 разів. І дістатися до нього у такому багатомільйонному місті, як Київ, непросто, тоді як такі заклади мають бути в межах доступності. Тому нашим читачам, які потребують прихистку, доведеться несолодко.
— Чи планується загалом розвиток такої послуги?
— Власне, про це йшлося і на парламентських слуханнях. В їхніх рекомендаціях від березня 2007 року міститься пропозиція уряду передбачити у Державному бюджеті на 2008 рік фінансування, зокрема, програми зі створення і функціонування мережі кризових центрів і центрів медико-соціальної реабілітації. Але що ми бачимо? Ви знаєте, що наприкінці листопада проект закону про Державний бюджет на 2008 рік було відкликано, і побачимо, чи в новому проекті бюджету стане місця для фінансування цих гострих суспільних потреб. В усякому разі, уряду належить до 1 січня 2008 року поінформувати Верховну Раду про стан дотримання рекомендацій. Часу дуже обмаль. Або ще візьмемо таке питання, як оплата судово-медичної експертизи за фактом побиття. Якщо ви вирішили пройти її самостійно, а не за направленням працівника міліції, то коштуватиме вона ні багато ні мало — майже 75 гривень. А для сім’ї — це кошти. І сьогодні держава не готова вирішувати такі питання.
— Судячи з того, що ви говорите, складається враження, що нам ще немало часу доведеться лише обговорювати проблему...
— Важливо її не «заговорити», а рухатися у створенні системи протидії насильству. Адже йдеться про допомогу конкретним сім’ям, десяткам тисяч людей, у тому числі — й дітей. Такі громадські організації, як наша, що опікуються інтересами жінок і сім’ї, зокрема, привертають увагу до проблеми, подають соціально-психологічну допомогу. Державні структури зроблять корисну річ, якщо також більше працюватимуть в інформаційному полі. Важливо, щоб така інформаційна кампанія не йшла поряд з іншими продуктами, де пропагується насильство, жорстокість чи, м’яко кажучи, двозначні асоціації у ході рекламування товарів. Один із останніх таких продуктів, які багатьом із нас доводилося бачити, — це зображення дівчат і мобільних телефонів з написом «Супермоделі відтепер доступні». Коли йдеться про збір інформації, заходи правового характеру, підтримку і захист жертв, то бути основним провідником політики ненасильства під силу тільки державі, яка об’єднує в собі різний потенціал впливу, — і виховний, і просвітницький, і запобіжний, і силу примусу. І ця діяльність не має тривати лише 16 днів на рік як акція. Уряду варто більш заглиблено і зацікавлено вибудовувати соціальну політику, адже її вартість — це людина.
