«Если бы у нас была художница такого уровня мастерства, мы бы заставили о ней заговорить весь мир!»

«Як найде на мене, як то кажуть старі люди, той штих, — куда я не йду, що я не роблю, а те, що я надумала малювати, — слідом за мною. Та й спати я ляжу, а воно мені вчувається, а воно мені ввижається, та нібито щось до мене промовляє, щоб я його не цуралася, щоб я його малювала, та чи на папір, чи на полотно виливала... А іноді таке на мене найде, що почну малювати щось таке, як ото кажуть, фантастичне, — то смішне, то страшне, а іноді таке дивовижне, таке привабливе, що й надивитись не можна! І розвішаю я ті твори свої у тім затінку, і дивуюся з них, і плачу над ними, і регочусь, як божевільна, що зуміла таке втіять! І були випадки, що в такому екстазі мене ловили!..» — писала в своих письмах выдающаяся украинская художница Катерина БИЛОКУР. 7 декабря исполнилось 109 лет со дня ее рождения.

О Катерине Билокур написано много. Но, очевидно, наиболее полно о ней расскажут ее картины. В них, кстати, туристы из Японии и Китая видят близкую и родную им художницу — благодаря скрупулезности мазка и изобилия цветов на полотне. Как известно, Пабло Пикассо, познакомившись на Международной выставке в Париже в 1957 году с работами Катерины Билокур, сравнил их автора с известной представительницей французской наивной живописи Серафин Луиз. И, говорят, взволнованно воскликнул: «Если бы у нас была художница такого уровня мастерства, мы бы заставили о ней заговорить весь мир!».

Расскажет и она сама в своих письмах. И воспоминания близких и друзей, родных. На протяжении десятилетий их собирал, упорядочивал и издал Николай Кагарлицкий. (Лучшего знатока жизни и творчества мастерицы нет.) «Катерина Білокур. Я буду художником!», «Катерина Білокур очима сучасників», «Листами, мов зорею, засвітилась» — своего рода триптих. Документ человеческой памяти. За более чем тридцатилетнюю «верность» художнице жители Богдановки, что на Киевщине (оттуда Катерина Васильевна родом), назвали писателя почетным жителем своего села.

«День» публикует отрывки из эмоционально и энергетически наиболее концентрированных, на наш взгляд, писем Катерины Билокур, издания которых, выйдя в 1995, 2000, 2007 годах, уже стали «раритетами». «Из тех ее писем со мной заговорил литератор-новеллист. Какая в них сила страсти, чувств! Какие в них образы! Невероятно! По художественному уровню они не уступают ее прославленным картинам! Поистине гениально одаренной была Катерина Билокур! И, несмотря на пережитые драмы и трагедии, была на редкость счастливой! Потому что не знала в жизни большего счастья, кроме счастья творчества!» — писала Татьяна Яблонская. И как «предисловие» к ним — строки Николая Кагарлицкого: «...Катерина Васильевна была уникальной по образу жизни и способу передачи своих мыслей и чувств на полотнах и в письмах к многочисленным адресатам, и в быту, сквозь призму видения богдановцев, была словно и земной, но для пристального художественного, писательского глаза столь яркой, неординарной, что ее, как отмечает в воспоминаниях скульптор Иван Гончар, даже в многолюдной толпе легко было выделить и запомнить, так как и в будничной, засаленной одежде она привлекала к себе внимание внутренним аристократизмом, достоинством. Она — женщина необычная. А в скульптуре ее увековечили хотя и не совсем традиционной, но все-таки крестьянкой. Потому что другой, той, что в письмах, когда она в экстазе, порыве вдохновения находится в мире ирреальном, разговаривая с цветами, лаская их, как мать ребенка, когда в отчаянии, на грани безумия, идет в чистое поле и разговаривает с божественными силами, когда она, взглянув на красивого парня из соседнего села, приехавшего свататься, а сил не хватило «дати гарбуза», надумала отчаянное — вместо того, чтобы отгородиться от мира замужеством и доступ к рисованию навеки в сердце похоронить, — едет на могилу Тараса Шевченко в Канев и там выливает свою измученную душу. До ТАКОЙ КАТЕРИНЫ БИЛОКУР ни в кисти, ни в резце, ни в слове, ни в кинокадре никто еще не дошел, никто ТАКОЙ не обнаружил, не зафиксировал! Видимо, это — сверхсложная задача. Для самой художницы она оказалось простой: ей не нужно было себя придумывать, дорисовывать, подкрашивать — в письмах она непринужденно изливала свою душу, свое состояние, свои чувства, свои радости и печали».

К РАБОТНИКАМ ЦЕНТРАЛЬНОГО ДОМА НАРОДНОГО ТВОРЧЕСТВА

«...мо’, ви не задовільнені моєю працею, що я малюю лише квіти? Так як же їх не малювати, як вони ж такі красиві? Я й сама як почну малювати яку картину квітів, то й думаю: оце я цю закінчу, тоді вже буду малювати що-небудь із життя людського. Але поки закінчу, то в голові заснується цілий ряд картин, та одна від другої чудовіші, та одна від другої красивіші — та все ж і квіти. Оце вам таке. А як прийде весна та зазеленіють трави, а потім і квіти зацвітуть!.. Ой Боже ж мій, як глянеш кругом, то та гарна, а та ще краща, а та ще чудовіша! Та начебто аж схиляються до мене, та як не промовляють: «Хто ж нас тоді буде малювати, як ти покинеш?» То все на світі забуду та й знову малюю квіти...»

К ИСКУССТВОВЕДУ СТЕПАНУ ТАРАНУШЕНКО

«А одного разу, та ще і в будень, як підкотило мені до серця, щоб що-небіть намалювати (це ще тоді, як у мене не було олівця)! Сажа і полотнина чиста була. Я намалювала не краєвид, а якихось видуманих птиць. І тоді мені ті мої перші твори такі чудові здалися! Мені було радісно на душі від того, що я таке зуміла видумати! І дивилась на той малюнок, і сміялась як божевільна!.. От мене на тому вчинку і поймали батько й мати. Малюнок мій зірвали, скрутили і кинули в піч, а мене трохи поляскали, а здорово і не били чого-то. І кажуть: «Що ти, скаженюка, робиш? Та, не дай Бог, чужі люди тебе побачать на такому вчинку? То тебе ж тоді ніякий біс і сватати не буде!»

К ХУДОЖНИЦЕ ЭММЕ ГУРОВИЧ

«Якби... поряд з картиною якого видатного художника поставили і мій твір, говорячи: оце, мов, дивіться, люди добрі, на оцей експонат: його виконувала людина, яка в своїм житті не бачила школи і не чула гласу учителя, цей плід виріс на почві її великої любові до цієї праці! Було і до мого часу багато художників-самоуків, але тих доля інакша: їх здібності ще з-за молоду помічали і давали їм допомогу: одних забирали в школи, другим допомагали поодинокі художники. А мені, бачте, як судилося: що я в той час, як училась, то ні з якими знавцями мистецтва й не зострілась. А вмісті з тим моє єство, мій розум, моя велика любов до малювання випирала з моїх грудей, не давала мені спокою ні вдень, ні вночі. І я йшла у поле і, озирнувшись навкруги (щоб не було близько людей), я там плакала... здіймала руки вгору і просила в кого-то ради і допомоги. І, певно, то були приступи божевілля з великого горя, що мені вчувалося, що хтось мені шепче: «А ти не плач, Катерино, що немає в тебе вчителів... А ти дивись, як у матері-природи, дивись, яка травка-билинка, — так її й малюй, який листочок-цвіточок, — так його і виконуй!.. І я на матір-природу дивилась і в неї, багатої на фарби, тони і півтони, училась. Там цвіте квіточка синя, а там — жовта й червона, там кущик травиці, гілка калини схилилась, а над нею хміль і переступень покрутились. Там фіялкові дзвіночки тихесенько вітром гойдаються, а там сині петрові батоги над пахущим чебрецем схиляються...»

«А квіти я буду малювати і малювати, бо я так люблю над ними працювати, що й слів не знайду, аби висказати ті почуття до їх любові — моєї великої любові!»

*Отрывки писем приведены из книги Николая Кагарлицкого «Листами, мов зорею, засвітилась», изд-во «Варта», 2007.