Великий експеримент

Продовження. Початок в №206

УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ Й БІЛЬШОВИКИ

Успіх української національної справи — зовсім не те, чого домагалися більшовики, змагаючись за світову гегемонію пролетаріату. Проте вони змушені були демонструвати своє зацікавлення у розв’язанні національних проблем царської Росії до революції, борючись за вплив серед широких робітничих і селянських мас, і під час революції та громадянської війни, і тим більше після встановлення радянського режиму на всій території України, коли стало зрозуміло, що без поступок національно-визвольному руху, без хоча б позірної демонстрації національної легітимності отримати підтримку навіть мізерної частини найрадикальніших українських діячів не вдасться, а без цього стабільною радянська влада просто не могла бути. Загальновідомо, що свою партію Ленін створив на засадах суворого централізму, керуючись мілітарними принципами. Однак треба зазначити, що вказівки центру до місць доходили надзвичайно складно. Залізниці, телефон, телеграф, поштовий зв’язок — усе це було поруйновано, тому місцеві організації, особливо в Україні, часто були полишені на самих себе і центр просто не міг вникнути у всі місцеві проблеми, навіть зрозуміти їх. З центру надходили резолюції, які часто не мали ніякого стосунку до конкретної ситуації. На чолі київської організації більшовиків був Юрій (Георгій) П’ятаков, крайній національний нігіліст, який ще 1915 року виступив проти ленінського гасла про право націй на самовизначення аж до відокремлення, вважаючи його реакційним; відсіч Леніна не зупинила його, і П’ятаков ще раз виступив проти цієї програмної партійної статті на квітневій конференції 1917 року. Та все ж навіть П’ятаков чітко усвідомлював, що для того, щоб досягти впливу в Києві, де Центральна Рада фактично утворила автономний український уряд, потрібно об’єднати всі більшовицькі організації України під єдиним проводом. Тому він скликав партійну конференцію так званого Південно-Західного краю і оголосив про створення регіональної більшовицької організації під назвою Соціал-демократія України. 11 листопада 1917 року київські більшовики звернулися з листом у ЦК РСДРП(б) за дозволом створити партійний центр Південно-Західного краю і перейменувати місцеву організацію. Центр устами Свердлова висловився однозначно: «Создание особой партии украинской, как бы она не называлась, какую бы программу не принимала, считаем нежелательным...» Ленінський центр ігнорував цей орган, а більшість партійних більшовицьких організацій в Україні визнавали тільки Москву. Коли на багнетах Муравйова радянська влада прийшла в Україну, то петроградські робітники створили свої продзагони для відрядження в Україну, не просячи ніяких повноважень від українського уряду чи українських партійних органів. Фактично ніякого регіонального партійного центру не було. Було постійне протистояння двох сил серед більшовиків України — київської організації на чолі з П’ятаковим і набагато сильнішої та численнішої організації більшовиків Катеринослава на чолі з Еммануїлом Квірінгом. Катеринославці взагалі не хотіли мати справу з київськими більшовиками, вони хотіли створити свою радянську республіку на Донбасі. Катеринославці не хотіли бути під будь-яким українським партійним центром. Вони вважали, що будь-яка місцева конкуренція без збройної допомоги радянської Росії — це авантюра, взагалі несерйозно сприймаючи український радянський уряд. Щоб згладити стосунки між цими фракціями в кінці, 1917 року Ленін послав особистого агента Миколу Скрипника.

БІЛЬШОВИКИ В УКРАЇНІ

Для російськомовного міста, яке було бастіоном більшовиків, Україна була лише декількома провінціями однієї російської держави. Більшість більшовиків були такими ж «неподільниками», як білий генерал Денікін. Перед приїздом Скрипника в Україну більшовики практично не знали, в якій країні вони перебувають. Були окремі радянські режими в Донбасі, Одесі, Криму, котрі не мали і не хотіли мати ніякого стосунку до подій у Києві, де більшовики, очолювані П’ятаковим та Бош, були слабші, ніж Українська Центральна Рада. Було зрозуміло, що без підтримки катеринославців київські більшовики влади не візьмуть. Ще один важливий аспект — партія, назва якої починалася зі слова «русская», практично не мала шансів здобути реальну масову підтримку в Україні. Однак катеринославці та харківські більшовики категорично виступали проти спроб «українізувати», хоча б формально, партію. Вони фактично бойкотували другий «Перший» з’їзд Рад і проголосили свою Донецько-Криворізьку Радянську Республіку. Народний Секретаріат УНР, створений другим «Першим», був фактично позбавлений підтримки і народних мас, і партійних організацій. До того ж, всередині Секретаріат лихоманило від внутрішніх конфліктів. Саме в цей час народним комісаром праці тут з’явився Микола Скрипник. У той час ні Ленін, ні його оточення не ставилися серйозно до свого маріонеткового уряду. Вказівки з Москви йшли виключно через Антонова-Овсієнка, який керував більшовицькими військами. Основний тон їх загальновідомий: «Ради Бога, вживайте найбільш енергійних і революційних заходів для відправлення хліба, хліба, хліба!!! Інакше Пітер може сконати. Спеціальні поїзди і загони. Збирання і зсипання. Проводжати поїзди. Повідомляти щодня. Ради Бога! Ленін».

Телеграми Леніна стосуються бензину, солі, вугілля, проти масових розстрілів він «звичайно, не заперечує», вітає розправу над пасажирами-саботажниками 1-го класу. Більшовицькі війська діють в Україні як окупанти, і вся політика Москви здійснюється за окупаційним принципом. Це викликало збройну відсіч і велике невдоволення народних мас і спричиняло тертя навіть у самому більшовицькому українському уряді. Ситуація часто настільки загострювалася, що неодноразово Ленін змушений був спиняти своїх надто запопадливих підручних. Наприклад, після самоправного призначення комісарів без узгодження з українським урядом Ленін посилає телеграму такого змісту: «Ради Бога, докладіть усіх зусиль, щоб усі й всілякі тертя з ВЦВК (харківським) усунути. Це архіважливо в державному відношенні. Ради Бога, помиріться з ними і визнайте за ними всілякий суверенітет. Комісарів, яких ви призначили, дуже прошу вас зняти» (21 січня 1918 р.). 1 лютого він радить Антонову-Овсієнку при виникненні незгод узгоджувати конфлікти через Скрипника. В цьому періоді політика Москви щодо України полягала в безцеремонному грабунку — з одного боку і всілякому демонструванні визнання суверенітету, незалежності — з іншого. Скоро центр відкине церемонії: «Іоффе потрібен не в Криму, а в уряді України на посаді, яку вибере Раковський для роботи проти самостійності».

Однак у 1918 році в Україні і довкола неї існував такий тугий клубок протиріч, що виступати прямо з шовіністичними гаслами більшовики не наважувалися, навпаки, після підписання Брестської угоди сама логіка політичної боротьби диктувала партійному центру необхідність формального визнання незалежності більшовиків України з тим, щоб мати можливість розгорнути свою діяльність без загрози для Росії прямих звинувачень у порушенні Брестської угоди. Умови австро-німецької окупації по-новому загострили проблему, активізували полеміку серед основних більшовицьких організацій про шляхи утворення республіканської партійної організації. 19—20 квітня 1918 року в Таганрозі відбулася партійна конференція, яка на пропозицію Миколи Скрипника ухвалила рішення: «Створити самостійну Комуністичну партію, що має свій Центральний Комітет і свої партійні з’їзди і зв’язана з Російською комуністичною партією через міжнародну комісію».

Самі українські більшовики своє рішення розглядали не як акт руйнування єдиної партії, а як формальну декларацію, оскільки свято вірили, що поступка обставинам може бути легко виправлена у будь-який момент, а комуністам внутрішньо імманетний інтернаціоналізм.

Таганрозька конференція не мала офіційних декретованих наслідків. Це була лише ідея. Проте вона викликала неабиякий переполох у середовищі проросійсько налаштованих більшовицьких керівників в Україні, тих, які полюбляли виставляти себе захисниками прав пригніченої нації, проте утворення самостійної української партії вважали «нежелательным». Симптоматична в цьому сенсі стаття Я.Яковлєва (Епштейна), опублікована в «Правде» 30 червня 1918 року, де він ставить питання «можливо чи неможливо правильне розв’язання визначених тактичних завдань нашої партії на Україні поза зв’язком і залежністю від партії Всеросійської, при збереженні суто фіктивного зв’язку через Інтернаціональну комісію?» І далі він, критикуючи дії таких партійних самостійників, як, наприклад, Скрипник, твердить, що в основі їхнього прагнення до створення незалежної партії лежить переоцінка успіхів націоналістів з Центральної Ради, що вони не можуть роздивитися і використати існуючу відразу народу України до відділення від Росії, що Україна «була і залишається економічною частиною Росії».

5—12 липня 1918 року в Москві відбувся І з’їзд більшовиків України, який вирішив питання про організаційне об’єднання більшовицьких організацій України як окремої організаційно самостійної партії, разом з тим, було задекларовано, що «зв’язок з РКП(б) залишається і повинен залишатися надалі, незалежно від тієї чи іншої формальної сторони партійного будівництва».

Треба наголосити ще раз, що самі більшовики України вважали своє виділення з РКП(б) суто формальним актом, а незалежну Україну, за словами самого Скрипника, — ефемерною. Він щиро вважав, що тепер усі комуністи світу становлять одну партію.