Анатолій МАТВIЄНКО: «Люди, готові думати не про крісла, а про Україну, є. Просто вони незапитані»
Учора прес-служба УРП «Собор», що входить до блоку «Наша Україна — Народна самооборона», поширила резонансну заяву. Головна думка — в демократичній коаліції неминучий розкол, якщо її учасники найближчим часом не усунуть проблемні питання.
Нині коаліційний процес проходить у закритому, кулуарному режимі, тому виникає безліч всіляких чуток і домислів. Останній, найбільш мусований у пресі: на Банковій зробили ставку на широку коаліцію з прем'єром Єхануровим і спікером Плющем. Чи мають подібні розмови підставу? Це та інші питання, що стоять на політичному порядку денному ми й адресували кандидату в депутати від пропрезидентського мегаблоку, лідеру УРП «Собор» Анатолію МАТВIЄНКУ.
«НА ПОРЯДКУ ДЕННОМУ СТОЯТЬ МІФІЧНІ, НЕРЕАЛЬНІ, НЕПРАВДИВІ ГАСЛА, І ЗА НИМИ БІЖИТЬ НАРОД...»
— Анатолію Сергійовичу, скажіть, скільки людей у НУ-НС на сьогоднішній день виступають за участь у так званій широкій коаліції, й особиста позиція Анатолія Матвієнка: ви за союз з БЮТ чи проти, якщо, звісно, винести за лапки історію ваших особистих стосунків з пані Тимошенко.
— Почну саме з останнього. В історії наших стосунків з Юлією Тимошенко немає ніяких хмар. Юлія Володимирівна має свої цінності й дотримується їх, має свою життєву мету та слідує їй. А я, як людина демократична, не можу заважати будь-кому реалізовувати, сповідувати ту чи іншу ідеологію. Але разом із тим, я не хотів би, щоб і мене будь-хто такою ж мірою обмежував. Можливо, тут і є різниця в світоглядному підході на всі процеси й на життя у нас з Юлією Володимирівною.
Я хочу жити в демократичній державі, в якій ніхто не обмежуватиме мого права на власну думку. Я готовий зважати сьогодні на будь-яку точку зору загалом і на точку зору Юлії Володимирівни зокрема. Однак я хочу, щоб і на мою точку зору теж зважали. Поки, на жаль, демонстрації такого формату співпраці немає: ні в рамках демократичної, ні в рамках якихось більш широких коаліцій. Це єдина проблема, яка мене сьогодні серйозно пригнічує. Тому, швидше за все, боюся, що демократична перспектива в такій ситуації, яка зараз розгортається, для України дедалі менша.
Коаліцію сьогодні має формувати той, кому довірили посаду кандидата в прем'єр-міністрів. Якщо Юлія Володимирівна хоче підписати угоду, то вона мусить послухати в тому числі й мене, як людину, яку запрошують до коаліції. А сьогодні немає такої роботи, немає дискусії. Ніхто не усвідомлює, що ми різні, й у цьому сила цієї коаліції. А величність лідера — сплести всіх і створити спільну платформу. Тому треба бути човником не лише між Кириленком і Президентом, а й бути човником між різними суб'єктами того чи іншого блоку й вести каторжну роботу для пошуку об'єднавчої платформи, а не тієї угоди, яке сьогодні парафована та викликає сумніви. В мене виникає у зв'язку з цим запитання: а чи хоче прем'єрства ця людина? Це щиро чи, навпаки, спеціально створюється конфліктна ситуація, щоб ця коаліція потім розпалася, а людям пояснити, мовляв, я ж хотіла як краще, а вийшло як завжди. До речі, так само, як минулого року. Винен той, хто претендував на крісло прем'єра, а не Мороз, який пішов в інший табір. Можливо, треба було дати Морозу посаду голови ВР, але я хочу сказати, що з такою пропозицією до нашої фракції ніхто не приходив.
— А можна все ж таки конкретизувати: ви за союз з БЮТ чи проти, ви за союз з Регіоналами чи проти?
— Знаєте, ще в березні 2006 року я сказав, що найкращою коаліцією є коаліція БЮТ, «Нашої України» та Партії регіонів. Соціалістів у цьому списку, зауважте, не було. Чому? Тому що, на жаль, різниця в ідеології дуже вагома. А команда, яка формується з різних, принципово протилежних ідеологічних завдань, не може бути стійкою й дієвою. Більше того, я вважав, що для єдності нації, а це дуже важливо, варто було б говорити про широку коаліцію. Я і сьогодні кажу, що про це треба думати. І амбіції Тимошенко, Януковича варто було б відкинути, а в знаменнику написати «Україна». Нехай навіть сядуть за стіл їхні дві фракції, і нехай там навіть не буде «Нашої України», і нехай, бажано публічно, поговорять про Україну. Незалежно від того, в коаліції буде одна з цих партій, у опозиції чи вони вдвох сформують спільну коаліцію.
— Ви озвучуєте непоганий сюжет для фантастичного фільму.
— Давайте вийдемо з кола, в якому ми перебуваємо, адже в цьому колі, по якому ми ходимо, немає рішень. Це трагедія. Для того, щоб знайти рішення, треба вийти з цього кола. Це загальна методологія, технологія правильності пошуку найкращого варіанта. Я не кажу, що штовхаю їх до об'єднання. Можливо, до речі, цим і закінчиться, можливо ні, але вони повинні розмовляти й домовлятися. Тоді все буде гранично зрозуміло: якщо, припустімо, я не формую коаліцію, тоді я йду в опозицію й граю за загальноузгодженими правилами. Але проблема в тому, що цієї розмови ніхто не хоче вести. Тому я однаковою мірою критично ставлюся і до Януковича, і до Тимошенко й не вірю в їхні гасла про Україну. Якби «Наша Україна» була залучена до цієї дискусії, я був би щиро радий, якщо ні... Це, зрештою, право двох китів. «Наша Україна», на жаль, такого права не має і, знов-таки на жаль, не має такої довіри. Але разом з тим, хочу підкреслити, що не можна ігнорувати позицію «Нашої України», й, відповідно, позицію третини виборців. Мене не Янукович непокоїть і не Юлія Тимошенко, мене цікавить правда, з якою йшли на вибори ті, хто голосував за ці політичні сили. Я можу не погоджуватися з їхнім вибором, але не поважати його я не можу. Це що стосується ймовірних форматів коаліції. Не з того кінця заходимо, розумієте? Ми заходимо з кінця нарощування напруження й протистояння, взаємознищення, війни, й, отже, подальшого поглиблення розколу України на дві частини. Стратегічно це для України програш. Чому я так кажу? Тому, що не повернення заощаджень «Ощадбанку» мусить бути пріоритетом. І, до речі, в питанні повернення заощаджень, а також у питанні скасування призову до армії я маю серйозні підозри. Ймовірно, навіть та людина, яка висунула ці ініціативи, розуміє їхню абсурдність. Але ця людина висунула ці гасла як пріоритет номер один, знаючи, що вони ніколи не будуть виконані. А це вже маніпуляція громадською свідомістю.
— Маніпуляція не маніпуляція, але проект коаліційної угоди парафовано. І в цьому проекті окремими пунктами записано й про повернення заощаджень, і про скасування призову. Виходить, коаліція буде одна, а відповідальність за реалізацію тих чи інших програмних пунктів — вибіркова. Це хіба нормально?
— Усе не так. Сьогодні немає коаліції, немає фракції й немає угоди. Є коаліційний проект, парафований паном Кириленком і пані Тимошенко. Однак ми на політраді сказали, що це документ, який потрібно дуже серйозно обговорювати й коригувати до того моменту, коли ми підписуватимемо угоду про створення демократичної коаліції в парламенті. Я не кажу, що немає основи. Основа є, але, разом із тим, є речі, які потребують серйозного уточнення. Давайте для прикладу візьмемо повернення заощаджень «Ощадбанку». Давайте будемо тверезими. Нехай мені теоретично пояснять, де взяти ці 123 мільярди? Якщо мені покажуть, що це реальна цифра, я можу з цим погодитися. Але, припустімо, навіть якби ми мали ці 123 мільярди, я себе питаю: ми можемо сьогодні чинити відповідально, а не популіськи й чи варто чинити відповідально? Заявляю, варто, й наводжу приклад. Припустимо, ми збільшили ті 700 мільйонів, передбачених на виплату боргів «Ощадбанку» вдесятеро, до семи мільярдів. Припустимо, ми після цього ухвалимо зміни до закону або спеціальний закон про те, що ці сім мільярдів ми нарахуємо по 50 гривень, як і раніше, всім, а 6,3 млрд. ми нарахуємо виключно тим, кому вже 70 і більше років. Чи є це відповідальною політикою й адекватною реалізацією обіцянок? Є. Однак водночас я запитую себе: невже нам більше нікуди дівати гроші, крім як повертати внески? Давайте подивимося з погляду ситуації з «Дніпрогазом». Це слабенький дзвіночок техногенної загрози, на якій ми сьогодні сидимо. Ми з вами сидимо на Київському морі. Я не хочу нагнітати обстановку, адже таких техногенних об'єктів у нас є три сотні. Я себе питаю: ми можемо врятувати життя, хоча б однієї людини, не популізмом, а відповідальністю? Скільки нам для цього треба коштів? Якщо в нас є 123 мільярди, чи не варто нам, щоб забезпечити спокій людей, сьогодні подумати про фінансування цих об'єктів? Ну і, зрештою, питання заощаджень — це питання Росії. Це зобов'язання України, але це борги Росії. Ми про це якось забуваємо, й складається враження, що в нас є зайві гроші й ми не знаємо, куди ж їх подіти. Я вже у зв'язку з цим казав: давайте ми популізмом будемо вбивати популізм. Давайте, наприклад, скажемо, а чому повертати борги «Ощадбанку» аж два роки, давайте повернемо їх за рік. А чому скасовувати призов з 1 січня 2008 року? Давайте відпустимо всіх, кого вже призвали.
«Я НЕ ХОЧУ БУТИ В ПАРЛАМЕНТІ, ДЕ Є ДИКТАТУРА Й ВІДСУТНІСТЬ ДУМОК»
— На сьогоднішній день у пропрезидентській політичній силі скільки є центрів прийняття рішень, один — партійний, чи все ж таки два — партійний центр і центр у Секретаріаті Президента?
— У нас взагалі його немає (сміється). Кириленко самостійно, без рішення політради блоку, підписав проект угоди, ми сказали, що так робити не можна. Час спливає, дні минають, робота з коригування коаліційної угоди не ведеться. Я, наприклад, ніколи не голосуватиму за запровадження імперативного мандата. Я ніколи не бігав з фракції до фракції, мене ніхто не купував, і я клятвено запевняю, що я нікуди не побіжу. Тому мене лякати купівлею-продажем не треба. Але я не хочу бути в парламенті, де є диктатура й відсутність думок.
— Проте В'ячеслав Кириленко публічно запевняв, що всі члени НУ- НС голосуватимуть і з кадрових питань (зокрема за кандидатуру прем'єра Тимошенко), і з інших коаліційно-законодавчих проектів. Так от, чи буде Анатолій Матвієнко голосувати так, якщо до моменту старту роботи парламенту не відбудеться коригування парафованого В'яче- славом Анатолійовичем і Юлією Володимирівною коаліційної угоди?
— Я зараз не можу дати однозначної відповіді на це запитання. Я можу написати зауваження до коаліційної угоди, чітко визначити свою позицію й голосувати за кадри, які ми вже узгодили. Так, це можливо. Тому я б не ставив запитання так категорично. Але скажу одне: я ніколи не проголосую за те, що є порушенням Конституції та ігноруванням конституційних вимог і норм. Я виступаю за те, щоб змінювати Конституцію, я готовий робити все, щоб привести її до нормального вигляду. Більше того, я вважаю, що проект Конституції можна винести на референдум лише після того, як ми її 400 голосами підтримаємо в парламенті, оскільки Конституція повинна консолідувати націю. А зараз я дивлюся на цих новаторів, які проголошують божевільні, на мій погляд, ідеї, що ігнорують Конституцію, топчуть її щокроку... Я хочу сказати, що краще погані правила, ніж безправ'я, яке ми вже затвердили. Тоді ми вже самі не знатимемо, куди ця країна рухається. У закордонних ЗМІ, до речі, вже пишуть, мовляв, Україна з конвульсіями, але йде вперед. Куди? У який перед? Я поки не знаю. Такого руху я не розумію, я розумію, що цей рух у прірву.
— Останнім часом преса пише про те, що крісло спікера Ради шостого скликання займе пан Плющ, який є кандидатом у депутати від НУ-НС. Разом із тим, ви висунули на цю посаду В'ячеслава Кириленка. Скажіть, усі в пропрезидентському блоці підтримують кандидатуру В'ячеслава Анатолійовича?
— Кандидатура В'ячеслава Кириленка, щоб висунути його на посаду голови ВР, була проголосована, й ніхто не був проти цього. Але чи підтримають його під час голосування? Це вже друге питання. Що ж до Плюща. Персонально з Іваном Степановичем на цю тему я не говорив, але я так само, як і ви, чув про те, що він має таке бажання, а також підтримує ідею широкої коаліції. Але знаєте, все, що сьогодні відбувається, нагадує мені гру, коли грає музика, танцюють пари, а крісел на одне менше. Сьогодні є три крісла (президентське, прем'єрське та голови ВР), але ми ніяк не припинимо цю боротьбу за президентське крісло, яке ведуть і Регіони, і Тимошенко. Якщо ми не відкинемо їхні технології формування коаліції, як святий пріоритет президентські вибори, ми ніколи не побудуємо нормальної коаліції. Так от, повертаючись до крісел. Їх три, а танцюристів десь десяток. Тут навіть не зайва пара, тут зайвих дуже багато. Словом, боротьба йде за посади, а не за Україну. Чи є в цьому танці Іван Степанович? Очевидно, є. Чи потрібен там Іван Степанович? Гадаю, ні. Але, знов-таки, не виключаю, що я помиляюся.
«Я НЕ МОЖУ ЗАРАХУВАТИ ГАЗЕТУ «ДЕНЬ» ДО ЯКОГО-НЕБУДЬ КЛАНУ»
— Який «діагноз» виборчій кампанії, яка щойно закінчилась, як першій, до речі, позачерговій парламентській в історії незалежності, ви поставите? І як ви прокоментуєте слабкий виборчий результат НУ-НС.
— Гюго свого часу написав колосально справедливі, але без відповіді слова: «Отчего под ношей тяжкою, весь в крови влечется правый, отчего всегда неправый встречен почестью и славой?». Я не знаю, і ви не знаєте, і Гюго не знав...
Тому я не робив би зараз дуже жорстких висновків. Я вважаю Віктора Ющенка, при всьому критичному ставленні до нього як до організатора, українцем. Я вважаю його моральною людиною, яка говорить непопулярні, але правильні речі. І незалежно від того, є передвиборча кампанія, чи ж ні, він продовжує говорити про ці речі. Зрештою, він говорить про речі, які дають хліб, а не про сам хліб.
А сьогодні мені страшно. Страшно через те, що я називаю одним словом: дограбовуванням.
Знаєте, я недавно був на вечорі Володимира Смотрителя, який випустив диск у пам'ять про патріотів України. І я сидів на цьому вечорі й міркував: хто ж він, патріот України, починаючи з часів Мазепи, закінчуючи нинішнім часом? Гадаю, що ми маємо трохи зіпсоване уявлення про патріотів нинішнього часу. Патріот України, у всій її історії, — це той, хто переміг свого ворога або той, хто героїчно, свідомо, помер у цій боротьбі. Але це було ще до незалежності. А тепер, коли Україна незалежна, очевидно, запитання потрібно ставити так: а що ти зробив для цієї нації? Тому, мені здається, помилка Ющенка полягає в тому, що скинувши кучмізм, виховавши себе на біографії героїв, які повстали над супостатом, Ющенко вважав, та й ми вважали, що він уже герой. Адже в умовах наявності держави необхідно щось побудувати в цій державі й тільки тоді тебе прославлять у ранг героя. Саме це, можливо, найбільший дефект усіх демократів, включаючи і Ющенка. І, очевидно, те розслаблення, що настало після помаранчевої революції, і пояснюється саме цим дефектом. Тому ми повинні думати не над тим, як спорудити крісло «під себе» і, як у ньому довше втриматися, ми повинні думати, як будувати, підкреслюю, будувати Україну.
— Правильні слова, очевидно, це повинно бути нормою, але знову-таки, на жаль, при наших реаліях вони виглядають фантастикою. Ви вважаєте, багато сьогодні в українській політиці людей готових думати так?
— Ні, не багато.
— А чому?
— Немає запиту. Ми повинні розуміти, що загальнокультурний, освітній рівень суспільства необхідно ще підтягувати. І тільки тоді ми сформуємо запит на владу, яка буде моїм слугою, а не я її лакеєм. І поки в суспільній свідомості власне «Я» не стане пріоритетом, ми не матимемо нормальної влади. А люди, які готові думати не про крісла, а про Україну, є. Просто вони не затребувані.
— Так, такі люди є. Але питання полягає в тому, як цим людям пробитися крізь ту залізобетонну плиту, майстерно побудовану нинішнім правлячим класом?
— Однозначно відповісти складно. Але, до речі, я вважаю, що в даному питанні хорошу місію виконує газета «День». Незалежно від того, хто влада, хто опозиція, газета «День» має моральну, світоглядну, просвітницьку планку. Я зараз не роблю комплімент, я констатую факт. Я, наприклад, не можу віднести газету «День» до якого-небудь клану. А в нас газети належать кланам, у нас телебачення належить кланам. Чи зміниться це? Зміниться. Воно вже змінюється, щоправда, не так динамічно, як нам би того хотілося. І все-таки молоде покоління вже є, воно інше. Хоч, знаєте, з іншого боку, я часто дивлюся на молоде покоління та роблю висновок, що воно взяло від казнокрадів все, а з духовного колодязя — дуже мало.
«ЛАВЕ» СЬОГОДНІ І Є КЛЮЧОВОЮ МОТИВАЦІЄЮ ПРИХОДУ ДО ВЛАДИ»
— Як ви вважаєте, в партійному середовищі сьогодні є конкуренція або ми все ж повільно, але впевнено, рухаємося до двопартійної системи?
— Я вважаю, що сьогодні, серед тих партій, які пройшли в парламент, немає ідеологічних партій. Це, швидше, політичні холдинги. А ми повинні розуміти, що без могутньої ідеологічної партії, ми не поламаємо цю хибну систему. Тому я підтримую філософію об’єднання на ідеологічній основі. Я прихильник того, щоб створити могутню праву або правоцентристську партію. Партію, ліберальну у сфері економічних реформ, консервативну в ідеологічній сфері. І ми повинні над цим працювати. Ми повинні формувати націю, як єдине ціле. Ми повинні зробити так, щоб незалежно від того, звідки людина — зі сходу чи заходу, з Донецька або Львова, — вона не боялася й гордо казала: «Я — українець».
— А хто, пробачте, боїться?
— Люди якщо не бояться, то соромляться про це говорити. Більше того, люди ненавидять цю словесну комбінацію.
— Ви перебільшуєте.
— Ні, аж ніяк, так воно і є насправді. Я, наприклад, у Криму працював прем’єр-міністром і я знаю, що там одне лише слово «українець» викликає агресію. Аналогічна ситуація і в Донецьку. Тому, я вважаю, що в нас повинна проводитися не політика українізації, а політика українства. Але це лише маленький фрагмент із величезного кому важливих проблем, які, на жаль, не стоять на порядку денному. У нас на порядку денному означаються якісь міфічні, нереальні, брехливі лозунги й за ними біжить народ. Сьогодні відбувається стихійний, масовий похід за «лаве». Знаєте, що таке «лаве»?
— ???
— Я також не люблю жаргону, але буквально вчора мені під час однієї дискусії пояснили, що «лаве» — це гроші. Ось це «лаве» сьогодні, на жаль, і є ключовою мотивацією приходу до влади.
— Нинішній правлячий клас розуміє в корені: навіщо потрібна влада, і як її використати не на свою, а на користь України й українців?
— Узагалі, ми всі егоїсти. І всіма нами править ось це егоїстичне «Я». Якщо ми його задовольняємо, ми маємо мотивацію й адекватну насолоду. Якщо ми його не задовольняємо, ми розчаровуємося. Є екстраверти та інтроверти. Люди, які відносяться до другої категорії, тягнуть все на себе, у всьому бачать користь, не завжди матеріальну, часто — кар’єрну. Ось, скажімо, є політики, я не буду називати імена, які найбільше прагнуть отримати любов до себе, бо самі не можуть любити. І це є їхньою мотивацією. А є й екстраверти, яким хотілося б віддати. Я вважаю, що політики-екстраверти в нас сьогодні не затребувані.
Чи є альтернатива грошам? Є. Наприклад, можна зробити щось таке, про що, можливо й не за твого життя, згадували б, як про великий крок в ім’я нації. Необхідно зробити це правилом, щось змінити, укріпити, вивести все суспільство на кардинально нову орбіту якості життя й безпеки і цим задовольнити своє «Я». Ось це й повинно стати головною мотивацією влади, усвідомленням своєї незамінності в історії на даному етапі.
— Знаєте, недавно гостем нашої редакції був Степан Ількович Хмара. Ми йому задали приблизно таке саме запитання. Так ось, він зазначає, що політики дня нинішнього не чують, не хочуть чути, вони у своєму коконі, пробити який досить складно.
— Можливо. Не даремно кажуть, що горбатого могила виправить. Але я повторюю: повинен бути запит на нову політику. Від чого я повинен отримувати задоволення? Від того, що я вам, як представнику суспільства, яке мене, наприклад, обрало мером, надаю послуги своєчасно, якісно, в повному об’ємі. А ви в свою чергу не думаєте щодня про мене: у вас немає потреби щодня до мене ходити, і про щось просити. І це правильно, оскільки в цьому випадку не ви є моїм слугою, а я — вашим. Ви можете мене критикувати, стимулювати і я всі запити зобов’язаний задовольняти. І ось коли я на цій посаді зроблю стільки правильного й праведного, що це визнає народ, це й буде задоволення егоїстичного «Я». Як суспільство може до цього прийти? Знаєте, я вихований на принципах, можливо, неправильної ідеології, але прикладах, коли людина вмирала за щось високе. Так ось скажіть мені, на яких прикладах ми сьогодні виховуємо цю готовність до жертовності? У нас ціняться люди, які демонструють віддану, можливо, не зовсім зрозумілу для молодого покоління любов до України? Ви пригадали про Хмару. Я був на його ювілейному вечорі. І я зробив собі черговий висновок: Степан Хмара — один із видатних патріотів України. Своїм життям він це підкреслив і переконливо довів. Я пам’ятаю той час, коли Кравчук запрошував до влади рухівців. І обпікшись на владі у Львові, Чорновіл розумів, що це великий хрест, нести який професійно він нездібний. Це саме знає й Лук’яненко. Історія його перебування на посаді посла в Канаді це підтверджує. Я не хочу його ображати, але він просто не мав школи. Так ось ці патріоти не йшли у владу, бо ними володіло високе усвідомлення того, що владою необхідно не просто володіти, нею необхідно ефективно розпорядитися. І це їх стримувало. А сьогодні ми бачимо політиків, які воюють за владу і їм, пробачте, до лампочки Україна. Ця парадигма змінилася на 180 градусів. Так ось, якщо тоді це була помилка, то сьогодні це зрада. І кваліфікувати цю зраду ми зобов’язані. А якщо суспільство цього не зробить, то воно саме собі створить перспективу безперспективності, іншими словами — ведмежу послугу.
— Як це робити?
— У мене немає рецепта, але якщо я в цьому переконаний, я йтиму і якщо навіть залишуся один, продовжуватиму шлях дорогою своїх переконань. Жити суспільною правдою. Очевидно, це і є критерій діяльності будь-якого політика. Я не вірю у вічність політиків, які займаються популізмом. Що не знає Янукович, що мова й референдум щодо обрання губернаторів — це абсурд? Знає.
— А чи не знає НУ-НС, що зовсім не в депутатській недоторканності криється корінь зла?
— Так, згодний, нехай це не головний, але важливий моральний аспект. Я не відкидаю вашу критику, але погодьтеся, цей лозунг не є аморальним, на відміну від інших відверто аморальних лозунгів.
«УКРАЇНА МОЖЕ Й ПОВИННА ПРАГНУТИ ПОТРАПИТИ В ДЕСЯТКУ КРАЩИХ ДЕРЖАВ СВІТУ»
— Яку формулу української національної ідеї вивів Анатолій Матвієнко?
— Я виходжу з об’єктивних реалій і спираюся на об’єктивні можливості. Я не хочу малювати собі ілюзію, наприклад про те, що сьогодні я візьму тичку й стрибну вище ніж Бубка. Хоч Бубка — людина, і я — людина, у Бубки руки, і в мене руки, у Бубки ноги, і в мене також є ноги. Але якщо я ніколи у своєму житті не займався стрибками, я цього вже ніколи не зроблю, на яких би стимуляторах мене не тренували б. А говорити, що я це зроблю — обман. І сьогодні, через нестачу хліба, ми зловживаємо видовищем. Тому я не говорю, що, скажімо, Гвінея-Бісау буде сьогодні супердержавою. Не говорю, оскільки знаю її потенціал і ресурси. А національна ідея для України — це реальна, адекватна можливостям планка рівня життя за його якістю і безпекою, яку ми можемо в цій країні досягнути. А тепер я апелюю до науки та кажу, що за природним ресурсним і людським потенціалом ми можемо входити в десятку найрозвиненіших держав у світі. Більше того, земля, що є великою цінністю для України, складає в нас на відміну від інших країн близько 70% природного потенціалу. А це вічна цінність. Таким чином, я вважаю, що Україна може й повинна прагнути потрапити в десятку кращих держав світу. Кращих, не за агресією або, скажімо, ядерним потенціалом, а за рівнем життя, якістю життя й безпеці життя. А де ж ми сьогодні? Ми сьогодні, за різними показниками, між 86 і 90 позиціями. Отже, ми 86, а нам треба йти в десятку. Ось тепер національна ідея — це коли влада рапортує перед суспільством про те, як динамічно ми рухаємося в напрямі цієї десятки.
