Ілля НОЯБРЬОВ: «Телебачення — це туга за комунальною квартирою»

У його натурі особливість знаку зодіаку «стрілець» відбилася повною мірою. Усе життя Ноябрьов — у постійному, цілеспрямованому русі, навпереваги з луком — справжній мисливець за пригодами. Він говорить, що статика йому в принципі протипоказана, а мобільність, що називається, у нього в крові. Для відпочинку і відновлення сил Іллі вистачає пів дня. Потім він починає нудиться, відчуваючи непереборне бажання щось робити, кудись бігти, «трусити якусь грушу», так жартівливо визначає Ноябрьов цей свій стан. Жарти, анекдоти, байки, миттєві вигадування афоризмів — усе це в стилі Іллі Ноябрьова, і робить він це легко, вишукано, артистично.

Телепередача «Я все про вас знаю», що йде на «Інтері», яку придумав, здійснив і веде Ілля Ноябрьов, отримала премію «Золоте перо». Коло iнтересiв цієї програми дуже широке. Наприклад, одна з них була присвячена темі «Віртуальна реальність».

— Я чудово пам’ятаю цю програму, тому що там стояло принципове питання відходу від дійсності, від реалій життя, — розповідає І. Ноябрьов. — Ми всі вже погодилися з тим, що СНІД, наркотики й тому подібне — чума ХХI століття, але думаю, що не менш насторожує й те, що сучасні технології, зокрема, комп’ютери, затягують у своє поле людей, роблять їх залежними, не гірше за наркотики. У цю передачу ми запросили молодих людей 14—15 років і пересвідчилися, що вони вже у комп’ютернiй залежностi. Один хлопець зізнався, що добами сидить за комп’ютером: щось там моделює, створює. На запитання, що він у цьому знаходить, чи вважає це відходом від дійсності, він щиро відповів що ми живемо в світі ілюзій, а комп’ютерний світ — це те, на що він реально може впливати і конструювати його за своїм розумінням. А на запитання, чим він хоче займатися надалі, він сказати, що хоче вирощувати гриби. «Які гриби?»— всі здивувалися. А ось такі, які називають маленькими чарівниками, галюциногенні гриби... Я хочу допомогти людству піти від тієї дійсності, яка його оточує. Ось яке рішення приймає молода людина, що сидить за комп’ютером, ось у чому небезпека. Я, до речі, про цю залежність замислювався ще на зорі появи комп’ютерних ігор.

— А ви самі грали в комп’ютерні ігри?

— Грав. Звісно, це були не примітивні «стрілялки», а стратегічні ігри, здатні поглинути тебе повністю. Бувало, здається, от тільки сів за комп’ютер, а мене вже за плече смикають — майже ранок. Я сам був годин по сім в іншому світі, в іншій реальності і вийти звідти непросто і час неначе перестав існувати... Питання: чи треба забороняти комп’ютерні ігри? Та й чи можна? Звісно, поки не страждають оточуючі — це нормально, а чи страждає сама людина, яка йде в іншу реальність, — це інше питання. Думаю, вона стає неадекватною відносно нашої реальності. Тому, проблема ця дуже непроста. Я дивився на учасника нашої передачі і розумів, що він — людина для суспільства абсолютно втрачена, він вже дуже далеко пішов у інший світ. Мені ж це ніколи не загрожувало. Навіть коли я йшов у світ ілюзії, то розумів, що невдовзі повернуся. Тому що дуже люблю сонце, повітря, жіночі очі, смачні бутерброди, і взагалі всі принади навколишньої дійсності.

— Як, по-вашому, телебачення — це теж такий собі ілюзорний відхід від реальності?

— Я визначаю для себе телебачення, як тугу за комунальною квартирою. Коли перестали існувати комунальні квартири, зруйнувався наш колишній радянський мікросоціум, коли ми жили усі разом, дивилися один телевізор і в цій спільності були щасливі. Хто сьогодні збирається всією родиною за обіднім столом у неділю? Поодинокі сім’ї, все пішло в минуле. Я згадую, як страждали мої батьки, коли переїхали з комунальної квартири на Подолі, де все життя, здавалося, було спільним, усе в усіх на очах, спільні долі, справи. І в цій новій квартирі вони прагнули створити ту комунальну обстановку штучно, за рахунок спільного перегляду телепередач, спільних обідів, обговорень. Тому, мені здається, саме в телебаченні, крім того, що це пізнавальне вікно в світ, зосереджена туга за знайомими, звичними обличчями, які немов стають нам рідними, тому що ми кожного дня бачимо їх на екрані телевізора. Мені часто кажуть: ви такий близький і рідний нам, ви немов живете у нас вдома, тому що ми кожен день бачимо вас по телевізору. От цю довірливість важливо не руйнувати і берегти цей бік ілюзорності цього мистецтва.

— Швидкість реакції, здатність зорієнтуватися відрізняє ваші програми, виступи, конферанс. Це природжені якості або надбані, напрацьовані?

— Моя мобільність прийшла з роками. Хоча легким на підйом я був змолоду. Я завжди, як явно виражений «стрілець», сам знаходив собі якусь мету, поривався до неї; досяг — не досяг, набридало — не набридало, це все не мало значення, важливо було перебувати в русі, в процесі. Для мене це було, як у грі — «скочив у сідло» і помчав… Може тому мені й було так цікаво реалізовуватись у тих динамічних іграх, для того, щоб бути мобільним, і я хочу це порадити кожному, не треба поспішати приймати рішення. Повинна постійно відбуватися внутрішня робота, щось у голові «вариться», і коли ти внутрішньо повний і готовий, тоді легко бути мобільним. Це перше. І друге — ніколи не треба шкодувати про те, що ти зробив. Згодний з китайським філософом, який сказав, що нам не дано оцінити, що добре, що погано, ми можемо тільки констатувати, що воно сталося. Тому я привчив себе ні про що не шкодувати, а весь час прагнути до чогось наступного. Усе життя борюся з нудьгою і в цьому бачу головний сенс. Мені все цікаве, все хочеться спробувати.

— Це вже було після того, як ви — важко собі уявити — попрацювали фрезерувальником?

— О, то були золоті часи! Я виріс у пролетарському районі Києва, на Подолі, і в бажанні працювати фрезерувальником був дуже простий мотив — були потрібні кишенькові гроші: батьки завжди жили скромно і тому я перейшов у вечірню школу і вирішив піти працювати. А мені ще не було 16 років і паспорта не було, але знайомі допомогли влаштуватися на роботу, ну, звісно, туди, куди було простіше за все — на завод Геофізприлад, причому вранці взяли на посаду токаря, а за дві години я вже працював фрезерувальником. І дивився, як зачарований, на різець, як він, немов масло ріже метал! Ця романтика, правда, пропала після перших моментів самостійної роботи, але нічого, процес пішов. До речі, там я познайомився з Давидом Бабаєвим, нині народним артистом України, актором Театру ім. Леси Українки, а тоді — захопленим учасником художньої самодіяльності. Був такий драматичний гурток у клубі «РАБИС» — працівників мистецтв, яким керував чудовий актор Альфред Шестопалов, Давид туди ходив на заняття. І мене покликав.

— А він відчув, що це вам близьке?

— Так, якісь знайшли теми спільні, поговорили, і він сказав: ти ж здібна людина, пішли з нами. І я увійшов у виставу, яку вони репетирували, це був Маяковський. Як я пишався першою роллю, в якій було дві фрази: «Розкрийте очі, відкрийте вуха, дивіться, дивіться, слухайте, слухайте!» Ох, я їй віддавався повнiстю! Паралельно з виставою треба було зробити якісь естрадні мініатюри, щоб вони були другим відділенням нашого виступу. Писали гумористичні номери, готувалися і зі мною стався доволі традиційний випадок. Хлопець, який був прем’єром цього гуртка, раптом щось там закомизився і його зняли з ролі. І керівник запропонував мені: «Текст знаєш? Давай!» Чого мені варто було це все показати, не затиснутися, тому що замолоду я був дуже соромливим і боязким. Але все вийшло, і я вже рік грав у цьому гуртку і, природно, потім вже серйозно став думати про акторську професію. Влітку 1967 року ми з друзями рвонули в Москву вступати. Перед цим у Києві Сергій Герасимов набирав курс у ВДІК і пройшло туди 6 осіб, я в їх числі. Це взагалі була фантастика. Ми прийшли в старе приміщення Будинку кіно, стояла черга чоловік на 500, а мали взяти трьох, прослуховував тогочасний студент Герасимова — майбутній кінорежисер Леонід Осика. Я прочитав і пішов, і потім мене зустріла знайома і сказала, що я пройшов у наступний тур. Залишилося вже чоловік 100, які читали цілий день, я прочитав одним з перших, ми з Давидом приїхали рано вранці і до вечора ходили колами, поки не вийшла жінка і не оголосила, що зі ста чоловік відібрали шістьох. Коли я почув своє прізвище, я просто впав! Мені завжди здавалося, що це може статися з ким завгодно, але тільки не зі мною, такий у мене був комплекс гидкого каченяти. І почалися всілякі митарства зі вступом-невступом. У Щукінське училище я вступав у потоці з Наталієй Гундаревою, Костею Райкіним, Юрою Богатирьовим. Але в результаті не вийшло, у мене був невідповідний репертуар. І так я повернувся в Київ. Звісно, про повернення на роботу не могло бути й мови і щоб не втрачати рік, я пішов у Київське естрадно-циркове училище, де ми з Бабаєвим разом і вчилися. Я так собі думав, повчуся рік і поїду знову в Москву, але життя внесло свою корективу і, закінчивши училище, я розпочав активну роботу на естраді. Об’їздив увесь Радянський Союз. Основний гастрольний період у моєму житті, найбурхливіший, це були 1969—1981 роки. Я працював з усіма нашими зірками, це і Леонтьев, і Боярський, Юрій Богатіков, тріо Маренічей, різні вокальні колективи, приписаний був у самих різних філармоніях. Життя, звичайно, було якнайскладніше — постійні роз’їзди і тільки тому, що в цей час я зміг активно зайнятися самоосвітою, згадую його добрим словом. Цілими днями до концерту робити не було чого і я весь час віддавав читанню. Я жартую завжди з цього приводу — отримав десять років з конфіскацією і використав цей час для читання літератури.

— І доходили думки про створення власного театру?

— До цього був Київський Театр естради, куди мене запросив Віталій Малахов. Спочатку я був на посаді режисера, ми щось там вигадували, ставили концерти, вистави. Потім Театр став ділитися, і виникли Театр «Гротеск» і Театр «Шарж».

— Ви організували Театр «Шарж»?

— Я звик до того, що в моєму житті його величність Випадок грає величезну роль. Можна сказати, що й «Шарж» з’явився випадково, хоч я розумію, що внутрішньо, у своїй свідомості підготував його появу. З Аліком Левітом, керівником «Гротеску», пішли 8 чоловік, тоді працювали Валера Чигляєв, Алік Левіт з дружиною, Вітя Андрієнко, Вітя Цекало і ми поїхали в Одесу, маючи в репертуарі тільки одноактовку «Швейк». Треба було працювати, щоб з чимось активно виступати, і тут розпочалися суперечки, внаслідок яких «Гротеск» і розпався. Я залишився в Одесі і вирішив створювати свій колектив. Зі мною залишився Вітя Цекало, а на той час закінчили вчитися Саша Цекало зі своєю дружиною Альоною і Діма Тупчій з дружиною, це був такий досить відомий колектив «Шляпа». Ось із цих людей все починалося, потім приєдналися Коля Кавтан, Вітя Андрієнко, Вітя Іваненко, пізніше Анатолій Дяченко і Міша Церішенко. Потім прийшла Лоліта і там сталася вся їхня історія, коли розпалися сім’ї і вони вдвох із Сашею Цекало поїхали до Москви. «Шарж» проіснував з 1985 по 1991 рік. Ну, а після розпаду Союзу припинилася гастрольна діяльність, вмирали, не витримавши труднощів виживання, численні театри-студії і ось так це закінчилося. Я пішов у бізнес і займався справами, абсолютно далекими від мистецтва. Але в 1996 різко все це кинув і пішов на телебачення.

— Чому ж бізнес не продовжували?

— Я відчував себе емісаром, якого заслали до чужої країни. Він там жив, працював, але на батьківщину ж хочеться. Мені, все ж таки, це все було чужим, наче все було й непогано, але це було не моє життя. До речі, ось зараз пригадуючи різні етапи життя, констатую: ніколи не було так, щоб мене хтось кудись покликав або запропонував, я завжди був як генератор ідей, кудись ішов, щось пропонував, щось втілював. Я не ремствую, у кожного своя планида, різні шляхи. Якщо ти будеш благополучним, ти не зможеш що-небудь продукувати. Аби щось створити, треба бути незадоволеним, треба знайти мотивацію своїм активним діям. Тому, все життя — подолання, боротьба з самим собою і обставинами.

У мене є одна якість, прищеплена мені мамою. Я дуже обов’язкова людина. І часто ось такі різкі вчинки, які мені іноді дуже хочеться зробити, я не роблю, тому що думаю: ось я підведу людей, не виконаю даних зобов’язань. Мене зупиняє в цих випадках тільки почуття відповідальності, тільки воно заважає мені нерозсудливо вскакувати в сідло і кудись мчати вдалину! Але «завестися» можу дуже швидко. Може, мені тому так добре було в комп’ютерних іграх, де я міг їхати куди бажаю, робити, що хочу. Там наді мною не було тягаря відповідальності, я сам відповідав тільки за себе.