Така різна Марія

Цю акторку багато які телеглядачі запам’ятали після того, як вона переконливо пропонувала нам миючі засоби в рекламних роликах і за «смішною» роботою в мильному серіалі «Полуничка». Потім було ще декілька епізодичних серіальних ролей. Але для багатьох, я гадаю, стало прозрінням, що це та сама Марія Аронова — лауреат найпрестижніших театральних премій... Неабияку майстерність акторки цінують колеги по Московському театру ім. Вахтангова, її обожнюють подруги, її дуже любить коханий чоловік. І, незважаючи на весь цей набір «першості», Марія залишається пронизливо, до неправдоподібності природною. І вважає: головне в житті в неї ще попереду.

«Я — ВЕДЕНА І ЗАЛЕЖНА ЛЮДИНА…»

— Маріє, говорять, що ви можете зіграти в театрі практично все: гротеск і фарс, ліричність і психологізм, драму і трагедію. Підтвердженням цього є престижна театральна премія «Кришталева Турандот». Чому ж тоді в кіно режисери використовують лише ваш могутній темперамент, бачать у вас лише комедійну акторку?

— Не заради хвастощів, а щоб не образити людей, які вручали мені премії, додам: у мене є ще театральна премія «Чайка», премія ділових кіл «Кумир» і Держпремія Росії, чим пишаюся особливо.

Щодо кіно: очевидно, річ у тім, що я — ведена і залежна людина. Часто кажу: я — дуже добрий матеріал, як пластилін чи глина. І важко знайти людину, яка в шаленому темпі знімає телесеріали, яка за короткий час змогла б витягнути з мене те, що спочатку боюся показати. Можливо, в мене бракує майстерності «перетягнути ковдру» на себе, примусити звернути увагу режисера, спробувати показати щось нове, чого від мене не чекають. Мій майстер Володимир Володимирович Іванов, якому все життя буду вдячна за те, що створив мене, завжди говорив, що я — важка людина.

— Людина чи акторка?

— Акторка. Я маю пройти сім кіл пекла для того, щоб у мене вийшло в ролі щось варте. Причому створюється враження, що роблю я все дуже легко. Але це не так… Тому в тому, що режисери бачать мене лише в комедійному амплуа, моя особиста провина.

— Вам не сумно від цього?

— Абсолютно ні. Адже я театральна акторка і завжди ототожнювала себе лише з театром. Але, з іншого боку, невірно міркувати так, не спробувавши сили в кіно. А взагалі, в дитинстві я мріяла про три професії. Хотіла бути перукарем — і знівечила всіх своїх ляльок. Потім учителькою — і кричала на ляльок, зображаючи виховательку в дитячому садку. А мама з бабусею, слухаючи, як я вправляюся, «ридали» на кухні, адже вдома на мене ніколи не кричали. Потім вирішила стати акторкою — ставила вистави у дворі і в результаті потрапила на театральну студію.

— За руку відвели чи самі пішли?

— Наша родина мала певний стосунок до театру. Моя бабуся по батьківській лінії була акторкою і товаришувала з великою Телегіною. Щоправда, коли народила дитину і втратила чоловіка, поїхала до Москви й залишила професію, присвятивши себе синові. Бабуся по маминій лінії також мріяла про театральний кін, але перешкодила війна. Так що передумови були, але якби мене не прийняли в училищe з першої спроби, другу вже не робила б.

— Серйозно?

— Мене дуже легко зламати. Зараз, коли трохи «обросла м’ясом», розумію свої можливості. А тоді, якби після хвалебних відгуків у театральній студії при вступі почула протилежне, напевне відступила б від своєї ідеї.

«БЕЗТУРБОТНЕ СТУДЕНТСТВО…»

— А студентські роки ви згадуєте з ностальгією?

— Ніякої ностальгії немає, оскільки і студентського життя не було. Було шалене кохання на першому курсі, і наприкінці навчального року в мене народився син. А в середині другого курсу мені запропонували роль Бєлотєлової у вахтанговській виставі «Одруження Бальзамінова». Тому безтурботне студентське життя пройшло повз мене. Родина, навчання, театр. І зараз, коли однокурсники згадують при зустрічі: «Пам’ятаєш, як до Одеси їздили?.. А до Пітера?..», — у мене немає ніяких асоціацій. З нашої богемної родини чоловік дуже швидко «відлетів». Як вітер. Я залишилася одна з дитиною. Мама пішла з роботи, щоб допомагати мені, і я зайняла роль годувальника поруч із батьком.

— Ваш чоловік був актором?

— Так, він був (і слава Богу, є зараз) дуже обдарованою людиною. Але мав одну рису (не знаю, як її визначити): коли стикався з якоюсь проблемою — не намагався її розв’язати! Відштовхувався і йшов у інший бік. У нього дві незакінчені вищі освіти — акторська і режисерська. Ми не бачимося, не спілкуємося. Де він зараз, не знаю. Але якщо син захоче знайти його — не перешкоджатиму. Досі він його жодного разу не бачив, хоча знає, що десь у нього є рідний батько. Я чесно розповіла йому про це, постаравшись пояснити, що деякі творчі люди, як його батько, живуть у своєму світі — для них чужі життєві проблеми, вони не хочуть брати відповідальності за свої вчинки. І заклинала не повторювати шлях батька, щоб у майбутньому не приносити нещастя жінкам, не змушувати їх переживати те, що довелося пережити мені. Бути справжнім, надійним чоловіком, іншими словами. І він у свої 13 років ним уже став...

— Розкажіть про історію з рушником, який подарувала вам Юлія Борисова?

— Це дивовижна історія. Розказуючи її, завжди прошу вибачення в людей, які вручали мені театральну премію «Кришталева Турандот». Це велика честь для мене. Але Юлія Костянтинівна всіх затьмарила. Захід відбувався в фантастично красивому місці — Кусково. На сцені стояли дві «людини-пароплави» — Володимир Абрамович Етуш тримав у руках величезну статуетку і диплом, Юлія Костянтинівна Борисова — якийсь пакетик. Мене викликали на сцену для нагородження. Коли вщухли оплески, Юлія Костянтинівна говорить: «Я хочу зробити Маші ще один подарунок». І дістає з пакетика рушник ручної вишивки: «Цей рушник подарував мені великий Топорков і сказав: «Юлю, нехай він буде твоїм талісманом. І лише коли побачиш акторку, гідну цього «перехідного прапора», можеш розлучитися з ним!». Це сказала легенда театру Вахтангова, Юлія Борисова, людина, до якої я ставилася з величезним пієтетом, навіть підходити в театрі боялася, лише віталася. Починала тихіше говорити, якщо вона була в гримувальній. Не знала, якої вона про мене думки, як ставиться до моїх робіт. І раптом таке. Для мене її вчинок був справжнім потрясінням.

«ЖЕНЯ — ЧОЛОВІК, МАМА, БРАТ, КОХАНЕЦЬ, ДРУГ, ПОДРУГА…»

— У вас свій будинок, по-моєму?

— Звичайна квартира. Живемо в годині їзди від Москви. Якщо потрапляю в пробки, то добираюся на роботу години зо дві, але назад ухитряюся домчати за 23 хвилини, я засікла час.

— А ви любите швидку їзду?

— Дуже, хай пробачать мене даішники Москви! Потрібно щось вирішувати з житлом, адже в мене двоє дітей.

— Як ви, до речі, справляєтеся з ними при вашій завантаженості?

— Тільки завдяки чоловікові.

— Розкрийте таємницю, де акторки беруть таких чоловіків?

— Ми познайомилися в театрі. Він був начальником транспортного цеху.

— Та що ви! Як у анекдоті…

— …А тепер послухаємо начальника транспортного цеху (сміється). За великим рахунком, мій нинішній чоловік до театру стосунку не має. Довгі роки він працював на заводі «ЗИЛ», був начальником ВТК. Коли країна розвалилася, завод почав помирати, і хтось із приятелів покликав його до театру. Ми часто зустрічалися в театральному буфеті. Він нерідко підсаджувався до нас із Юлею Рутберг за столик — поговорити. Не можу сказати, що відразу зрозуміла: це моє! Але він залицявся до мене дуже старомодно, дуже вишукано.

— Це як?

— Дарував квіти, підносив різні сюрпризи. Міг приїхати, поставити біля вхідних дверей флакон парфумів, подзвонити й піти. Ми дуже несучасна пара. Стосунки наші розвивалися надзвичайно повільно, лише через деякий час ми дозволили собі поцілунки та все інше…

— І тепер він — ваша надія і опора?

— Женя — мій чоловік, мама, брат, коханець, друг, подруга… Він — усе для мене в житті.

— З маленькою також чоловік справляється?

— Женя взяв на роботі декретну відпустку, бавить дочку. Ми на деякий час помінялися ролями. Я — годувальниця, а чоловік займається домом, дітьми, собаками. У нас же ще два собаки.

— Відпочити разом не виходить?

— У мене є принципова позиція — не працювати влітку. З 15 липня до 25 серпня ми всією родиною виїжджаємо на Волгу. І яка приваблива пропозиція не надійшла б мені у цей період, не приймаю. Це святий час для мене. Наш відпочинок жахає багатьох моїх подруг, які вважають за краще загоряти в Єгипті та Туреччині. Вони абсолютно не розуміють, як можна жити в наметі — там же комарі! А, як на мене, кращого відпочинку бути не може. Адже я до всього іншого завзятий рибалка. Мене відвозять на острів, і я ловлю лящів, сазанів…

— І яким був ваш рекордний трофей?

— Шестикілограмовий сазан. Щоправда, чоловік допомагав витягувати цю рибину, боявся, що не втримаю. І ляща піймала вагою в два з половиною кілограми.

А ось на сомів не ходжу. Це чоловіча риболовля, туди жінок не беруть. Тоді виїжджаю на острів, щоб побути на самоті, за якою дуже нудьгую, абстрагуватися від усього на світі.

— Що це за місця?

— Між Волгоградом і Астраханню є таке містечко, яке називається Чорний Яр. Це батьківщина Надії Бабкіної, до речі.

— Вибачте, а як щодо «життєвого кредо»?

— Це дуже складне питання: постійна боротьба, постійна робота над собою. Навіть боюся говорити про такі речі. Не знаю, чи правильний приклад наведу. Колись у мене було два принципи, якими я дуже пишалася: ніколи не спілкувалася з одруженими і ніколи не зраджувала. Хтось згори поспостерігав за мною і сказав: «Нумо перевіримо!» І я закохалася в одруженого чоловіка (це було задовго до появи Жені), забрала його з родини, ми жили разом. Отримала за це сповна: захворіла дуже важкою формою вірусного гепатиту, пограбували помешкання, розбили машину. Заспокоювалася думкою: знаю, за що. Люди ж часом доводять себе до депресій, не розуміючи, чому сталася та чи інша прикрість. І завжди ставлять риторичне запитання: «За що?». А я точно знала відповідь. Тому говорити про кредо або принципи дуже страшно. Відразу ж приходить «перевірка». Я помітила: якщо мені чогось дуже хочеться, завжди вдається, але з деякими «але»… Обов’язково. Хочеш? Отримай! Але… Я дико хотіла дитину від людини, яка стала моїм першим чоловіком. Кохала його до одуріння. Народився Владик. Мені «сказали»: хочеш? Будь ласка! Але в тебе не буде чоловіка, піде мама, намучишся з дитиною… Це зараз переді мною сидить людина майже чотирнадцяти років із розумними зеленими очима. Він здатний слухати, здатний відповідати. А до дев’яти років це була некерована дитина, отакий собі вождь червоношкірих… Тому складно говорити про кредо. Мабуть, потрібно бути органічною людиною, щирою і чесною. Нехай це звучить банально, але все ж таки чесною. Насамперед — щодо себе.