Iмператив інтелектуального опору

(Виступ Оксани Пахльовської на церемонії вручення їй срібного ордена «За інтелектуальну відвагу» часописом «Ї» 19 грудня 2009 року)

У серії статей на сайті «Zaxid.net» у грудні 2009 року політолог Остап Дроздов писав, що політики-популісти — про кого б із протагоністів українського політикуму не йшлося, — власне, і є Україною. Вони цілком відповідають суспільству, яке їх вибирає: колективна «проста людина», яка задовольняється порожніми смислами, архаїчними міфологемами, абстрактними обіцянками. Ці «прості люди» — безцінна знахідка для популістів, вітамін для їхнього щоденного канібальського меню.

Це завдяки цим «простим людям» українські політики розігрують країну — як шулери колоду карт. А потім, прийшовши до влади, розплющують ту ж саму «просту людину» у своєму кулаку, мов трухлявий горішок.

Приїзд на кілька днів, як у мене зараз, із Риму до Львова, зробив особливо рельєфним калейдоскоп вражень. Магічний засніжений Львів за вікном, а вмикаю телебачення — що не канал, то порнографія. У паніці тиснеш на кнопки пульта, а на екрані — напередодні святого Миколая — суцільний шабаш: неприкритий мат, тріумфальна вульгарність, розлита в повітрі, як радіація. Тут ви можете дізнатися все про «козирний піпл», про «європейський рівень» наших порноклубів («наш клуб бере душею»). Напівголі дівчата розповідають, як класно працювали в Дубаї та Лондоні. Йдуть російські фільми. «Спи спокойно, Россия, пока тебя охраняет такой спецназ» — фраза з фільму «Российский спецназ-2», — значить, був «1» і буде «3». Хто російською, хто українською, а в результаті — обмін порожнечею. Цинізм як форма існування.

А емблематичною мені здалася «асоціація хаммерів» — зібралися «круті» власники «хаммерів» і створили «безтурботний світ розкоші і слави», адже це «люди харизматические, чувствующие себя, как короли дороги», вечеряють у танцювальному ресторані «Счастье есть» (яка «тонка» гра слів!) «в добром русском духе», розплачуються картками з надписом «Rich», а на їхніх вечірках панує дух «свободы, независимости, демократии»...

Справді, створено суспільство «хаммерів». Від слова — ХАМ.

І ця «обсценна», як тепер у нас кажуть, мегатусовка — від владних палаців до притонів — відбувається не в країні поширеного середнього достатку. А в країні, з якої виїхали мільйони, — і порахувати їх ніхто не може, — в надії врятувати від злигоднів свої родини. Українські олігархи — серед найзаможніших в Європі. Вони прибрали до рук усі ресурси країни. А потім дискутують про перспективи держави на помпезних самітах у Давосі та Лівадійському палаці. Тим часом італійці везуть медикаменти для онкохворих українських дітей. Брюссель дбає про місцеве самоврядування. Канадійці займаються сиротами. Норвежці — соціальною адаптацією колишніх військовослужбовців на Донбасі. Нині ЄС виділяє мільйони на поліпшення соціальних стандартів Криму. Але в Криму перед делегацією з Європи розпатлані пенсіонерки махають плакатами з гостинним надписом: «Вон отсель в свой занюханный Брюссель!». А привезені з Брюсселя мільйони розкраде місцева мафія — як не «башмакі», так «сапаґі» або «тапачькі».

І навіть у Львові, звідки реставратори виїхали збирати помідори в Португалію, працюють баварські фахівці, бережно знімаючи пилюку з кожного львівського камінчика. На відміну від Криму, львів’яни ставляться до них ввічливо.

У тому ж самому Львові книжка Романа Корогодського «Брама Світла» про шістдесятництво — те шістдесятництво, без якого б ця незалежність не постала, — виходить накладом 500 примірників. Отже, приблизно стільки читачів. І, відповідно, коштів на її видання.

Інтелігенція поклала життя на побудову суспільства «хаммерів».

Прихід до влади, за Мєрєжковським, «Грядущого Хама» — результат морального знищення суспільства рабством і терором: століттями рабства в одній імперії та десятиліттями терору — в другій. Усе це пов’язане складною — далеко не лінійною — взаємозалежністю причинностей і наслідків. Якщо так сталося, значить, усе суспільство несе за це відповідальність. Імперії домінували і над іншими народами. Терор бував і в інших державах — досить згадати нацизм. Але через організований опір насильницьким системам ці народи прийшли до свободи. Вільні ж народи — це й народи, які мають зовсім інший рівень добробуту, спокою, гарантій майбутнього. Ми ж знову опинилися віч-на-віч із потворними та агресивними привидами минулого, які ще трохи і розпочнуть свій звичний шабаш.

Звичайно, є острови опору: ваш незалежний (!) культурологічний часопис «Ї» — не випадково ровесник падіння Берлінського муру, газета «День» — від свого народження грандіозний культурний проект, «Дзеркало Тижня» з його системною суворою аналітикою. Є ціла галактика видавництв... Але, попри це, на Хрещатику — центральній вулиці столиці — фактично вже немає книгарень. Замість книжок — шопи та бутіки з імпортованим барахлом. Остання новина про закриття «Сяйва» мала би схолихнути всю читацьку громаду України1 ... Так ні ж. Київ весело базарює на Бессарабці під ногами все того ж самого Лєніна, якому відбили ніс, а потім реконструювали — в день пам’яті Голодомору, 28 листопада. Це суспільство любило і ґлорифікувало циніка і садиста, який наказував: «Чем больше удастся расстрелять, тем лучше», «Расстрелять всех до одного»... А потім це ж саме суспільство ґлорифікувало його наступника Сталіна, який довершив «бессмєртноє дєло Лєніна», знищивши під корінь найменший вияв опору, громадянської думки, професійності, таланту. Маємо, отже, не тільки живих правителів, а й мертвих, які з нас знущаються.

А в Москві так і взагалі влада здійснює ресталінізацію при повній підтримці народу. Беззубі пенсіонери трясуть фото Сталіна з надписами: «Будем вечно любить и гордиться!» А вишкірені іклами екстремісти до портретів Сталіна логічно додають свастику.

Словом, важко втриматися від спокуси сказати — цитуючи, звичайно ж, римлян: це суспільство заслужило політиків, яких має. Бо терпіли і славили. Славили і терпіли. І не захистили тих, хто не славив і не терпів і через це пішов на смерть.

Невміння любити свою країну, небажання працювати для неї привело до влади політиків-злодіїв, політиків-мафіозі, політиків-брехунів, політиків-ілюзіоністів. Посттоталітарні популісти, які завжди обіцяють «краще життя» вже сьогодні, або в крайньому випадку завтра, — імпотентні нащадки політиків-диктаторів. Диктатори відбирали у суспільства життя. Їхні спадкоємці відбирають у суспільства ресурси для життя. А в сухому залишку — це одне й те ж саме. І ті й інші залишають людям замість життя — веґетування.

Який вихід у інтелігенції? Іноді є спокуса сказати, як один киянин пенсіонерці, що слизґалась на льоду між кучугур снігу імені мера Черновецького: «а Ви посипте доріжку гречкою». Зрештою, в нас завжди є наша музика, наша поезія, наші студії, наші картини і взагалі цікаві нам на світі речі. Чи варто черговий раз класти життя на це суспільство, якому вочевидь ДОСИТЬ ГРЕЧКИ???

Але якщо скажемо — не варто, — зрадимо самих себе. Природний стан інтелігента — це рух опору. РУХ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОГО ОПОРУ. Опір свідомістю, словом, громадянською дією. Видимий чи навіть невидимий, цей опір — внутрішній імператив. Основна професія інтелігента — це критичне мислення, це долання запропонованих схем, це непокора вільного розуму.

Ще одне. Рух опору — часто це зовсім не голосні акції. Кожен з нас, хто відповідально робить свою справу, вже є частиною цього протистояння. Проф. Маринович у Лаудації казав про те, що комусь може здатися, ніби працювати в Римі — це все одно, що працювати на курорті. Для того, хто міг би часом так подумати, уточнюю: це як працювати в траншеї. Вісімнадцять років моєї роботи в Римському університеті — це роки протистояння, виборювання сантиметр за сантиметром гідного простору для української культури. І всього недостатньо, і всього мало. На теоретичному рівні чи на інституційному будувати україністику за кордоном — і сьогодні це не завжди є просто праця чи просто співпраця. Часто і справді це протистояння. Основна його мета — відвойовувати масиви культури та історії від незнання й нерозуміння. І все — на індивідуальному рівні, позаяк держава досі, за ті ж самі вісімнадцять років своєї незалежності, не метаболізувала ідеї, що без поширення реального знання про Україну в Європі годі думати про євроінтеґрацію.

Я завжди глибоко вдячна тим моїм італійським колегам, що це розуміють і самі стають ініціаторами культурних і наукових акцій, які творять позитивні контексти для розуміння та пізнання України. Але в цьому процесі жодного, навіть титанічного зусилля не досить. Окремі переклади чи спорадичні студії проблеми не вирішують. Інтеґрування елітарної культури потребує велетенських системних зусиль у межах програм, розрахованих на десятиліття. Коли ж немає ні інституційної, ні фінансової, ні кадрової підтримки, все лягає на плечі окремих людей.

Перед приїздом сюди був такий епізод. Ми працювали два вечори поспіль з моєї колегою, професором Міланського університету та президентом Італійської асоціації українських студій пані Джованною Броджі Беркофф над перекладом одного тільки вірша Антонича — «Дім за зорею». І на контакті з нами через скайп була Мар’яна Прокопович, присутня зараз у цій залі, — основний наш перекладач-італьяніст великого таланту й досвіду. І в цей зимовий вечір я фізично і сумно відчула: поезія зв’язала наші світи, ми втрьох схилилися над одним віршем, щоб «переправити» його в іншу культуру. І то для чого? Щоб як максимум «вивісити» його на сайті Італійської Асоціації українських студій, бо про друк книжки і не можемо мріяти, не маючи на те ресурсів, не будучи членами «клубу хаммерів». І на Різдвяні свята студенти Джованни прочитають поезію Антонича «Різдво», а колега-славіст завважить, що про такого поета не чув, але гарно. Але перш ніж дорікнути йому за незнання української поезії, запитаймо себе: скільки людей в Україні знають про Ігоря Шевченка, члена найпрестижніших академій світу? Чи так часто він був сюди запрошений, аби ми почули його слово? Скільки людей читало книжку Содомори «Лабораторія одного вірша», в якому праця інтелектуала над розщепленням атома вірша бачиться як пізнання Всесвіту поезії? Тобто чи можемо ми претендувати, щоб знали нас, якщо ми самі себе пізнаємо повільно й неохоче?

Питання без відповіді. Одна є відповідь: варварський світ, що обступає нас, шумний і галасливий. І тримає в облозі наш «Дім за зорею».

Спливло десь сім десятиліть, відколи попередник Содомори, Микола Зеров, блискучий поет і перекладач латинських поетів, був знищений системою. Залишив нам сонет:

Під кровом сільських муз,
в болотяній Лукрозі,
Де розум і чуття — все спить
в анабіозі,
Живем ми, кинувши не Київ —
Баальбек,
Оподаль від розмов, людей, бібліотек
Ми сіємо пашню на неродюче лоно.
Часами служимо владиці Аполлону,
І тліє ладан наш на вбогім олтарі.
Так в давній Ольбії захожі різьбярі
Серед буденних справ і шкурної громади
В душі плекали сон далекої Еллади
І для окружних орд, для скитів-дикунів
Різьбили з мармуру невиданих богів.

Ми продовжуємо робити те ж саме: різьбити «з мармуру невиданих богів». У надії, що, затиснені в кільці «шкурної громади» і «скитів-дикунів», все ж ми маємо друзів, і соратників, і однодумців — старших і молодших, з дипломами і без, на Сході України й на Заході.

В 1951 році Альбер Камю написав книгу «Людина Протестуюча», «L’Homme rйvoltй». Для Камю основне завдання культури — бунт свідомості, яка протистоїть «абсурдному мовчанню світу». Світ набуває сенсу через бунт свідомості, що витісняє з буття його абсурдність. Людина, що усвідомила недосконалість світу і протиставила їй опір, від цього не стає щасливою людиною. Але вона стає — вільною людиною.

Адже свобода, казав Камю, це не привілей, а обов’язок.

Людина культури зобов’язана за всіх умов творити опозицію. Хто б не переміг на тих чи інших виборах — інтелектуальний світ має формувати опозицію, щоб не дозволити владі множити абсурди і душити ними суспільство. І при цьому треба пам’ятати парадокс: позиція інтелектуала в умовах тоталітарного режиму була набагато тяжчою і небезпечнішою. Але все було ясніше. Як казав той же Камю: світ ділиться на Чуму та її жертв. Головне було — не стати на бік Чуми.

А сьогодні Чума має безліч личин. Чума буває навіть ласкава. Вона по-батьківськи усміхається. Обіцяє стабільність. І розквіт. Поки її підручні риють рови для трупів. Тому інтелектуал — це, власне, лікар Ріє з роману Камю «Чума», покликаний лікувати людей від смертельної недуги. Він той, хто знає: коли здається, що епідемія відступила, і люди вже починають святкувати перемогу над нею, насправді вона тільки причаїлася. І треба готуватися до нової смертельної атаки.

Культура — «альтернатива барикад». У вірші під цією назвою Ліна Костенко писала в шістдесятих:

Злазьте з барикад, герої до першої скрути.
І припиніть міщанські тари-бари.
На барикадах мають право бути
повстанці,
вороги
і санітари.

Іноді ці барикади мають форму вірша. Іноді — книги. Іноді — громадянської акції. Але це наші з вами барикади. На цих барикадах необхідна солідарність. Почуття плеча. Свідомість спільної мети.

І наостанок: в цей період мені неодноразово доводилося чути від львів’ян, що Львів є «провінційним містом». Хто каже це скрушно, хто навіть із певним присмаком гордості за непереборну специфіку Львова. А хто — зі стратегічних міркувань: «укорінити» специфічні риси галицької традиції задля збереження реґіональної ідентичності в глобалізованому світі.

Я киянка, і для мене Львів віддавна був колискою української «Людини Протестуючої». У дитинстві, коли моя мама їздила до Львова на суди, моїми іграми була в’язниця. І Львів мені увижався неприступною середньовічною фортецею, якої не може взяти жоден Ворог.

В історії України Львів завжди був фортецею — фортецею насамперед інтелектуального опору. Адже політична опозиція стає вагомою лише тоді, коли вона наповнена інтелектуальним змістом.

Лише в одному аспекті для мене прийнятне відчуття «провінційності» Львова: в європейському. Це ваша мала батьківщина. А в європейській свідомості існує три батьківщини: мала батьківщина, національна і європейська. Зрештою, дихотомія Києва і Львова — це як дихотомія Варшави і Кракова, Рима і Мілана. А вся Європа — це велика провінція навколо фактично трьох столиць: Лондона, Парижа, Берліна. Але це така провінція, де кожне місто і кожен реґіон може бути «столицею»: Кремона Страдіварі — столиця скрипки, Севілья — фламенко. Тюльпани — голландські, а біло-рожево-лілово-фіолетовий буґанвіль — це Прованс. Навіть на рівні кухні бюрократичний Брюссель є захисником якісної «окремішності», тож в одній тільки Італії захищає паданський сир «ґрана», сицилійські помідори «пакіно», пармську шинку і десятки інших продуктів, що становлять знакові для національної традиції продукти. В цьому укоріненні — від мистецьких стилів до кулінарії — суто європейський процес «реґіоналізації», що охоплює ЄС, — «реґіоналізації», яка бачиться неодмінною умовою збереження ідентичності окремих європейських націй.

Львів — і реально, і символічно — є уособленням цієї «малої» «провінційної» Європи, яка, однак, стала лабораторією філософських, наукових, мистецьких ідей для цілого світу. Хвалити Бога, російські синдроми «світової величі» нам не притаманні. Сьогодні вранці мені вистачило кількох кроків, щоб перейти від польської меси до православної служби. І не лише сакральний, а й профанний Львів є виявом цієї європейськості, де після «Криївки» можна зайти до «Жидівської корчми», а звідти — заскочити до кав’ярні Захера Мазоха. Тут немає, як у деяких містах Сходу України, казино «Третій Рим». Бо у вас є усмішка. Іронія. І дотеп. Але насамперед — почуття Іншого. Ви його не боїтеся, бо ви самодостатні. Через мультикультуралізм Львова українська ідентичність стає простором реалізації і польської, і єврейської, і вірменської, й інших національних сутностей і присутностей. І тієї ж таки російської — але у вимірі культури і діалогу, а не безглуздого протиставлення себе решті світу.

Солідарність — велике поняття. Маємо пам’ятати, що 2004 року в морозяні ночі зі Львова їхали автобуси на Київ — захищати, за формулою Кундери, «свободу і Європу». А хто не міг поїхати, освітлював ліхтарями дорогу, де «друзі» Януковича, щасливого нині власника освяченої вишиванки, розсипбли гвіздки, аби ті автобуси не доїхали до Києва.

Чи згадаймо «Українську хвилю» 22 січня 1990 року — «ланцюг дружби» від Києва до Львова та Івано-Франківська. Я сама в ньому брала участь. Пам’ятаю обличчя людей. Вони просто йшли і ставали в ряд. Бралися за руки. Поряд зі мною в Києві стояли люди, що розмовляли також і російською мовою. Всі національності там були, крім однієї: малоросів. А струм між нашими руками простягався від міста до міста, від однієї душі людської до іншої. Світ поділявся на Чуму та її жертв. Чума — радянське керівництво — інкоґніто їхало в заляпаних «жиґулях» у насунутих на ніс спортивних шапочках — щоб не впізнали! — і перелякано спостерігало народ. Той народ, який, ставши єдиною Протестуючою Людиною, перестав бути жертвою цієї Чуми.

Але Камю недарма написав, крім книжки «Людина Протестуюча», ще одну — «Міф Сізіфа». «Людина Протестуюча» змушена вміти також бути й Сізіфом. Тобто мати волю щоразу починати свою працю з початку.

Без Львова неможливо собі уявити українську «Людину Протестуючу» в автентиці й повноті її культурного самовияву. Без Львова неможливо собі уявити європейську Україну — це нероз’ємні величини. Тому я вклоняюся Львову, свідомому свого призначення, свого минулого, свого майбутнього. Своєї незнищенної краси. Своєї гідності.

Тарас Возняк сказав сьогодні на цьому прекрасному вечорі магічну формулу: «ресурс гідності». Ось ключове слово. Захищати і помножувати цей «ресурс гідності» можуть лише люди, свідомі необхідності інтелектуального руху опору, — сьогодні і завжди.

Дякую ще раз вам усім за цю неповторну нагоду з вами зустрітися. За чар цього вечора між високими дзеркалами і свічками Палацу Потоцьких. За цей віртуозний оркестр. За всю цю вишукану габсбурзько-польсько-українську церемонію, на яку — попри мороз — пані приходять у вечорових сукнях, а дітки — з пухнастими янгельськими крильцями за плечима. Дякую за чудо засніженого Львова, вулицями якого ходить святий Миколай. Дякую за солідарність і розуміння.

Дякую за найвищу нагоду — відчуття «ресурсу гідності», який є однією з підвалин європейської України.

1 В момент виголошення цієї доповіді для захоплення «Сяйва» ще не застосовувався сльозогінний газ.