«Культура в нас — своя, українська. Просто не всі донеччани це поки що розуміють»

«День» вже неодноразово писав про гуманітарну сферу Донбасу, яка поки що оцінюється фахівцями негативно: шахтарський регіон традиційно асоціюється з економікою й промисловістю, що так чи інакше відсуває на другий план розвиток у ньому культури, мистецтва, мови.

З іншого боку, у регіоні існує й протилежна точка зору, згідно якої Донеччина вже сьогодні може похвалитися незвичайним культурним потенціалом, який успішно працює на загальноукраїнському культурному фоні й по праву може вважатися справжнім надбанням України. На Донеччині досить успішна діяльність Союзу Українок, представниці якого відстоюють споконвічно донбаське мистецтво, популяризують унікальні донбаські традиції монументального мистецтва, вишивки, розвиток української мови, і досліджують історію регіону в контексті всеукраїнського розвитку.

Про культурну ситуацію в сучасній Донеччині, історичні й мистецтвознавчі традиції регіону, читачам «Дня» розповідає голова Донецької обласної організації Союзу Українок Людмила ОГНЄВА.

— Людмило Родіонівно, розкажіть, будь ласка, про свою організацію. Чим займається Союз Українок?

— Головною метою роботи Союзу Українок є культурно-просвітницька діяльність: ми прагнемо відроджувати українську культуру, українське мистецтво, відкривати Україну й демонструвати людям те, чим ми, українці, можемо пишатися. Найголовніший принцип, який я сповідую, і який сповідують наші жінки: ми не повинні працювати за принципом «анти» — «антиамериканська», «антипольська», «антиросійська» культура; ми повинні працювати за принципом «про» — «проукраїнська» культура. Ми повинні не заперечувати чужі достоїнства, а відроджувати свої, українські.

Союз Українок — одна з найстаріших організацій України. Вона з’явилася ще в 1917 р. в Галичині, і вже тоді стала всесвітньою, об’єднавши українок, які мешкають у різних країнах світу. На Донеччині союз почав діяти тільки в 1994 р. Його організувала невелика група вчителів 65-ї донецької школи. Потім союз був під загрозою закриття, але в 1996 році його вдалося повністю відродити, і сьогодні він об’єднує кілька відділень у різних містах області.

Ми є неприбутковою організацією. Але за 10 років нашої роботи ми стали відомі не тільки в Донбасі та Україні, але й за межами нашої країни.

— Чому виникла необхідність саме культурно-просвітницької роботи в Донбасі? Ви вважаєте, Донеччина недостатньо цікавиться власною історією?

— Цікавиться. Однак донеччани мало знають про неї: вони навіть не завжди здогадуються, що проходять повз пам’ятки мистецтва, які, до речі, поступово розвалюються. Річ не в тім, що тут погане керівництво, а в тому, що ми не цікавимося своїм, не знаємо, що є поруч із нами. На Донеччині, наприклад, є унікальні, незвичайні зразки монументального мистецтва — це наша українська скарбниця. І потрібно, щоб про це всі знали. Наша мета — розповісти, що це були за люди, які в Донбасі залишили такі шедеври.

Наприклад, сьогодні в Донецьку гостро стоїть проблема 5-ї школи, на стінах якої (в екстер’єрі) — 180 квадратних метрів унікальної мозаїки. Це пам’ятка мистецтва 1965 року. Це найрідкісніший комплекс зображень Поеми про створення світу — образне втілення світогляду українців: міфи й легенди України, передані за допомогою мозаїки. Нині я веду екскурсії, демонструю ці зображення дітям, розповідаю їм старовинні легенди й вірування нашого народу. Крім того, ми підготували спеціальну книгу, яка вже у видавництві.

До речі, саме на базі цієї школи конструювалася теорія сучасного українського монументального мистецтва, автором якої був Григорій Синиця. Тобто ми знайшли не тільки пам’ятку мистецтва, але й особливу мистецтвознавчу теорію, про яку мало хто знає. Наше завдання — не просто донести це донеччанам, але ще й піклуватися про збереження цієї спадщини. Сьогодні нам треба реставрувати цю мозаїку, тому що вона псується не тільки від часу, але й, на жаль, від рук дітей, які вчаться в цій школі. З моєї ініціативи, головний архітектор міста вніс цю будівлю в реєстр споруд, які охороняються державою. Однак навіть він, випускник цієї школи, не знав про цю пам’ятку мистецтва.

Але школа — це тільки один аспект. Адже у нас у Донбасі є навіть унікальний український ресторан — там вишукане меблювання, також є стіна зі старовинною мозаїкою. Нехай люди знають хоча б про це!

— Ще одна сфера вашої діяльності — українська вишивка. У Донецькій області є своя традиція вишивки?

— Нещодавно в художньому музеї була виставка моїх рушників. У мене не декоративні, у мене етнографічні рушники — з усіма символами, магічними знаками... Це ритуальна вишивка. Можливо, саме тому я єдина на Донеччині, хто був визнаний народним майстром: мене прийняли в Національне об’єднання майстрів народного мистецтва України саме завдяки моїй вишивці.

Але я пишаюся передусім колекцією, яку я відродила, — колекцією вишивок-мініатюр, які створили жінки-політв’язні під час перебування в Мордовських таборах. Вони не хотіли носити табірні номери, і вишивали ці мініатюри на клаптиках, на комірцях, хусточках — щоб їх розрізняли саме так. Тобто вишивка набула значення національної гідності. Я написала в Америку, мені прислали книжку, де були зображені ці вишивки, і я відродила всі зразки.

Що ж до донецьких рушників, то це не традиція, а навпаки — руйнування всіляких традицій. Але вони все-таки своєрідні: вони не є традиційними, народними, але зацікавлює єднання в них рослинного орнаменту з геометричним. Рослинний орнамент натуральний, він багатоколірний, і це дуже незвичайно, це специфіка Донеччини, і її також треба знати. Я говорю майстрам: «Шукайте своє коріння, шукайте свої малюнки, свою традицію, відроджуйте її!»

Виступаючи на форумі україністів у секції «Освіта України», я розповідала про ці проблеми. Вже тоді Києво-Могилянська академія заявила про згоду опублікувати ці праці. І я пишу для молоді те, чого немає в підручниках. Це важливо й для Донбасу, і для всієї країни — адже це також наша історія — історія України у вишивці.

— Ще один дуже важливий аспект історії — Голодомор 30-х років. Союз Українок також займається цією проблемою. Що вам вдалося досягнути в цьому плані?

— Найголовнішою нашою метою є, передусім, боротьба за правду про Великий Голод, який був на території всієї країни, і в Донбасі в тому числі. Я зібрала матеріал про Голодомор, і мене навіть запрошували в Латвію з лекцією на цю тему перед українцями Латвії. Усі вони були здивовані, вони не знали цього матеріалу, цих прикладів. Це найактуальніша тема. Нам сьогодні треба про це говорити, щоб не було міфів про Голодомор, особливо на Донеччині, щоб люди не просто обговорювали нав’язші на зубах проблеми — хто винен і що з цим робити — а знали, передусім, що Великий Голод був, знали правду про нього. Все це треба людям розповідати. Донбас дуже мало про це знає.

— Як ви вважаєте, у чому причина незнання донеччанами своєї історії й культури? Це проста байдужість чи це наслідок того, що Донбас спочатку сприймався як економічний регіон, в якому мало уваги приділяється культурному розвитку?

— Ну, по-перше, є суто історичні причини. Наприклад, якщо розглядати монументальне мистецтво, потрібно знати, що група шестидесятників-правозахисників, яка займалася виготовленням тих же мозаїк, була заборонена. У 1969 р. вони написали лист на ім’я Брежнєва й Косигіна на захист Чорновола. Якраз тоді почалися арешти, а після цього листа цих людей і зовсім залишилося мало. Одну з авторів, Аллу Горську, наприклад, убили. І згадувати про них забороняли — за це можна було потрапити або в психіатричну лікарню «на перевиховання», або в Мордовські табори. Тобто їх просто намагалися викреслити з пам’яті людей.

Нині ж, після того, як я підняла питання мозаїк, з’явилися й інші причини. Незважаючи на те, що стіна з мозаїками була заявлена як витвір мистецтва, її все одно хотіли знести. А один впливовий чиновник у Донецьку й зовсім висловився, що «їй місце на трамвайній зупинці». Так що тут — і байдужість, і неосвіченість... Це нестача виховання, внутрішньої культури. І це виявляється не тільки у вчинках дорослих, але й у діяннях дітей — як тільки я проведу екскурсію, поверх мозаїк з’являються непристойні «розписи», які роблять діти.

Але, з іншого боку, я не хочу сказати, що Донбас — це тільки промисловий регіон, і в ньому немає культури! Ще в 1936 році, коли була організована перша Всесоюзна виставка народного мистецтва, Донбас був дуже добре, дуже гідно на ній представлений. У нас у регіоні промисловість просто сконцентрована в деяких містах — Донецьк, Маріуполь, Краматорськ... Але в нас величезний край! І в ньому є місце для культури. Ось, наприклад, наше Приазов’я — там є прекрасні речі. Унікальні пам’ятники можна знайти і в Донецьку, і в Слов’янську. Більш того, у Донбасі представлені зразки народного мистецтва всіх регіонів України. Адже наш край не тільки багатонаціональний, у ньому проживає ще й безліч етнічних груп українців — наприклад, у нас є бойки, лемки, подоляни... І всі вони залишають свою культурну спадщину, яка вже не віддільна від Донбасу. Єдина проблема — ця творча традиція потроху втрачається, з життя йдуть майстри, а їхнє мистецтво ніхто не підтримує.

— Ви говорите, що нам сьогодні в Донбасі потрібно передусім прагнути до відтворення проукраїнської історії. А наскільки, на вашу думку, Донеччина сьогодні є українською?

— Донбас — це однозначно український регіон, просто це також треба розуміти. Ось, наприклад, вважається, що в нас ніхто не говорить українською мовою. Це неправда. Поїдьте на північ області — уже в електричці ви почуєте українську мову. Те ж саме — в Артемівському районі й в інших віддалених районах. Навіть греки в грецьких селах говорять українською мовою. Нас сприймають у Західній Україні, як щось «обрусівше», «зросійщене» — ні, ми не такі!

Я тепер принципово говорю українською мовою. Я — українка, і я вирішила спілкуватися тільки рідною мовою. Мені було важко, але я змогла. І зараз, коли я говорю українською, людей це по-доброму дивує, захоплює. Я знаю, що це змінює мого співрозмовника. Але, з іншого боку, якщо людина говорить у Донбасі російською мовою, це не означає, що вона «обрусіла». У нас просто немає звички говорити українською, але це виправне! І культура в нас — своя, українська. Просто не всі донеччани це поки що розуміють.

— А що потрібно зробити, щоб вони це зрозуміли?

— Потрібно виховувати людей, розповідати їм про їхнє ж минуле. У нашої організації, наприклад, є низка соціальних програм, конкурсів, направлених на це. Наприклад, найпопулярнішим є міжнародний конкурс «Мій рідний край». Ми знаходимо кращих знавців рідного краю, і до цього притягуються не тільки українські школи області, але й російські, грецькі, єврейські навчальні заклади.

Крім того, ми проводимо конкурси для вчителів, екскурсії по основних об’єктах монументального мистецтва, підтримуємо народну творчість у регіоні. Я особисто займаюся збором інформації про художників-монументалістів, які працювали на Донеччині. Вважаю, що це наше основне надбання. Постійно звертаюся до місцевої влади з проханнями допомогти мені в моїй справі. Я ні на кого не скаржуся, я просто розповідаю.