Сергій ГОЛОВАТИЙ: Критичної маси людей, які готові перебувати в політиці заради ідеї, немає
Випадок із сьогоднішнім гостем «Дня» належить до категорії тих, коли, готуючи матеріал, мимовільно шкодуєш про те, що абзац, речення, слово не можуть передати емоцій співрозмовника. Адже те, як Сергій Головатий — парламентарій Ради VI скликання, голова Моніторингового комітету Парламентської асамблеї Ради Європи, віце-президент ПАРЄ говорить про Україну й українців, про демократію та свободу, про права людини і верховенство права, варто було б чути багатьом нашим політикам і за можливості зробити відповідні висновки...
Політична біографія Сергія Головатого яскрава, насичена і, як він сам каже, драматична. Рок кар’єрної долі Сергія Петровича полягає в тому, що в рідній країні його постійно звільняють, виключають, відсторонюють, у той час як в Європі, куди так прагне Україна, він, навпаки, апріорі затребуваний. Дійсно, складно зрозуміти, чому ж у сучасній Україні «пусті голови» користуються величезним попитом, у той час як «мізки» відтікають за кордон...
— Сергію Петровичу, нещодавно вас обрали на посаду голови Моніторингового комітету ПА Ради Європи, і було б цікаво почути, які завдання ви ставите перед собою на цій посаді? Більше того, з урахуванням, що сьогодні ви є членом опозиційної фракції — Партії регіонів, як ви збираєтеся зберегти статус-кво в Раді Європи, адже ваша місія представляти інтереси України загалом?
— Статус депутата або його перебування в національному парламенті, у рамках правлячої більшості чи в опозиції, не має абсолютно жодного стосунку до діяльності голови будь-якого з комітетів ПАРЄ, в тому числі й Моніторингового. А щодо завдань, то завдання Моніторингового комітету ПА чітко визначені відповідною резолюцією ПАРЄ і я як голова не можу відхилятися від даного мандату, від тих повноважень, які покладені на комітет. А головне завдання Моніторингового комітету — відстежувати, чи виконані зобов’язання, які під час вступу бере на себе та або інша країна. Нині під процедурою моніторингу перебувають 11 країн: Албанія, Вірменія, Азербайджан, Боснія і Герцеговина, Грузія, Молдова, Монако, Сербія, Росія, Чорногорія та Україна. І є низка країн, що перебувають на стадії постмоніторингового діалогу з ПАРЄ. Це, зокрема, Туреччина, Болгарія, Хорватія, Македонія. Йдеться, по суті, про те, що ці країни не досягли у своєму розвитку внутрішньополітичної та юридичної систем, що відповідали б принципам, на яких засновані і Рада Європи, і Європейський Союз.
— Це, зокрема, принципи...
— Це принцип плюралістичної демократії, принцип верховенства права й принцип прав людини.
— А які, уточніть, борги України?
— Знаєте, дуже багато боргів. Я був особисто причетним як до вступу України до Радуи Європи в 1995 році, так і до формулювання Висновку ПАРЄ №190 від 26 вересня, в якому були визначені зобов’язання, які на себе брали тогочасні українські керівники. За роки членства Україна частково виконала деякі позиції, однак з іншого боку, вибачте, як собака бліх, набралася нових. І цей список на сьогодні набагато довший, ніж він був 1995 року. Скажу вам відверто, що під час останньої зустрічі нашої нової парламентської делегації, яка відвідала останню сесію, з доповідачами, котрі працюють щодо України понад десять років — Ганною Северінсен і Ренате Вольвенд, вони зазначали, що в принципі, якщо говорити про постмоніторинговий діалог для України, то є п’ять критичних речей, які повинні бути реалізовані українською владою. Однак, хочу зазначити, що це не моя позиція. Я як голова Моніторингового комітету не можу давати оцінки стану справ у тій або іншій країні. Я повинен бути нейтральним. Специфіка моєї ситуації полягає в тому, що я входжу до ПАРЄ від країни, яка перебуває під моніторингом, і одночасно я є головою Моніторингового комітету. Це, напевно, вперше в практиці моніторингової процедури склалося так, що головою Моніторингового комітету став представник посткомуністичної Європи, та ще й країни, яка досі перебуває під моніторингом. У цьому полягає пікантність ситуації і складність моєї позиції.
— Назвіть п’ять критичних позицій, про які ви згадали.
— Перше. Оскільки в Україні заявлено про наміри провести конституційну реформу, було зазначено, що цей процес повинен відбуватися виключно в рамках Конституції і, на думку як співдоповідачів, так і Венеціанської комісії, — через парламент, а не просто шляхом референдуму.
Друге. Завершення судової реформи, причому на основі тих законопроектів, які отримали свою рецензію, експертизу в Раді Європи і знову-таки у Венеціанській комісії. Йдеться про два законопроекти, що були розроблені, коли я був міністром юстиції «Про статус суддів» і «Про судоустрій». Ці законопроекти були відкликані Президентом саме перед виданням ним указу про дострокове припинення повноважень парламенту V скликання.
Третє. Реформування прокуратури у зв’язку з тим, що під час попередньої конституційної реформи, яку назвали політреформою, прокуратурі було поверненуть функції, які мала за радянських часів в прокуратурі Вишинського. Йдеться про загальний нагляд, що дозволяє перетворювати прокуратуру в політичний орган, інструмент політичного використання. Ключовим у цьому питанні є ліквідація інституту загального нагляду й здійснення реформування прокуратури відповідно до європейських стандартів, що зафіксовані в резолюції ПАРЄ за доповіддю, яка називається «Роль і функції інституту державного обвинувачення в державі, що керується верховенством права». Йдеться про виведення слідства з функцій прокуратури.
Четверта позиція — системна. Реформування всього, що в нас називається «правоохоронними органами», які по суті не є правоохоронними. СБУ, прокуратура, МВС, податкова — вони силові, однак не правоохоронні. Так ось, йдеться про системну реформу у сфері кримінальної юстиції, яка охоплювала б як реформу інститутів влади, так і створення нового Кримінально-процесуального кодексу. У нашій країні, до речі, діє Кримінально-процесуальний кодекс, прийнятий 1960 року. Українському Кримінальному процесу вже, уявіть собі, 48 років!
П’яте. Імперативний мандат. Позиція ПАРЄ щодо цього питання добре відома.
Плюс до цих п’яти пунктів прозвучала також теза, що Україні потрібен єдиний виборчий кодекс. Виборчий кодекс, до речі, діє в більшості посткомуністичних країн.
— А чому, на ваш погляд, Україна не змогла виконати свої зобов’язання перед Радою Європи за всі ці роки?
— Складно відповісти однозначно. Я вперше був призначений міністром юстиції 1995 року, на наступний день після рекомендації зі вступу України до Ради Європи. Асамблея рекомендувала 26 вересня, а 27 вийшов указ про призначення мене міністром юстиції. Я обіймав цю посаду два роки. З моєї ініціативи тоді була створена міжвідомча комісія з виконання зобов’язань перед Радою Європи, до складу якої входили представники всіх міністерств і відомств. Щомісяця я як міністр юстиції інформував Президента й прем’єр-міністра про хід виконання даних зобов’язань. Я вам скажу відверто: за два роки ми зробили надзвичайно багато. Початок був непоганий... Однак, було вельми важливо, щоб мої послідовники продовжували цю роботу.
— А в нас традиційно: змінюється уряд — і ініціативи, і програми попередників кануть у Лету.
— Абсолютно вірно. Я пішов — і все, міжвідомчої комісії не стало. Ніхто на себе далі у виконавчій владі не брав ці зобов’язання. Я пішов 1997 року. Ви чудово розумієте, що було в 1999 му й подальших роках: президентські вибори, референдум щодо зміни Конституції, справа Гонгадзе тощо. І за цей час Україна слухалася дев’ять разів. Уявіть собі: 12 років членства й дев’ять доповідей щодо України! Україна — виключно єдина країна, яку найчастіше за все слухалася в ПАРЄ щодо різних питань: виконання зобов’язань, кризові ситуації тощо. І кожного разу звучали застереження, мовляв, якщо Україна не зробить те-то, порушиметься питання про застосування тих або інших санкцій. Словом, дуже й дуже проблемною країною була Україна в Раді Європи.
Прийшовши в уряд уже 2005 року, перше, що я зробив — склав план дій, спрямованих на виконання зобов’язань Україною. Він був затверджений президентським указом. Знову-таки, ми це щомісяця контролювали. Де цей план сьогодні, я не знаю...
Нас завжди гранично жорстко критикували за те, що ми пасли задніх, у такій сфері, як приєднання до Європейських конвенцій, імплементації цих стандартів у наше національне законодавство через відповідну статтю Конституції. Пробувши на міністерській посаді вісім місяців, я підписав не менше десяти нових конвенцій для того, щоб поліпшити український показник. Чи було їх ратифіковано? Відповісти на це запитання досить складно, оскільки вже рік як в Україні немає функціонуючого парламенту. А ви запитуєте, чому Україна не змогла виконати свої зобов’язання перед Радою Європи... В Україні за 12 років членства в Раді Європи не було належного сприйняття на вищому рівні необхідності це робити. Не було усвідомлення того, що це необхідно не Раді Європи, а це необхідно українському суспільству, бо йдеться про впровадження стандартів, що дають людям можливість просто легше дихати, вільніше жити, і, звичайно, мати кращі умови для свого суспільного буття, ніж це було в минулому. Йдеться про найвище керівництво — Президента, спікера і прем’єр-міністра. Причому без виключень, йдеться про всіх, хто обіймав ці посади за 12 років, включно по сьогоднішній день. І тому, на превеликий жаль, ми досі під моніторингом. Це так соромно, що ми за 12 років не змогли поставити собі ці завдання та виконати їх і досі перебуваємо в «хвості».
— Тобто на такій песимістичній ноті і закінчимо обговорення теми Ради Європи? Невже немає плюсів у цьому напрямі?
— Не знаю. Все залежатиме від доповідачів щодо України, я в це питання втручатися не можу. Як тільки хтось помітить, що голова Моніторингового комітету втручається в діяльність доповідачів, які відстежують його країну, це буде грандіозний скандал. Це ж не Україна, де можна робити будь-що, купувати що й кого завгодно. Як тільки мене помітять у цьому, моя група може мене відкликати з посади.
— Сергію Петровичу, а як ви прокоментуєте протистояння навколо, так званого, листа трьох про отримання ПДЧ, зокрема представників Партії регіонів.
— Ви знаєте, я не можу давати оцінку Партії регіонів, оскільки я безпартійний. Знову-таки, я не можу втручатися в їхні партійні справи. Так, я член фракції Партії регіонів, оскільки в нас немає інших механізмів для безпартійних політиків потрапити до парламенту, що також, до речі, не відповідає європейській практиці. Разом із тим, виходячи з принципів Конституції і політичної культури, скажу, що автограф спікера там не потрібен. Питання зовнішньої політики — це питання державної політики. У цьому питанні парламент не є державним органом, парламент — це представницький орган народу, на який не покладаються функції здійснення зовнішньої політики.
Більше того, 18 років української незалежності яскраво демонструють те, що «совковість» вичавити дуже складно. Спікер — це процесуальна фігура. Він не повинен володіти владними повноваженнями. Повертаючись до вашого питання, скажу так: якби Головою Верховної Ради був я, я б свій підпис там не ставив. У спікера є свої посадові функції, і його підпис потрібен там, де цього вимагають нормативні акти й Конституція. Це постанови ВР, це закони, що надсилаються на підпис Президенту, це розпорядження, що видає голова Верховної Ради в рамках функціонування самого парламенту, це внутрішні документи. Все, крапка. А ось якби парламент прийняв декларацію про наміри України приєднатися до ПДЧ, тоді, так, немає проблем, нехай спікер підписує. Однак це необхідно було процедурно обговорювати. У принципі, я вважаю, що для того, щоб рухатися в цьому напрямі швидше, потрібно приймати рішення, які не створюють суперечності або керуватися тими методами, які не будуть джерелами конфліктів. І якби там не було підпису спікера, парламент функціонував би.
— На ваш погляд, чи здали депутати іспит парламентаризму в умовах дії парламентсько-президентської моделі правління?
— Я, напевно, в цьому питанні повернуся трохи назад. Те, що називається політичною реформою, я критикував напочатку. Насправді — це не політреформа — це черговий обман, бо якщо йдеться про політичну реформу, то логічно, повинно йтися про реформування політичної системи, що не замикається на повноваженнях: Верховна Рада — Президент — уряд. Політична система — це набагато об’ємніше явище, що включає в себе більше інститутів й не тільки влади. Тому те, що тоді подали під виглядом політичної реформи — обман, обман і ще раз обман, навіть за назвою. Це була конституційна реформа для зміни обсягу владних повноважень між трьома центрами прийняття рішень у трикутнику: Президент — парламент — Кабінет Міністрів. Це, по-перше. По-друге, це був обман із погляду легітимності прийняття цієї реформи. Адже те, що було прийняте — було прийняте нелегітимно, і всі учасники процесу несуть рівну відповідальність за те, що вони обдурили і народ, і самих себе. Вони відійшли від конституційних вимог під час прийняття цих змін. Усі ми пам’ятаємо, як спікер Литвин стояв із гучномовцем у кутку, як рахувалися голоси, як підіймали по дві руки... Словом, усе, абсолютно все, від «а» до «я», було нелегітимним. Тому одним із перших документів, що видала на гора Національна комісія зі зміцнення демократії і верховенства права — був висновок щодо конституційності щодо внесення змін у Конституцію за допомогою закону «2222» і щодо невідповідності цих змін європейським стандартам. Це документ, який доводить юридичну неспроможність того, що назвали політичною реформою. А загальний висновок, що так звана політична реформа не має юридичної сили від самого початку, оскільки вона була нелегітимною за процедурою і, більше того, по суті, за своїм матеріальним змістом, не відповідає європейським стандартам.
Ну, й, нарешті, всім зрозуміло, що ця реформа за своїм змістом заклала суперечності. За нібито бажання обмежити Президента й нібито, створити європейський варіант відносин між представницьким органом влади, який формує виконавчу владу, і Президентом, результат вийшов ще гірший, ніж очікувалося. І ми сьогодні бачимо це на практиці. Але, хочу зазначити, що за великим рахунком, справа не в реформі. Мені здається, що справа все-таки у всьому суспільстві і в свідомості тих, хто вважає, що він належить до політичної еліти, однак крім таких матеріальних атрибутів цієї самої елітарності як «Лексуси», «Шевроле», краватки, костюми, сукні, черевики, сумочки, більше нічого немає елітарного. Це «совок», який увійшов у кров і плоть старшого, середнього поколінь і передався поколінню молодому.
— Справді? Невже це масово і, скажімо, Сергій Головатий також мислить такими категоріями? Сергію Петровичу, у вас вельми неординарна політична біографія. Ви були в Русі, були в БЮТі, представляли пропрезидентську фракцію Ющенка. Цей знімок був представлений на фотовиставці «Дня». Він називається «Сергій Головатий і його історія». Прокоментуйте фото і скажіть, коли настала переломна мить, коли ви вирішили остаточно і безповоротно вийти з «помаранчевого» табору?
— Ну, по-перше, за своєю ініціативою я ніколи і нізвідки сам не виходив. Завжди мене звідкись то виключали, то виганяли. Я завжди мислив професійними категоріями, яким ніколи не зраджував. По-друге, мене виключили з КПРС саме за мою політичну позицію. Далі я тричі поспіль вигравав вибори у мажоритарному окрузі й не залежав від партійних босів. Потому змінили виборчу систему, і я пройшов у парламент за списками БЮТ. Однак за те, що у 2005-му після відставки уряду Юлії Тимошенко я проголосував «за» прем’єра Єханурова, мене виключили з фракції. А потім я зайняв знову ж таки професійну позицію, від якої я жодним чином ніколи не відмовлявся. Я говорю про неконституційність дій Президента Ющенка. Причому, хочу зазначити, ця неконституційність перевищила всі неконституційні дії Кучми. А місце депутата в парламенті — я там залишився — в цьому, напевно, і суть знімка. Я залишився... залишився прибічником парламентаризму, залишився захисником Конституції. Мені влітку минулого року журналісти поставили запитання: чи спілкуєтеся ви з кимось із «Нашої України»? Я сказав: так, часом зустрічаюся з представниками «Нашої України», вони кажуть, що підтримують мене, проте визнають, що публічно змушені говорити інакше.
— Тобто маски, гра на публіку й таке інше?
— Так, саме так. Є конкретні люди, які дзвонили, казали, мовляв, тримайся, ми тебе підтримуємо і таке інше. А чому не говорять про це вголос? Та тому, що хочуть потрапити до виборчого списку. Це лукава, лицемірна позиція, коли з тобою говорять так, а з керівництвом — з точністю до навпаки. А я говорив: я так не можу, в мене є позиція, я її відверто висловлюю. Це зовсім не означало, що я обслуговував інтереси коаліції в парламенті V скликання. Розумієте, в моєму політичному житті так завжди траплялося, що вдома мене завжди виключали. Виключали тому, що в мене є позиція. За те, що я маю позицію, яка ґрунтується на тих цінностях, на яких побудована Європа, — на цінностях ліберальної демократії, на цінностях прав людини і на цінностях верховенства права. Разом із тим, в інститутах Ради Європи мене навпаки постійно кудись обирають. Там є розуміння, там не купуються посади, там складно лобіювати самого себе, там просто бачать, що ти робиш, яка твоя позиція, чи відповідає твоє слово ділу або ж це камуфляж. І на основі цього приймаються рішення. Приймаються рішення, в тому числі й відносно мене — людини, яка вийшла з посткомуністичного світу, людини, яка ніколи не вчилася на Заході, людини, яка не має історичного, практичного, професійного, врешті, людського досвіду, що його мають депутати парламентів західноєвропейських країн. Хочу зауважити: вибори голови Моніторінгового комітету відбувалися на альтернативній основі й шляхом таємного голосування. Моїм суперником був колега по фракції, депутат британського парламенту Майкл Генкок. Він мені програв із великим відривом у голосах. Ось така, бачте, проблема... Це моя доля.
— А переломна мить?
— Щодо переломної миті. Знаєте, я приніс із собою один документ, який є ілюстрацією того, заради чого я прийшов у політику (показує Акт проголошення незалежності 91 року. — Авт. ). Так ось те, що сьогодні називають помаранчевою революцією, для мене почалося у 89— 90 роках. Тоді йшлося про дисидентську групу всередині КПРС, куди входив Драч, Яворівський, Павличко та інші письменники. Ось цей період для мене і є початком помаранчевої революції. Я входив у політику з двома ідеалами. Перше — незалежність України. Друге — свобода і демократія в Україні. Причому незалежність не задля незалежності, а незалежність задля якісного стану суспільства, що відрізнявся б від стану тоталітарних часів. Лише у мене є той оригінальний текст Акту про незалежність, який було проголосовано 24 серпня. З цим текстом Левко Лук’яненко прийшов у парламент, він удома надрукував на машинці, дав мені, а я це поправив. Зізнаюся вам відверто, до речі, вперше говорю це на пресу: я можу пишатися тим, що концептуально змінив розуміння ідеї державотворення, яка могла бути прийнята. У Левка Григоровича було написано: «Виражаючи волю народу, продовжуючи традиції державотворення Української Народної Республіки...». А я сказав, пане Левку, ну не від 1918 року існує українська держава, ми все-таки тисячолітня нація, і державність свою ми маємо виводити від Володимира Великого та Ярослава Мудрого, від Володимира Хрестителя, який хрестив цю землю і цей народ, запровадивши християнство як державну релігію і на ній будуючи Київську Русь! Здавалося б, одне слово — «УНР» я закреслив і записав: «тисячолітню традицію», і воно так і ввійшло в історію. Це моя фраза. Це моя власність. Це моя гордість. Розумієте, я мало кому це казав, але це моя власність у тому сенсі, що це моя душа, моє серце, моя свідомість. І ось, перекину вам місток. Майдан. Погляньте, що таке Майдан? Одні говорять — це застиглі у склі й бетоні пісні Поплавського, інші говорять, що там було хороше місце для продажу горілки з бутербродами... Так, стоїть колона. Як сказав Кучма: жінку давайте поставимо. Ось, поставили жінку, а за жінкою базар сучасного виміру. До того ж, колона ця бутафорна, тоді як символ держави не може бути порожнім. Слід відійти від усього брудного, пропитого, бутафорного, до істинного. Істинна у нас — Софія Київська, саркофаг Ярослава Мудрого. Оце мій Майдан. Мій Майдан — це розуміння наших джерел, усвідомлення суті нашої держави. У нас немає національного годинника. Я особисто Вікторові Ющенку говорив, мовляв, пане Президенте, давайте зробимо куранти на дзвіниці Святої Софії. У нас має звучати український годинник, український дзвін, який створює і передає духовний лад...
Коли відбувалися ті події, був Майдан, і була сцена. З тими ідеями, з якими люди прийшли на Майдан, я прийшов у політику в 1989 році й не зраджував їм. А хто стояв на сцені Майдану, то, знаєте, я не міг стояти поруч із багатьма з них. Чому? Тому, що тоді, коли я прийшов із цими ідеалами, вони були носіями інших ідеалів і через своє пристосуванство сиділи в інших кабінетах, вони при владі й тоді, й сьогодні. Це вони змінювали свої погляди залежно від політичної кон’юнктури, а я нічого не змінював. Саме цей Майдан я несу донині. Я був і є прибічником принципової позиції і таких принципів у політиці: не брехати, не красти, професіонально вести справу. Мій ідеал — це права людини, демократія, верховенство права. Тому якщо Конституцію або регламент порушував Голова ВР Кравчук, я стояв і стукав кулаком перед його обличчям. Він блід, але повинен був терпіти мої вимоги дотримуватися регламенту. Я те саме робив перед спікером Морозом і воював із порушенням Конституції з боку Кучми. І ось Ющенко пішов на ті порушення Конституції, до яких навіть Кучма не вдавався, — видав чотири укази про розпуск парламенту... Це, до речі, про переломну мить.
— Сергію Петровичу, ви стверджуєте, що в Раді VI скликання, цитую: «Не обслуговували інтереси діючої на ту мить коаліції у складі ПР+СПУ+КПУ». У такому випадку поділіться з нашими читачами, окресліть бекграунд: як, коли і за яких обставин прізвище Сергія Головатого опинилося у виборчому списку Партії регіонів зразка 2007 року.
— Тло доволі просте. Минулого року я прийняв рішення піти з політики. Вирішив у ту мить, коли Президент Ющенко пішов на видання неконституційних указів і на створення в Україні штучної політичної кризи. Коли політичні сили, до яких я належав усі ці роки за політичними пріоритетами, за ідеологічними мотивами, підтримали це... я зрозумів, що мені немає на кого спиратися. Я усвідомив, що критичної маси однодумців і людей, які готові бути в політиці заради ідеї, немає.
— Сергій Головатий — ідеаліст?
— Так, визнаю, я — ідеаліст. Однак не той ідеаліст, який живе ідеєю, що не має практичного майбутнього, ідеєю, яка не може бути втілена в життя. Я ідеаліст, який бореться за ідею, що може бути реалізована, і її легко втілити у життя, коли є ті, хто підтримує. Разом із тим, я усвідомлював: якщо ти не в парламенті, ти у принципі, ніхто. Тому я прийшов до такого висновку: залишитися в тих, скажімо так, шарах політичної атмосфери, де ще можна мати перспективу, оскільки не думаю, що за 19 років я приніс шкоду державі, українцям тим, що був у політиці. Я мав особисту зустріч із Віктором Федоровичем Януковичем із цього приводу. Говорю: доки буде вирішене моє питання (Сергій Головатий претендував на посаду європейського судді з прав людини у Страсбурзі. — Авт. ), я б хотів залишитися в парламенті. Він мені запропонував, щоб я вступив у партію. Я йому відверто сказав, що мене за всі ці роки дуже багато партій сватали, я відмовлявся і зараз не можу прийняти цю пропозицію як умову включення мене у список. Більш того, у нас була розмова, що я, якщо пройду в парламент і буду членом фракції, залишаю за собою право не того мандату, який нав’язує Тимошенко з Ющенком, а вільного мандату.
— Ви натякаєте, що ті, хто сьогодні називає себе демократами, зокрема, представники БЮТ і НУ- НС, насправді менш демократичні, ніж Партія регіонів, яка надала вам право вільного мандата?
— Я не робив би таких категоричних висновків. Знаєте, є фраза: кому багато дано, з того багато і спитають. А вони ж б’ють себе у груди, заявляючи, що європейці. Але одна річ задекларувати, інша — відійти від декларацій. Імперативний мандат — ознака того, що вони маніпулюють своїми ж принципами та гаслами. Я так не можу. Вони сьогодні зі мною навіть не вітаються. Все, я для них не людина, я для них ніхто... Це свідчення того, що ми різні, оскільки у мене немає ворогів, я ні від кого не відмовлявся, я завжди вітаюся, бо це є елементом ввічливості, елементом людської, а не лише політичної культури.
— І ви б сьогодні, якщо відмотати плівку назад, так само емоційно виступили б у парламенті після видання Президентом указу про дострокове припинення повноважень Ради V скликання?
— Чому я виступав емоційно? Та тому, що я не те, що не чекав — навіть передбачити не міг, що людина, яка прийшла до влади на хвилі політичної боротьби з волюнтаризмом, із суб’єктивізмом, із безправ’ям, людина, яка била себе у груди, кажучи, що є прибічником європейських цінностей, верховенства права, відважиться на такий крок. Я, відверто кажучи, тоді був у відчаї. Адже, наприклад, Кучма, ніколи не бив себе у груди і не обіцяв, що не відступить від Конституції. Отже, як кажуть, і вимоги менші і спитати нема за що. Ці ж обіцяли, клялися. А коли трапилося все навпаки, що це могло викликати? Розчарування, вибух емоцій і, звичайно ж, відчай.
— Вам доводилося зустрічатися з Президентом після вашої промови у Раді, де ви жорстко розкритикували пана Ющенка?
— Ні, не доводилося.
— А що ви сказали б Віктору Андрійовичу, якби зустріли його, скажімо, сьогодні?
— Я б йому сказав, що, на жаль, Україна за його президентства — це ще один тривалий період втрачених можливостей. Адже за цей період не здійснено реформи, які так необхідні нашому суспільству. Ще я сказав би, що шкодую, що мої знання, мій практичний досвід, теоретичні знання, отримані за часів мого перебування в українській політиці, в ПАРЄ, у Венеційській комісії, на жаль, не користувалися і не користуються попитом. Я видав тритомну працю «Верховенство права» — єдину не лише на пострадянському, але й на всьому посткомуністичному просторі! І завдяки роботі над цією книгою, я усвідомив, яке глибоке провалля існує між нашим суспільством у його розвитку, в його політичній, юридичній культурі, світогляді й тими суспільствами, які сторіччями живуть на тому, що називається європейськими цінностями, і, зокрема, верховенство права. Верховенство права — це своєрідна, специфічна, особлива культура, ідеологія, філософія, традиція, юридична і політична практика. Я маю досвід, п’ять років писав книгу і кажу: беріть, читайте, вивчайте, вдосконалюйтесь, користуйтеся, адже це і є той ідеал, на якому будується і розвивається сучасна Європа. Однак бажання вивчати, використовувати немає. І що, як ви гадаєте, я можу в такому випадку сказати Президентові?
