СКЛАДНО, АЛЕ Й ЦIКАВО ЖИТИ В ЕПОХУ ЗМIН

Десятиріччя Єлени

Одне з найлютіших китайських проклять каже: «Хай тобі буде відміряно жити в епоху змін!» Десять років тому багато з нас згадували це прокляття, бо стали свідками того, як усе, що до певного моменту здавалося непорушним і вічним, розвалювалося просто на очах. Події, які весь світ називав російським словом «перестройка», потягли за собою зміни світового масштабу. Ті, хто не був упевнений, що зміни ці — на краще, сприйняли їх із ворожістю. Навіть сьогодні є ще люди, для яких розпад монстроподібного Радянського Союзу — страшна катастрофа. Інтерпретувати ці грандіозні зміни однозначно неможливо. До певного моменту повалення Третього Рейху дехто теж сприймав як трагедію, але більшість вбачали в цьому звільнення. За своє звільнення Німеччина заплатила поділом, розлукою близьких, які опинилися по різні боки Берлінського муру. Ще кілька років тому він, цей мур, здавався просто непорушним. А ось уже десять років, як він повалений і розібраний на сувеніри, німців уже не ділять на східних та західних. Така от історія. Історія окремої людини також може бути загадковою й неординарною.

Предки Єлени Екштайн не належали ні до тих, ні до інших.

Не помирилися вони й тоді, коли прийшов час прощатися. Прощатися назавжди? Може, й так... У роки Другої світової війни німців депортували у Казахстан. Так потрапили у казахські степи і Екштайни. Однак польовий військовий лікар Еміль Екштайн залишився в Україні. Неподалік від Запоріжжя він потрапив у фашистський полон, і його повісили як партизана.

Його син Ернст, батько Єлени, одружився з українкою. Своїх дітей вони назвали російськими іменами — Єлена і Андрій. А сам Ернст уже не говорив рідною мовою. Тільки подекуди згадував відомі ще з дитинства німецькі слова та вирази. А діти його вивчали тепер німецьку як карті Європи поруч з іншими Вони приїхали до Росії за часів царювання Катерини ІІ і, як більшість їхніх співвітчизників, оселилися у Малоросії, як тоді називали Україну. Згодом вони прекрасно опанували мову своїх нових сусідів, але у сім’ях говорили тільки своєю рідною. За традицією, хлопці шукали собі наречених тільки у німецьких родинах. Саме тому родичі образилися й обурилися, коли Єленин дідусь, Еміль Йоганн, одружився з росіянкою. Один із його братів благословив цей шлюб, а інший був настільки ображений, що їхні сім’ї ніколи не зустрічалися. Здавалося, ніби між ними виріс невидимий мур. іноземну мову в школі. У випускних класах Єлену дуже захопила думка про її коріння, і вона почала особливо ретельно ставитися до вивчення своєї колишньої рідної мови. Що спонукало її до цього? Бажання повернути все те, що її родина втратила через особисті та історичні обставини? Чи разом з мовою поверталося до неї відчуття належності до однієї з найвизначніших світових культур, яка подарувала людству цілу низку відомих поетів, композиторів, філософів, учених?

Єлена закінчила університет і здобула професію викладача німецької мови. Нарешті знання мови стали такими, що вона по праву могла говорити про німецьку як про свою рідну. Новини про зруйнування Берлінського муру й об’єднання Німеччини Єлена почула і прочитала вже німецькою.

Водночас вона ставала свідком масштабних змін, які відбувалися в країні, де вона жила. Коли весь світ разом з німцями радів, що не стало у великому місті потворного муру, який колись розділяв велику націю, у Єлениній батьківщині відбувався цілком протилежний процес. «Союз нерушимый республик свободных» розвалювався просто на очах. Між колишніми братніми республіками тепер пройшов кордон. А на новими державами з’явилась і незалежна Україна.

Її громадяни віддали на референдумі свої голоси за свободу. За те, щоб отримувати за свою працю зароблені гроші, щоб вільно висловлювати свої думки, щоб навчатися і відпочивати саме там, де хочеш і де подобається; за те, щоб без страху подорожувати світом, гордитися своїм походженням і національним корінням. Ось такі вони прості — людські бажання... Для країни, яка десятки років була схованою за «залізною завісою», у якій мало чи не злочином було мати родичів за кордоном, це було неймовірним досягненням. Люди відкривали для себе новий світ, а світ відкривався цим людям. Переїзд жити в іншу країну більше не сприймався як зрада. Тепер стало можливим без особливих перешкод поїхати до дядька в Хайфу чи відвідати тітку у Фрайбурзі. За власним бажанням.

Ось так і родичі Єлени вирішили переїхати жити з Казахстану до Німеччини. Кликали з собою і її. Погостювати, а може, й назавжди. Але Єлена обрала свій шлях і поїхала до Німеччини за програмою Au pair

1 . Тут вона, нарешті, познайомилася зі своїми далекими родичами і ніби зв’язала ланцюг родинних стосунків, який розірвали відстань та лихоліття минулого.

Єлена навчалася далі, удосконалювала свою мову, знайомилася зі славетними пам’ятками і повсякденним життям оновленої Німеччини. Завдяки її походженню й мові вона не могла поскаржитися на брак уваги. Рік минув блискавично. Єлена все частіше розмірковувала над тим, чи не залишитися їй у Німеччині. Цікавих пропозицій для цього було чимало. А якою цікавою могла стати тепер історія сім’ї: онука німця, який захищав Україну від фашистів і був за це страчений, дочка німця, який нічого не міг сказати рідною мовою, німкеня по крові, яка сама вивчила втрачену в родині мову предків, повертається на свою батьківщину і стає часточкою возз’єднаної нації. Такий перебіг міг би підвести риску під двохсотрічною закордонною історією Екштайнів.

Але у життя — свої правила, їх важко передбачити. Подальшу долю Єлени вирішило кохання: її хлопець Сергій приїхав до Німеччини і забрав свою наречену назад до України. Ось уже шість років родина живе у щасті та злагоді. У Єлени тепер українське прізвище — Кирпиченко. Росте маленька дочка Надія. Батьки пов’язують із нею свої найкращі сподівання. Коли вона виросте, то буде неодмінно розмовляти німецькою й українською. Вона дізнається про історію своїх предків і відвідає своїх родичів у Німеччині. Про падіння Берлінського муру та розпад Радянського Союзу вона прочитає у підручниках... Вона гордитиметься з того, що виросла у вільній країні. Але найголовніше: вона сама вирішуватиме, в якій країні їй жити далі і якою мовою говорити.

А заради цього варто повалити найміцніші мури. Ось уже десять років, як немає Берлінського муру. Ось уже десять років, як Україна незалежна. Мало це чи багато — сперечатися не варто. Минуло десятиліття, яке принесло великі зміни. А життя триває.

Дуже складно жити в епоху змін, але водночас і напрочуд цікаво.

1 Програма Au pair — програма, учасники якої обмежений час живуть у сім’ях за кордоном (переважно, у Західній Європі), доглядають за маленькими дітьми і паралельно відвідують мовні курси.

Німецька жебрачка та Україна

До Фрайбурга я приїхала дощового четверга шість років тому. У кишені — всього вісім марок, але трагедії з цього я не робила: по-перше, приїхала я сюди як стипендіатка, а по-друге, у Фрайбурзі у мене було кілька знайомих. У банку пояснили, що зі стипендією доведеться почекати, адже вона починалася із жовтня, а жовтень починався аж у суботу, у понеділок був святковий день — день об’єднання Німеччини, тобто терпіти мені до вівторка. Я зателефонувала своїй подрузі Дагмар і попросила позичити мені 100 марок до вівторка. Ми домовилися про зустріч між КГ-1 та КГ-4. Думаючи все ще львівськими категоріями великого міста, я запланувала на дорогу забагато часу, тому на місці була зарані. Була обідня пора, коли студенти поспішали до їдальні і юрмилися коло неї. Я сіла на камінець. Не пройшло і хвилини, як до мене підійшла жінка-бомж. Описати її — справа непроста: може, їй було стільки, як мені тоді, тобто під тридцять, а може, вона була віку моєї мами. Як би там не було, перша жінка-бомж, що стрілася мені на шляху, спитала, не вагаючись: «Даси марку?» «Ні, — моя рішуча відповідь, — у мене у самої в кишені вісім марок, і з них мені жити до вівторка». Я казала чисту правду, адже 100 марок Дагмар у мене ще не було. Жінка кивнула на згоду й сіла на інший камінець, витримавши достатню дистанцію. За хвилинку я запалила собі цигарку. Жінка спитала, чи можу її пригостити. «О, так, — моя відповідь. — Цигарок я привезла з України чимало, вони у нас дешеві». Жінка взяла цигарку і закурила. Міцний український тютюн їй, здається, смакував. «Як ти там казала, звідки цигарки?» — спитала вона раптом. «З України». — «А це де?» Вихідці з України швидко звикають до такого питання. Ми, українці, вже навіть не обурюємося з цього приводу. Ми вже давно звикли до того, що доводиться пояснювати не тільки де знаходиться наша країна, але й те, що вона взагалі існує. «Знаєте, — почала я терпеливо, — колись був такий собі Радянський Союз, складався він із 15 республік, які після його розвалу...» — «Що? Який такий Радянський Союз? Що це таке?» Ну, такий перебіг для мене теж не новий, країну, у якій я народилася, почасти помилково називають просто Росією, і це злить, але інколи не залишається нічого іншого, як користуватися в розмові поняттям, від якого ми усіма зусиллями намагаємося дистанціюватися: «Ну, знаєте Росію, цю країну часто називають просто Росією.» — «Росія? Що це таке? Це така країна?» Таке запитання мене вже дійсно здивувало: дотепер мені не стрічався ніхто, хто б не знав не тільки де, але і що таке Росія. Мені не залишалося нічого, як тільки скористатися абсолютно забороненим прийомом і вжити слово, при якому я сама гніваюся, коли німці автоматично пов’язують його з моєю батьківщиною. «Уже чули щось про Чорнобиль?» — спитала я. «Чо... Чо... Що? Що це таке?» — спитала здивовано бомжиха. Це ж треба — зустріти людину, яка ніколи в житті не чула про Чорнобиль! Наразі мені це здалося просто неймовірним. Я мовчала. Тут згадала про Польщу. Польщу знають усі! «Польща! — вигукнула я в розпачі. — Знаєте Польщу? Ми знаходимося, так би мовити, поруч із нею». — «Польща? Це далеко?» — «Ні, ні! Автобусом дуже швидко дістатися. День на автобусі — і ви вже в Польщі, а потім ще ніч — і — Ви вже в Україні». — «Ага», — відреагувала бомжиха і попросила ще цигарку. Так ми впоралися з географією. А Дагмар усе ще не було. Бомжиха курила. Але в її голові спіло вже наступне питання: «Україна? А як там у вас, в Україні?» Це вже було забагато для мене. Як, скажіть мені, пояснити людині, яка нічого ніколи не чула про Радянський Союз, Леніна, Сталіна, КДБ чи Кучму, як там у нас? Про що ж вона взагалі знає? Напевно, вона розуміє тільки те, що безпосередньо бачить, — спало на думку. Тому я спробувала сформувати свою розповідь відповідно до цього. «Там усе майже так, як тут. Є старий центр міста і новобудови, є собори, може, не такі величні, як ваш Мюнстер, але теж гарні. Авто там не так багато, але є трамваї й автобуси. Люди там бідні, але веселі. Вони охочі до співу, та й цигарки не цураються. Цигарки там дешевші, ніж тут...» Уже не пам’ятаю, що я там їй ще понарозказувала. Жінка уважно слухала. Коли я закінчила, вона помовчала з хвилину, а потім раптом звернулася до мене: «Про що ти там спершу казала? У тебе до вівторка тільки вісім марок? Це ж замало, може, тобі трохи грошей позичити? А ночувати тобі є де? А то ходімо зі мною, я покажу тобі...» І тут нарешті з’явилася Дагмар, я щиро подякувала і попрощалася. Відтоді мої колеги-студенти ще кілька років дивувалися, коли на підході до їдальні зі мною віталася бомжиха невизначеного віку. Я ж просто дружньо відповідала їй.

Україна — Німеччина: Учора. Сьогодні. Завтра?

Стук-стук-стук. Ти стукаєш у двері і ввічливо так говориш: «Доброго дня, пані...» — і ось уже тиснеш мені руку. Ну, от... прошу, заходь! Це моя кімната, мій світ: незміренний, тонований, світлий, але обмежений цими чотирма стінами. А сама я різна: часом нечесана і в кишені без копійки, а часом — діамантово вишукана красуня.

Ну, то ж... сідай. Надворі дощ? Перепрошую, тут не прибрано і Твій візит... такий... неочікуваний. Так, звісно, ми живемо різним життям, і Ти просто хотів спитати, як мені йдеться. Дуже мило з Твого боку, я просто зворушена...

От чорт, знову кажу неправду! Я чекала на тебе. У нас є про що поговорити, бо... Ми живемо на різних планетах. Колись ми навіть торгували один з одним, твої предки їли український хліб, а у моїй країні вбиралися за новітньою європейською модою. Німецькі курфюрсти одружувалися з дочками київських князів, а Катерина II знайшла тут свою нову батьківщину і змінила тутешнє життя.

А може, ми родичі? Прабабця моєї мами походила з Німеччини, а Твоя сім’я має багато спільного зі шляхетними емігрантами з моєї країни.

У минулому ми воювали один проти одного — може, ми занадто подібні? Старі люди з села моєї бабусі прокляли Тебе. Для них ти — свастика, втрачена молодість, смерть чоловіків і дітей. Літній німець, який пройшов російський полон, лає в басейні моїх дітей, бо вони говорять українською. Твої заможні співгромадяни надсилають нам «гуманітарну допомогу», щоб переконати себе самих у тому, що вони ще не розчинилися в морі комфорту і можуть собою гордитися. А мої вісімнадцятирічні дівчата округляють оченята, побачивши банани, а потім вдають «бідну дитинку», полюючи на ще одне запрошення до Німеччини.

Хто Ти є? Щедрий багатій? Педантичний і прискіпливий комерсант? Втомлений господар, який не в змозі примирити власних дітей? А якою Ти бачиш мене? Бідною й хитрою жебрачкою? Богинею війни, що несе загрозу? Однією з численних «Наташ» на Твоїх вулицях?

Ми різні. Твоїм Будденброкам потрібна свіжа кров, Твоїм непорушним порядку й нудьзі потрібна моя пульсуюча непередбачуваність, а моїм природним багатствам і працелюбству бракує Твоєї стабільності й капіталу. Ми вже дорослі і можемо самі приймати рішення. Зараз настав той момент, коли ми можемо протягнути один одному руки і спробувати започаткувати справжню істотну співпрацю. Я хочу, щоб ми стали підтримувати один одного, щоб допомогли розвиватися нашим економікам, спеціалістам, студентам, щоб ми спробували зрозуміти культурні особливості один одного.

«Я хочу» — цікавий вираз. Та за ним стоїть більше: я сподіваюсь, я прагну, я зроблю все можливе, я прошу...

Так, я хочу прийти до Тебе завтра і замість «Доброго дня...» і «я зворушена...» сказати просто «Привіт!» І щоб ми за всіма масками бачили один в одному насамперед завжди ЛЮДЕЙ.