ПРИГОДИ на МОНМАРТРI

Хто з нас не марив про Париж? Що таке Париж? Це і привабливі герої Дюма, і не дуже розбірливі у зв’язках типи Генрі Міллера. Це щось вельми романтичне та одночасно заборонне. Це те, що можна зустріти тільки у світовій столиці кохання та творчості. Однак на цю тему, крім чогось більш виразного, ніж пісні Джо Дассена та силует Ейфелевої вежі, місцевому обивателеві уявити складно.

Перебираючи маршрути (Європа і Америка) відомого художника-карикатуриста Володимира Казаневського, ми вирішили зупинитися на його враженнях про Париж, де він бував чотири рази (про його гавайські, канарські та японські враження ви можете дізнатися з попереднього номеру нашої газети за 15 листопада).

Отже, сьогодні задовольняємо голод щодо Парижу читачів «Дня». А точніше кажучи — щодо Монмартру — художньою Меккою планети. Це вулиця чи район? Читайте — і про все дізнаєтеся.

— Як же ти потрапив до Парижу вперше?

— Запросили на конференцію з гумору. Доповідь у мене називалася серйозно: «Карикатура та екзистенціалізм».

— Який хитрий! Спеціально підібрав тему під їхнього Ж.-П. Сартра.

— Аякже! Я ще розбирав її виключно на прикладах французьких карикатуристів XIX- XX століть. Обов’язки ведучого виконував клоун-імпровізатор. Він бігав по партах і ледве чи не плював на лисини професорiв Сорбонни. Коротше, вносив велике пожвавлення. Він підійшов до мене та сказав англійською: «Я знаю, що ти з колишньої Совдепії і, напевно, ти — непримиренний борець за червону справу. Зараз перевіримо, чи зможеш ти убити капіталіста?» Він дав мені гігантський надувний молоток та показав на товстого американця у першому ряду. Мовляв, ось твій класовий ворог — давай, розберися. Я спокійно взяв гумове «знаряддя пролетаріату» та загрозливо замахнувся ним. Коли до американської лисини залишалося сантиметрів двадцять, ведучий вихопив молоток, потис мені руку та схвально вимовив: «Ти справжній соціаліст!».

У мене під час цієї конференції досить швидко закінчилися гроші. Справа у тому, що оселили мене в готелі «Мулен Руж». Це готель при знаменитому кабаре. Але, очевидно, він пов’язаний з цим відомим закладом «нерозривними путами». Скрипи та стогони тривали всю ніч! Ймовірно, під впливом цих звуків я і відвідав стриптиз-бар (у нас їх тоді й згадки про них не було). Там роздягнута дівчина сіла мені на коліна та попросила замовити шампанське. Я як людина інтелігентна не міг відмовити дамі. Хто ж знав, що ціна цього напою у стрипбарі у десять разів вища, ніж у звичайному... Загалом, виявившись без коштів для існування, я вийшов на легендарний Монмартр.

— Чи не міг би ти уточнити для людей нетямущих (на зразок мене), Монмартр — це що — вулиця, квартал, район?

— Це пагорб. Я до поїздки також не цілком ясно собі це уявляв. На його вершині є площа, де і працюють художники з усього світу. Там і я виставив свої карикатури. Роботи почали продаватися. Гроші на декілька днів з’явилися.

— На тебе не «наїхав» французький рекет?

— Подібний момент був, але я про нього розповім пізніше.

Через пару годин до мені підійшов німець, який проживає у Парижі. Він сказав: «Мені подобаються твої роботи. Хочеш, приходь увечері до мене додому». І записав адресу. Прізвище у нього було Міллер, і жив він на вулиці імені Міллера. Увечері я вирушив у гості до німця. У нього виявився старовинний охайний будиночок. Я смикнув за дзвоник. З вікна виглянув господар та кинув ключ.

Німець цей, як виявилося, повторював біографію Гогена. Тобто, він був небагатою, але цілком забезпеченою людиною. Але одного разу, повіривши у свій художній талант, покинув сім’ю і роботу та поїхав до Парижу. Малювати пейзажі у Булонському лісі та жити богемним життям. У моїх малюнках його увагу привернула колірна гама: сині, фіолетові та червоні тони. Такі ж переважали і у його картинах.

— Наскільки я пам’ятаю твої сучасні роботи — там переважають жовтий, зелений та коричневий кольори.

— У мене, як у Пікассо, різні періоди творчості: блакитний, рожевий, кубічний і т.д.... Хоч будинок старовинний, обстановка у ньому була більш ніж скромна. З меблів — пружинний матрац. А крім нього у кімнаті були: халат, джинси, саксофон та шикарний музичний центр.

Слідом за мною прийшла дівчина Міллера — француженка. Вона спитала: «Де ти живеш?» Так ось, кажу, поки ніде. На готель вже гроші закінчилися. Вона: «Хочеш, поживи у мене? Я на місяць виїжджаю на Корсику».

— Тобто першому зустрічному вона відразу запропонувала пожити у своїй квартирі?

— Уяви собі! Ми вночі вирушили до неї. Жила вона по сусідству, на Монмартрі. Будинок у неї знаходився біля майстерні, де творив Пікассо. Квартирка вельми своєрідна. Дуже жіноча! Вся просочилася духами та благовоннями. А стіни та стеля обтягнуті тканиною.

— Так виглядають квартири у новелах Мопассана. Тоді паперових шпалер не було — стіни обтягували шовком.

— Можливо. Вона поїхала на Корсику, а я залишився жити в її апартаментах. Вийшов наступного дня на Монмартр. Тільки уподобав місце, як раптом на мене налетів якийсь француз: «Геть звідси!» Причому таким хазяйським тоном, що я вирішив не суперечити. Я склав малюнки і раптом почув неподалік російську мову. Там виставлялися два москвичі-живописці. Я поскаржився їм. «Що це таке, — кажу, — якийсь француз мене з місця зігнав». «Що! — кажуть, — Зараз підемо розберемося! Влаштуємо йому Бородіно!» Я переконав їх, що краще не загострювати міжнародне становище, і вони запропонували мені виставити роботи поряд зі своїми.

Пізніше я з’ясував детальніше структуру Монмартру.

Художники там об’єднуються за національною ознакою. Більшість співіснує мирно. Але хорвати, наприклад, конфліктують iз сербами. Тобто політичні міжусобиці переносяться й сюди.

Але і серби, і хорвати — великі шахраї. Я бачив як вони обманюють туристів, видаючи ксерокопії за оригінальні роботи. Бере такий тип ксерокопію виду Парижа та підфарбовує її аквареллю. Турист-японець питає: «Це оригінал?». «Звичайно!» —відповідає шахрай і для переконливості ваткою тре папір. Ватка брудниться. Щасливий японець йде з придбанням. Такий «оригінал» тягне доларів на 50. Через п’ять хвилин художник дістає таку ж саму фотокопію та починає її розписувати. Майже конвейєрне виробництво!

Поляки, в основному, малювали шаржі. Французькі художники звичайно, стояли у найвигіднішому місці — навпроти кафе.

Приходять усі художники на Монмартр о 9-й ранку та знаходяться там до першої години ночі. Монмартр вважається привілейованим районом. Інші представники богеми розташовуються поблизу центру Помпіду.

Пригадую, біля центру Помпіду грав дуже колоритний негр. Губастий, з величезними вухами африканець, який неначе зійшов з карикатури. «Грав» — це, звичайно, сильно сказано. Він радісно вив замовляння та ритмічно стукотів по пляшках. Головним номером його програми був фінал. Він гучно викрикував: «Бананана!» і паличкою вдаряв по висячому на мотузці банану. Жодного звуку, природно, не було. Саме абсурд ситуації викликав у глядачів вибух реготу. Цього негра я зустрів на цьому ж місці через сім років! Проробляв він той самий номер. Так само сміялася публіка. Єдине вдосконалення полягало у тому, що перед тим як стукнути по банану, він стягував з нього шкарпетку.

— Дивне у нього ремесло. Напевно він своїм дітям, передаючи його у спадщину, буде говорити: «До чого все-таки дурні ці білі. Роками сміються над одним і тим самим. Навіть нового нічого вигадувати не треба. Хіба тільки шкарпетки міняйте раз у півроку». «Бананіст», напевно, працює безкоштовно, а за постійне місце на Монмартрі треба платити?

— Якщо знаходишся там легально — так. Ти отримуєш спеціальний дозвіл з номером та фотографією. На площі Монмартра на бронзових зірочках вказано номери. Я приїхав ненадовго, і сенсу купувати не було. Продам декілька робіт, отримаю гроші і вирушаю у подорож галереями Парижа.

— І скільки ти їх обійшов?

— Близько п’ятисот.

— Мені не почулося?

— Ні, вони маленькі. І майже всі знаходяться у районі навпроти Лувру. За день можна близько сотнi обійти.

— І що тебе найбільше у них здивувало?

— Відсутність відвідувачів. Я був єдиним. І мене щоразу зустрічав господар галереї, все показував.

— І скільки це коштувало?

— Нічого.

— Як же ці галереї виживають?

— Не знаю. Напевно, у них є якісь свої статті доходів. Ось, наприклад, візьмемо кафе, яких у Парижі тисячі. Я думав, що вони виживають за рахунок величезної різноманітності вин... (До речі, щодо вина. Одного разу захотілося мені пити, і я зайшов до магазину купити води. Там я виявив, що вода та чудове сухе вино коштують однаково. Як ти розумієш, відтоді воду у Парижі я пив рідко). Але повернемося до кафе.

На тому ж Монмартрі я звернув увагу на вивіску кафе з лаконічною українською назвою: «Козак». З’ясувалося, що господар його — наш співвітчизник, більше того — киянин. Він вдало одружився на американці. (Хоч дивлячись на його дружину, я б цього не сказав.) Їй дали позику, і вони придбали цей заклад. Він сказав, що місце не дуже прибуткове. Людину, яка буває у нього раз у півроку, можна назвати відвідувачем, раз у три місяці — клієнтом, а раз у місяць — вже завсідником. «За рахунок чого ж йде основний прибуток?» — спитав я його. — Вина?» — «А ось і не вгадав. За рахунок кави. Кожна чашка у Парижі — 2 долари. І всі тисячі паризьких кафе тільки за рахунок кави й існують».

— Розкажи що-небудь про звичаї Парижа. Не тільки ж Генрі Міллеру в «Тропіку рака» про це оповідати?

— Так, звичаї ще ті. Думаю, з часів Міллера нічого не змінилося. У того ж мого Міллера одночасно було дві дівчини: француженка, котра мене поселила, та дівчина з провінції. Вони обидві його прихильно... приймали.

— На зразок душу? А яке у Парижі найбільш злачне місце?

— Найбільш знаменитою в цьому значенні є вулиця Сен Дені. Там у кожному провулку повії чекають клієнтів. Мене вразило, що серед повій немало страшних і старих, якщо не сказати — древніх.

— Ветеранки платного кохання. То що, страшні вразили більше, ніж красиві?

— Красиві проживають на Канарських островах та у Києві.

— І у чому все-таки секрет слави француженок?

— Вони володіють дивним шармом, до них притягає внутрішня інтелігентність і м’якість. І ще у них відсутній комплекс сором’язливості. У всьому, що стосується відносин між чоловіком та жінкою, вони дуже розкуті.

— Ти випробував це експериментально?

— На жаль, я знаходився тоді у стані великої закоханості в одну українську жінку, що не дозволило мені зробити глибокі дослідження у цьому напрямі.

— Шкода.

— Мені також.

— Розкажи ще про те, як ти, як я чув, нелегально перетнув кордон Франції.

— Дійсно, мені треба було з Парижа потрапити до Брюсселю. А візи у мене не було.

На попутці мене разом iз якоюсь португалкою підвезли до кордону. Перевіривши документи, мене з нею висадили. Та ще й у комп’ютер дані занесли. Прикордонник, з рудими, як у таргана, вусами, порадив нам о дванадцятій ночі тупати назад до Парижа.

Я запропонував своїй супутниці просто обійти пункт перевірки. Йдемо та натикаємося на колючий дріт. Ще й собака у селі загавкав — цього вистачило, щоб жінка кинулася навтіки. Виявившись знову на трасі, вона пішла назад до Парижу. Я ж вирішив не відступати.

Забрів у місцеве село, там — відкритий паб. Всередині єдиний відвідувач — п’яний поліцейський. Я замовив пиво і кажу йому: «Друже, мені треба до Бельгії». Він: «Немає нічого простішого, поїхали». Сіли у його автомобіль i вирушили вперед. Треба сказати, він такі синусоїди став виводити від одного узбіччя до іншого, що я пожалів про те, що напросився до нього.

Нас зупинив той же рудий прикордонник. Він сказав п’яному полісмену: «Ти кого мені привіз? Я цього хмиря дві години тому назад відправив». Поліцейський докірливо подивився на мене і висадив.

Я переночував у готелі. Вранці дивлюся — біля машини якийсь веселий француз у дорогу збирається. Кажу: «У Бельгію їдемо?» Він — «Їдемо!»

— І все безкоштовно?

— Там такі традиції. Особливо люблять брати попутників водії трейлерів. Вони там без напарника їздять, тому готові навіть приплатити, тільки б заполучити балакучого попутника...

Приїжджаємо на кордон — там знову цей прикордонник. Якась мана. У нього що — вічне чергування? Але цього разу він не виявив особливої пильності, навіть не заглянув до автомобіля. І я благополучно перетнув французько-бельгійський кордон. А там почалися вже інші пригоди — бельгійські.