Михайло Вірченко: "... Держсекретарям США достатньо буде насупити брови"

Харківське АТ "Виробниче об'єднання "Турбоатом" набуло всесвітньої популярності під час нещодавнього візиту в Україну держсекретаря США Мадлен Олбрайт, під тиском якої уряд України заявив, що відмовляється від участі в будівництві АЕС у Бушері (Іран). Вибухнув скандал, оскільки керівники підприємства засудили це рішення. Тепер уряд вимагає від менеджерів заводу припинити виступи у пресі на підтримку українського контракту.

Під час зустрічі з колективом Харківського АТ "Виробниче об'єднання "Турбоатом" народний депутат Євген Марчук заявив про те, що рішення про відмову України від участі у виконанні контракту стосовно будівництва АЕС у Бушері (Іран) не є остаточним. І дійсно, досі ще не було повідомлень про те, що Київ направив щодо цього офіційне повідомлення урядові Росії.

Про колізії навколо Бушерського проекту й участі в ньому "Турбоатому" кореспондент "Дня" розмовляє з головним інженером підприємства Михайлом Вірченком.

- По-моєму, стосовно нашої участі в будівництві АЕС у Бушері ще рано ставити крапку. По-перше, з такими втратами не тільки нам, а й всій країні змиритися важко. Лише турбіна для першого блоку коштує 45 мільйонів. Усього там запроектовано чотири блоки потужністю 1000 мегават кожний, причому три наступних ми повинні постачати в повному комплекті. Це дуже добре замовлення!

У нашої країни з Іраном складалися непогані відносини, хоча це специфічний і складний ринок. Україна продає туди літаки й інші машини. Однак тепер там з'явилося гасло: "Україні немає місця на ісламських ринках!". Держава не має права так легко "здавати" конкурентам свого товаровиробника, який справно платить податки. Тим паче, що в нашому випадку йдеться не про держзамовлення, яке фінансується за бюджетні кошти.

Інцидент із бушерським контрактом взагалі ставить під сумнів наше місце в світовій торгівлі. На всій планеті точиться запекла боротьба за замовлення, навіть світові війни траплялися саме у зв'язку з переділом ринків. А ми так "ввічливо" віддаємо ринок, поступаючись проханню США? Та ті ж американці поставили два реактори до Ірану! І в будівництві двох реакторів у Північній Кореї беруть участь, хоч і кажуть, що ця небезпечна держава рветься до атомної зброї.

- Михайле Антоновичу, в Україні багато електростанцій. Значна частина їх застаріла, потребує реконструкції. Чи це не поле діяльності для вітчизняних підприємств енергетичного машинобудування?

- Так, в Україні 54 мільйони кіловат встановлених потужностей. Приблизно 40 відсотків зношені, потребують заміни. Ухвалене рішення про реконструкцію всіх семи станцій Дніпровського каскаду - солідне навантаження для нашого підприємства за теперішніх часів. Раніше ми випускали за рік турбін на 7 мільйонів кіловат, спеціалізуючись в основному на мільйонниках для АЕС, а нині "Турбоатом" завантажений наполовину своєї потужності. Тому ми беремося за будь-які замовлення, боремося з конкурентами. Наприклад, насилу домоглися того, щоб включитися в реконструкцію 8-го блоку Змієвської ДРЕС. Керівництво енергетиків мало велике бажання віддати замовлення одній з інофірм. А за неписаними правилами таких корпорацій місцевим виробникам залишається тільки 15 відсотків від суми. Щодо Змієвки ми відвоювали майже половину.

- "Турбоатом" - відкрите акціонерне товариство, прибуткове підприємство, і, як наслідок, всі ваші стіни завішені оголошеннями про купівлю акцій. Раптом трудовий колектив вирішує 51 відсоток пакета акцій залишити за державою. З якою метою? Чи не здається Вам, що таке рішення ще більше прив'язує підприємство до "високої" політики?

- Політика держави повинна бути розумною. А вирішивши так ми "сховалися" під державний захист. Патетика про переваги та захист вітчизняного виробника - поки що тільки красиві слова. Відповідного закону немає. А знаєте, як це робиться в Китаї? Там є закон: якщо іноземна фірма постачає турбіни потужністю нижчою за 300 мегават, вона 40 відсотків прибутку відраховує до бюджету КНР, оскільки такі агрегати можуть робити й китайські підприємства. Нині, щойно навчилися виробляти великі агрегати, там підняли планку до 350 мегават.

Ми подали свій проект закону про захист виробника до Верховної Ради минулого скликання, але він не розглядався. А захищатися нам є від чого. Я точно знаю, щодо нашого підприємства конкуренти виношували зловісні плани. Наприклад, представники однієї з інофірм висловлювали бажання придбати 51 відсоток наших акцій, іншої - 38%. Був у нас президент російської енергомашинобудівної корпорації Олександр Степанов, придивлявся... Річ у тім, що в Радянському Союзі було всього два турбінних заводи - наш і Ленінградський металевий. Для нього "Турбоатом" - головний конкурент. А в них, так само як і в нас, недовантажені потужності.

Є ще одна проблема, яку ми хочемо вирішити за допомогою держави. Коли будується електростанція, особливо за кордоном, і ми виграємо торги, то завжди кому-небудь віддаємося. Річ у тім, що замовник не любить мати справу з окремими постачальниками. Він укладає угоду з генеральним підрядником, а той уже зводить разом супідрядників і постачальників обладнання. Тому доводиться працювати за посередництва російських зовнішньоекономічних організацій: "Закордонатоменергобуд" (саме ця організація веде будівництво в Бушері), "Технопромекспорт", "Атоменергоекспорт", "Енергомашекспорт". Здавалося б, що тут поганого? Але це - інша держава. Я не впевнений, що після виникнення "іранської проблеми" з нами захочуть мати справу. А в Україні жодної такої організації немає. Ми пропонували створити зовнішньоекономічну організацію, яка б могла виступити генпідрядником, взяти участь в кредитуванні виробництва, а міністерство повинно формувати політику. Однак роки минають - діла немає.

- Як Ви вважаєте, опір світового ринку проникненню українського виробника послужить, зрештою, на користь і наші заводи стануть умілішими, наполегливішими, словом, стануть справжніми конкурентами в світі чи нам у цьому сенсі мало що світить?

- Не всі наші заводи піднімуться з колін, не всі виживуть. Часи, коли замовлення приносили на блюдечку з блакитною смужкою, давно минули. Тепер треба жити за законами ринку: виграє той, хто робить кращу продукцію. Наприклад, у радянські часи кування для роторів, лиття для циліндрів постачав краматорський завод "Енергомашспецсталь". Його для цього спеціально будували. Нині він стоїть. Ми вимушені замовляти заготовки на Іжорському металургійному (під Санкт-Петербургом). Декілька разів звідти отримували брак. Під загрозою виявилися терміни виконання фінського контракту. Шукаємо партнерів у далекому зарубіжжі.

Проте мене як одного з керівників підприємства хвилює інше. Раніше ми мали 60 угод із науковими інститутами, галузевими КБ, навчальними закладами. Адже щоб виготовити турбіну треба прикласти немало праці розумової. Нині залишився один ІПМаш, але він існує без бюджетного фінансування. Ми трохи допомагаємо, але коштів бракує. Адже конкуренти на жоден день не припиняють вкладів у науку, в навчання молодих кадрів. Чи довго ми протримаємося на старому багажі? Просто прикро, що країна, яка мала такий науковий потенціал, тепер мириться з тим, що все руйнується і падає. Ще кілька років такого "розвитку" - і держсекретарям США навіть не треба буде приїжджати сюди. Досить насупити брови.

- Похмурий прогноз...

- Ми нині беремо участь у тендерах у Болгарії на модернізацію теплових і атомних електростанцій, будемо робити турбіни для Киргизстану, Грузії. Після чорнобильської катастрофи в Україні загальмувався процес будівництва атомних станцій. Однак альтернативи їм практично немає, в світі знов зростає попит на атомні енергоблоки. Отже, робота буде. Життя триває.