Зовнішня політика як внутрішня проблема України

Призначення найпопулярнішого серед українських журналістів дипломата України - Бориса Тарасюка - міністром закордонних справ, уже розв'язало одну з найважливіших внутрішньополітичних проблем і, на жаль, унеможливило вирішення найважливішого зовнішньополітичного завдання.

Як відомо, призначення пана Тарасюка стало можливим лише після того, як Геннадій Удовенко не лише став депутатом, а й отримав тимчасове посвідчення народного обранця. Це саме по собі є майже беззаперечним доказом, що новому парламенту, принаймні найближчим часом, не загрожує ніяка форма штучної ліквідації з ініціативи Президента. І коли саме заради призначення Б. Тарасюка Л. Кучмі довелося "переправити" в законодавчий орган дуже відданого йому екс-міністра з упевненістю, що той очолить його і зробить таким самим ручним і слухняним, яким досі був МЗС, - то новому голові зовнішньополітичного відомства вже можна ставити пам'ятник.

Зате вимога самого глави держави до Б. Тарасюка якнайшвидше налагодити зміни на краще у власне зовнішній політиці та ще й радикально поліпшити дещо підірваний імідж країни - на жаль, залишиться нереалізованою принаймні до осені 1999 року. Причина, як усі розуміють, у тому, що за Конституцією тільки Президент України представляє її на зовнішній арені, і, відповідно, імідж можна поліпшити, лише замінивши самого Президента. Сказане підтверджує й те, що під час напутніх промов на колегії МЗС, де було представлено нового міністра, ніхто, і, передусім, він сам, не почув про звільнення з його приходом міністерства від щільної опіки адміністрації Президента, Ради нацбезпеки й кожного з чиновників, котрі персонально відповідають перед Кучмою за окремі "вектори" його зовнішньої політики. Отже зусилля Бориса Івановича, спрямовані на кадрове вдосконалення довіреного йому відомства, де занепад, очевидно, не в останню чергу спровоковано переведенням МЗС на далеку периферію української внутрішньої політики, можуть виявитися блискучою, проте мало корисною для реального життя діяльністю.

Утім, цілком очевидно, що принаймні спочатку добре відомий європейському та євроатлантичному істеблішменту Б. Тарасюк, уведений до складу Кабінету Міністрів України як молодий перспективний реформатор, буде змушений грати роль "вітрини", виконувану досі по черзі В. Пинзеником і В. Ющенком. Йому доведеться озвучувати чергові радикальні перетворювальні плани Л. Кучми, під які згадані Президентом "деякі країни", збайдужілі до офіційного Києва, знову погодяться позичити нинішньому лідеру країни на його майбутню президентську кампанію. Тільки це й ні що інше називається нашою мовою: економізація зовнішньополітичної діяльності. Проте важко уявити, що Б. Тарасюка, навіть в ім'я реалізації такого благородного завдання, почують і зрозуміють прем'єр В. Пустовойтенко та інші економічні бонзи України, коли він раптом вирішить пояснити їм, чого бракує власне економічній політиці країни, яка претендує на інтеграцію в Європу. З іншого боку, в Б. Тарасюка, на відміну від Г. Удовенка, особливо в останній період його діяльності, немає таких важелів впливу в ООН, аби за їх допомогою вмовляти близьких і далеких сусідів "поадвокатствувати" перед тими чи іншими євроструктурами за, м'яко кажучи, безоплатну інтеграцію України. До того ж, навіть самому Тарасюку з усім його авторитетом, здається, не вдасться, на жаль, чітко нагадати світовому співтовариству, що воно дещо винне Україні й за ядерну зброю, і за Чорнобиль - позаяк про це протягом чотирьох років не смів чітко та зрозуміло заявляти Президент і його зовнішньополітичне оточення.

Що ж до завдання поліпшити стосунки з Росією, то тут проблема, як уявляється, лежить уже в площині... особистого контакту нового міністра з Президентом. Східний вектор України складається з настільки неформальних стосунків між Президентами двох країн, що жодна офіційна особа без спеціального допуску до цього інтиму не має тут шансів. Наприклад, аби хоч віддалено уявляти собі перспективи ратифікації Держдумою РФ Великого українсько-російського договору, міністру закордонних справ України, котрому доведеться в рамках цього документа розвивати братерські відносини з Росією, слід було б дізнатись у Л. Кучми, чи не повідомляв його Б. Єльцин, як саме він збирається повернути свою урядову кризу. І коли Держдуму все ж таки буде розпущено, то чи означає відстрочка повернення до теми зокрема й угод про ЧФ, що МЗС України не повинен вимагати від Москви фінансової компенсації за базування ЧФ на українській території, а також чи буде він іще досить довго позбавлений необхідності роз'яснювати власному парламенту, що ж воно таке - ці угоди про ЧФ. Чи МЗС загалом не матиме контактів із парламентом, коли синхронізація дій глав російської та української держав виявиться не уявним результатом їхніх недавніх кулуарних домовленостей, а реальною політикою на всьому пострадянському просторі...

Ну й, нарешті, найбільшою проблемою міністра Тарасюка як носія позитивного іміджу країни може виявитися необхідність зображати Україну на світовій арені все ще демократичною, правовою та незалежною державою. Кожне нове рішення Президента Кучми робить це завдання дедалі проблематичнішим, починаючи від насильницької "партизації" держчиновників, послідовної боротьби з місцевим самоврядуванням, установленням особистого президентського контролю над суддівським корпусом і закінчуючи (поки що!) вказівкою Мінюсту вважати нову Конституцію України лише редакцією Основного закону 1978 року. Чи входить у плани справжнього професіонала робити хорошу міну при поганій грі глави держави - не предмет для обговорення: це його обов'язок. Однак тим, хто давно й зацікавлено ладив Б. Тарасюка в міністри закордонних справ, не буде, мабуть, байдуже, чи вдасться йому, скориставшись і врахувавши сумний досвід багатьох сильних "кадрів" України, вижити в передбачуваних непростих умовах, зберегти себе як авторитетного профі й водночас бути корисним країні, а не лише передвиборній кампанії однієї особи.