Художник Володимир Макеєв, котрий живе в часі любові

Володимир Макеєв живе в Сімферополі. Його картини, як це часто буває в долі талановитих українських митців, невідомі нашому масовому глядачеві, хоча їх виставляли в Англії, Німеччині, Італії, Польщі, Росії, й вони є там у приватних колекціях. Український глядач може познайомитися з ними в сімферопольській галереї "КЕП" і, коли поталанить, у київській галереї "Ірена" (питання щодо цієї виставки, поки що, не вирішене).

Володимир Макеєв - філософ. Свої картини він не зараховує до жодного жанру (й не хоче у цих жанрах розбиратися), він називає їх філософською кольоровою графікою (виконаною олією на картоні). Його праці - зриме втілення уявлень митця про всесвіт, людину й себе самого сьогоднішнього, до якого він довго йшов.

Закінчивши Кримське художнє училище, юнак з Уралу на десять років закинув пензлі й фарби - він не міг займатися творчістю, не знайшовши сенс життя. Шлях цей був довгим і певною мірою парадоксальним. Володимир випробував багато чого: був радіотехніком, моряком далекого плавання, теслею на "Мосфільмі" й актором в англійському серіалі "Пригоди королівського стрільця Шарпа". Він грав у любительському театрі й писав пісні (адже в дитинстві закінчив музичну школу). Навіть брав приватні уроки оперного співу - ставив голос. Читав книжки. Розмірковував... І якось знову взяв у руки пензель...

Сьогодні йому здається, що він зрозумів усе про всесвіт і про себе. Можливо, він перебільшує. Можливо, з його філософією світу не кожен погодиться. Це не має значення. Важливо, що митець досяг гармонії, яка дозволяє йому творити.

"КАРТИНИ МОВЧКИ ГОВОРЯТЬ, ЯК ПАНТОМІМИ"

"ЛЮДИНУ ТАК СКОНСТРУЙОВАНО, ЩО ВОНА ПОВИННА БУТИ ЩАСЛИВОЮ"

Він показує свої картини й пояснює їх (якщо загалом можна пояснити мистецькі твори). Я дивлюся й думаю: що таке художник, і як він співвідноситься зі своєю творчістю. Він більше, чи менше, ніж те, що в його полотнах? Володимир Макеєв говорить плутано й інколи занадто просто про надміру складні речі. Хоча відповіді на багато запитань він уже давно знайшов у своїх працях...

– У вас годинники ростуть на дереві, ніби яблука. І падають...

– Це в мене була така серія робіт, у яких я досліджував невловиме, незриме поняття часу, який залишає такі зримі сліди на всьому. Називається праця "Час урожаю". Час дозрів.

– Дозрів для чого?

– Це вже як для кого. У кожного - для свого.

– Ваш час для чого дозрів?

– Мабуть, для того, аби нагромадити в душі багато любові. Це те, що для всіх нас необхідно. Точніше, не нагромадити, а втримувати цей стан любові в собі. Він, либонь, у кожному є, але не в кожному затримується. Ввійти у стан любові легко. А тоді важко його втримати. І не всі усвідомлюють, що це необхідно. Мені також не завжди вдається. Але я вже навчився розпізнавати ту мить, коли починаєш його втрачати...

– І що ви робите, коли відчуваєте, що починаєте втрачати любов?

– Слід відразу зафіксувати цей момент, усвідомити. І нарешті, коли тебе починають "опускати", можна себе зупинити - й усе. Внутрішньо. Й брати участь у цьому опусканні. До однієї й тієї ж проблеми можна поставитись агресивно, а можна - доброзичливо. У принципі, загалом немає причин для нещастя. Людину так сконструйовано, що вона повинна бути щасливою. Слід лише зрозуміти це.

– У своїй більшості люди почуваються нещасними...

– У тому й річ. Людина шукає сенс життя, з різних розумних книжок дістає інформацію, й на цьому все закінчується. Бо наступне завдання - практичне застосування здобутого знання. Усі ми знаємо, як правильно поводитися, а чи так чинимо? Ми прагнемо усвідомити якийсь проміжний сенс, а не справжній, не сенс життя загалом. А коли усвідомити сенс життя загалом, твоє життя відразу в нього "ляже", його неможливо виокремити з загального життя. І все стане ясно і просто.

– А в чому для вас сенс життя?

– У любові. А творчісь і є гармонійне втілення любові... Погляньте, ось праця під назвою "Заходь". Степ безмежний і посеред нього - прочинені двері. Можна йти степом сто років - нічого не змінюється. Людина йде, виконує звичну роботу. І раптом підходить до того місця, де потрібно зробити вибір. Зайти сюди - і зміниться все. На краще, чи на гірше, людина не знає. Хтось увійде, не вагаючись, інший і не помітить ці двері - піде звичним шляхом. Третій зупиниться й метикуватиме. Але кожного життя колись змушує зробити вибір.

– А людина повинна бути мужньою, аби бути спроможною на вчинок, аби щось змінити у своєму житті? Чи потрібно, щоб її просто "допекли"?

– Вчинок залежить від інтелекту.

– Чому? Багато хто керується інтуїцією, підкоряється імпульсові...

– Інтуїція - це один із найвищих проявів розуму. Для мене в цій картині важливий сам момент вирішування. Людина, котра ніколи цього не робила - іржава машина. Це в усіх буває, й у мене було. Коліщатка крутяться нетреновані... А ось картина "Мрія, яка вже ніколи не справдиться". Мрія з укляклими вітрилами, корабель згнив... Мрія прикута посеред степу. У кожного є мрія, яка ніколи не справдиться...

"КОЛИ ЙДЕШ ПРОТИ СЕБЕ, ГАРМОНІЯ РУЙНУЄТЬСЯ"

– А коли в людини не справджується мрія, наскільки вона сама в цьому винна? Її можна звинувачувати, чи ми всі підвладні долі?

– Звинувачувати можна, якщо геть нічого не зробив. А коли робив і не вийшло - не судилося. Лише на 20% - є свобода людської волі, а на 80% - усе визначено.

– Тоді про яке втілення мрії можна говорити? Якщо на 80% усе залежить не від нас?

– Але 20% залишається. От вам випало народитися в Україні, народитися жінкою, народитися в цей час... І залишилося просто бути або нещасною, або щасливою. Оце і є вибір, даний людині. Вона може у цих рамках усе зробити. Лише слід відчувати: що в житті для тебе, а що - ні. Проти себе йти не можна, бо втратиш себе. Й у творчості також. Творчість - це гармонія. Коли йдеш проти себе, гармонія руйнується.

...А ось "Каса". Просто каса посеред степу. Воля, степ безмежний і... каса. Об'єкт, вирваний зі звичного середовища і поставлений у якесь нове середовище, відразу висвітлюється новим змістом. У даному випадкові йдеться про волю й неволю. Степ - воля, каса - обмеження. Нагадування про те, що є певні рамки. У даному контексті вона - безглуздість. Як гроші на безлюдному острові. А в іншому місці, коли їсти немає чого, остання копійка ваги набуває. Так і з обмеженнями...

– Годинник у тарілці, годинник у келиху... "Час обідати". Тут у вас обідають часом. Споконвічна мрія маленької людини: почепити час на виделку...

– Час невмолимий, він творить, змінює, руйнує. Робить із людиною що хоче. Не марно людині відведено на Землі так мало часу, щоб не встигав до матеріального прив'язуватися...

– Люди однаково прив'язуються...

– Для того й помирають. Аби відв'язатися, очиститися. І повернутися оновленими...

– "Лови метеликів"... Пані з сачком, долоні в неї на очах. Хто їй очі затулив?

– Хтось. Чи щось. Не дає нам метеликів ловити. Метелики, ясна річ, символ. Усі ми ловимо щось. Можна, мабуть, і з заплющеними очима впіймати, але з розплющеними - краще, бо не те впіймаєш. А можливо, затулені очі - це її внутрішній стан. Можливо, вища воля. А можливо, це хтось, хто був поруч із нею, не дає їй метеликів ловити - очі їй затуляє...

– Чому на ваших картинах багато людей у шапочках Арлекіна?

– Людина - завжди блазень, позаяк усіма нами хтось керує згори. І коли людина не прислухається до цього, метушиться, пнеться, а її однаково за нитки смикають - вона блазень.

– А чому обличчя на ваших картинах зазвичай витягнуті?

– Не знаю. Я так відчуваю. Вони образи святих нагадують, такі обличчя здаються духовнішими. Вони догори прагнуть, зв'язані з космосом. А круглі - землею стеляться. Довге обличчя віддаляється кудись. Кругле - залишається на землі.

– Двоє: пан і пані... Злилися в обіймах. Чи це також символи?

– Це імперсональний пан, імперсональна пані: два єства злилися, чоловіче й жіноче. Бачите: очі заплющені. Коли ж очі розплющені - з'являється легке нерозуміння. А тут вони цілком повернені одне до одного. Цілком відчувають одне одного. Вони внутрішньо об'єднані. Їм так добре разом, що вони нічого навколо не помічають. Це - найвищий момент. Відчуваєте, яка тиша в природі, в навколишньому пейзажі. А на цій картині вони ще разом, але вже розплющені очі. Усе зруйновано. Вона ще на нього дивиться, а він уже відвернувся. Отак на якусь мить одна людина іншій увесь світ затуляє, а тоді надходить розплата. Людина йде собі - світ руйнується. А один раз відірвешся - уже не зіллєшся знову. Людині, можливо, хотілося б у тому стані залишатися вічно, але зовнішній світ завжди вторгнеться - доводиться очі розплющувати.

"У РЕАЛІЗМІ БАГАТО ВИПАДКОВОГО"

– У вас кожна праця запрошує до роздумів. Вашу творчість побудовано на двох основних важливих темах: любов і час. Ви будуєте свій світ за своїми законами. Риби й люди літають. Блазень - не реальна особистість, а людина загалом. Дерево - не сосна чи дуб, а персонаж. Така манера диктує й принцип добору - нічого випадкового... Тому не полюбляєте реалізм?

– У реалізмі багато випадкового. Переставив, приміром, фігуру - нічого не змінилося. Реалістична манера мені не близька. Я не полюбляю прямолінійний, твердолобий реалізм, коли всі сили йдуть на те, аби схоже перемалювати якийсь видимий об'єкт і називати це мистецтвом. Приміром, у людини пасмо волосся отак упало - митець його так і намалює. А воно там зовсім не потрібне. Пройшов процес упізнання... Я загалом митець режисерського штибу: мені потрібно лише відштовхнутися від чогось, і я сам створю свій простір, оселю в ньому об'єкти й суб'єкти, розіграю пантоміму. Картини мовчки розмовляють, як пантоміми. Для цього я будую свій кадр, використовуючи свою уяву.

– Чи правда, що найкраще в людині втілюється у її творчості, найгірше - в житті?

– Людина не може в одному місці створювати, а в іншому руйнувати, позаяк руйнування несумісне з самим процесом творчості. А те, що людина може мати багато звань, бути народним художником, зовсім не означає, що вона творець. Коли поділити людей на категорії, то є споживачі матеріального, споживачі духовного і творці, котрі поділяються на талановитих і геніїв. Споживачі матеріального - раби умовностей, звичок, чужих думок. Споживачі духовного уже вільніші люди - вони споживають гармонію й самі наповнюються нею. Творець - створює гармонію. Талант - це механізм, у якому є психомоторика, критичність мислення й достатній енергопотенціал. Талант рухає людиною. Господь людину задумав як творця, котрий осмислює гармонію і створює її. Талант і геній - різні речі. Геній розв'язує проблеми, він іде за межі незвіданого. Приміром, велосипед винайшов геній. Далі талановиті люди почали велосипед удосконалювати. Деталі змінили, але принцип залишився той самий. Талант ніколи не виходить за межі невідомого. Він розв'язує кимось уже розв'язане завдання, але по-своєму. Геній - це процес безупинний. Його до в'язниці посади, він на стінах писатиме. Геній розв'язує проблеми, а талант - завдання. Проблема завжди всередині, завдання приходить іззовні.

"НІЧОГО ПРОСТО ТАК НЕ БУВАЄ"

– Або такий приклад. Сходили на спектакль двоє. Одному все сподобалось, а другий каже: і це не так, і те. І сперечаються. А сперечатися немає про що. Бо один - творець, другий - споживач. Споживач - машина прийомна. А творець відсутність гармонії відразу відчуває - це його мучить. І це відбувається не лише в мистецтві. Й нікому на мої слова не слід ображатися. Це не означає, що перший - хороший, а другий - поганий. Якби не було споживачів, імена і зроблене творцями канули б у Лету. Саме вони збирають і зберігають їх по крихтах. Та й потім - творців і споживачів либонь у чистому вигляді майже не буває.

– А ви хто?

– Я - талант. У мене бувають періоди, коли моя енергетика вичерпується. Щоправда, мені буває досить просто трішки відпочити. А часом я чимось підживлюся: пісня гарна, вірші. Думка цікава: чужа чи своя. От, приміром, фільм Тарковського "Офірування", його ж неможливо дивитись у стані, коли в тебе все нормально. Я дивлюся його, коли енергетика падає. А на завтра, буває, хочеться ще подивитися, а вже не можеш. Художню літературу я давно не читаю, натомість переважно читаю наукову й філософську. Трапляється, щось тебе штовхає вийти з дому, веде кудись. Іду в місто, підходжу до розкладки, розкриваю книжку - дивлюся, саме та інформація, яка мені зараз необхідна. Так багато разів бувало. Людині все посилається, лише багато залежить від того, наскільки вона готова сприйняти.

– Чи може талант дорости до генія, чи так не буває?

– Не знаю. Я лише знаю, що "стеля" в людей різна, але її можна підняти. Коли умовно пояснити: маса людини "100", а вона розв'язує завдання масою "50", вона не піднімається. А коли маса людини й завдання однакова, тут вона викладається і, розв'язавши його, зливається зі створеним. І тоді "стеля" людини трішки піднімається: вона росте над собою.

– А коли маса завдання більша за "100"?

– Талант за нього не береться. Він відчуває, що йому не під силу. А геній може будь-яке завдання вирішити. А ще дуже важливо, у якій родині ростеш. Мав Бах стати видатним композитором, він народився в Баха, і перед цим було чотири покоління Бахів - хороших композиторів. Але не геніїв. А він усмоктав усе - і став генієм. Нічого ж просто так не буває.

"ПИТАННЯ СВОБОДИ Й НЕСВОБОДИ - ЦЕ ТАКОЖ ПРОБЛЕМА ЛЮБОВІ"

– А ви в Бога віруєте?

– Людина вірує в Бога, коли не знає, є Він чи немає. Коли вона знає, це вже - знання, а не віра. Я - чоловік знаючий. Господь усе влаштував, Він є все. Він у всьому. А люди починають усе подрібнювати. Таку велику істину вони подрібнюють на безліч релігій. Не вміщується велика істина в маленькій голівці. Туди потрапляє одна частина. В одну - одна частина потрапила, в іншу - інша. А всі вони - частини одного цілого. Це ціле - і піщинка, і Всесвіт. Це матеріальне втілення Господа. А духовне: Господь є любов. А любов є все. Світ тримається на любові, яку не в змозі зруйнувати ні ненависть, ні війни. Він тому й тримається, що любов залишається. І сюжет моїх картин один - любов. Навіть тієї, де намальовано касу: адже питання свободи й несвободи - це також проблема любові.

– І навіть цією картиною: два кораблі під вітрилами, перебуваючи на одній сковороді, що є сили стріляють один в одного з гармат?

– Авжеж. Ця картина називається "Спільне життя". Двох людей, двох держав. Усі вони разом на маленькому просторі, ділити їм , у принципі, немає чого, а вони гатять одне в одного. Будь-які два об'єкти: партії, підприємства, таргани. Тут і аналогія з родинним життям.

– З вашим?

– Мабуть, ні. У мене хороший тил. Дружина - архітектор, але зараз не працює, позаяк ми маємо двох маленьких дітей: синові шість років, доньці - три. Моя дружина мене розуміє.

– Настільки розуміє, що ви мешкаєте в гуртожитку в Сімферополі, а вона з дітьми - в Саках?

– Це болюче питання. Ми їздимо одне до одного. Але там немає умов для мене. Аби творити, я мушу бути сам. Такий у мене характер. У мене немає вихідних, свят. Є лише імпульс до творчості. Я в одній кімнаті з людиною більше трьох днів не можу витримати. У гуртожитку в мене окрема кімната. Адже я все для своїх картин черпаю з себе. Мені потрібно, щоб не заважали. Ясна річ, якби в нас був великий будинок з великою кількістю кімнат, я знайшов би для себе куточок. Але сподіваюся, що все зміниться. А дружина в мене вірить. Пам'ятаєте, як у Євтушенка: "Дай Бог, чтобы твоя жена тебя любила даже нищим". Вона така. Хоча не можна в житті зарікатися.

– Діти малюють?

– Малюють обоє. Син уже займається композицією, його всі хвалять. Тож він переконаний, що все знає, і починає повчати татка, як писати хороші картини. Каже: "Обличчя довгі не малюй, слід малювати круглі"...

– А ви щаслива людина?

– Цілком. Я ж кажу, в людині є все для того, аби бути щасливою. Слід лише бути такою.