Найбільшою небезпекою є профанація вищої освіти,

— Підтримка вищої освіти державою стає все менш дієвою, і навряд чи сьогодні її можна віднести до пріоритетів державної політики. Які форми виживання та розвитку вузів з опорою на власні сили є сьогодні найбільш ефективними?

— Сьогодні на всіх рівнях у нас підкреслюється важливість освіти. «Держава без освіти — держава без майбутнього», — ці слова повторюються настільки часто, що з них вихолостили сенс. Є офіційні документи, програми тощо, однак, на жаль, практика свідчить про відсутність реальної підтримки освіти з боку держави. Вона, на жаль, далеко не повністю віддає своєму ж вузу те, що потрібно від неї. Починаючи з 1996 року, ми отримуємо від держави кошти лише на заробітну плату, але й ця стаття фінансується далеко не повністю. До того ж, зарплата виплачується невчасно.

Нас виручає повноплатна й цільова підготовка студентів. Згідно зі «Статистичним збірником вузів України», минулого року в країні бюджетних студентів навчалося 46,4 вiдсоткiв, а комерційних — 51,6 вiдсоткiв. У нашому ж університеті лише 13 вiдсоткiв студентів дістають освіту за власні кошти. Мені, як ректору, скажімо, можна було б запропонувати Києву скоротити в 2 або 3 рази план приймання абітурієнтів. Замість 700 залишити 200 осіб, а всі інші місця «віддати» на повне сплачування. Але це, вважаю, буде антинародно. І ми таким шляхом не йдемо.

Багато студентів у нас вчиться за договорами з промисловими підприємствами, які, хай трохи, але платять за їхнє навчання. Загалом за минулий рік повноплатна й цільова підготовка принесла нам 1 млн. 600 тис. грн. Інші джерела наших прибутків — це «краплі», але, втім, ми їх не ігноруємо: факультет післявузівської перепідготовки кадрів, підготовчі курси, робота в навчальному комплексі університету (гімназіях, ліцеях), підготовка іноземних громадян, робота різних госпрозрахункових лабораторій, творчих об'єднань...

І все ж вважаю, що робити ставку лише на те, що вуз виживе за рахунок внутрішніх резервів, не можна. В усьому світі держава допомагає освіті. А в нас все намагаються покласти на плечі самого вузу. Адже інститут, університет чи академія повинні спокійно працювати, якісно готувати фахівців і не думати про те, де і як їм «прихопити». Тим паче, що замовлення держави ми виконуємо в повному обсязі.

— У чому, на ваш погляд, криється вища міра небезпеки для вищої школи?

— Найбільша небезпека, що чатує на нас, — це зниження рівня працездатності інтелекту викладацького складу, в чомусь навіть, я б сказав, профанація вищої освіти (закривши очі, «трійку» поставив — і гаразд). Нинішні умови, немов іржа, «роз'їдають» викладачів. Особливо це стосується молодого покоління, яке (може, це й справедливо) ставиться до всього більш прагматично: якщо наша праця не затребувана, навіщо я маю прагнути думати, шукати?

Друга явна небезпека — це матеріальна база, основні фонди, які з року в рік занепадають, зношуються, а зайнятися ремонтом, відновленням ми не можемо. Друга небезпека, до речі, дуже впливає на першу.

Результатом є те, що талановиті, перспективні вчені за першої ж можливості йдуть у комерційні структури або виїжджають за кордон.

— Чи вважаєте ви, що спеціальності і рівень підготовки ваших випускників дозволяють їм успішно конкурувати на ринку праці?

— Безумовно. У мене не викликає жодного сумніву те, що ми готуємо наших випускників добре. Вони вільно можуть конкурувати з випускниками не тільки інших вузів України, але і далекого зарубіжжя. Погодьтеся, той факт, що один наш вихованець нині працює за спеціальністю в Японії, про щось та свідчить. Інша справа — де і з ким колишнім нашим студентам конкурувати? За кордоном їх не чекають, на наших підприємствах — також. І вони вимушені чи то йти на базар, чи то перекваліфіковуватися, оскільки отримана ними освіта, на жаль, у нас залишається незатребуваною.

І все ж у нашому університеті не все таке плачевне. Я вже казав про цільову підготовку кадрів. Це одна з найсильніших засад нашого вузу. У нас 95 — 98 вiдсоткiв випускників після закінчення університету отримують розподіл. Проте буває так: приходять випускники на завод, а їм кажуть: «Ви нам дуже потрібні, але, на жаль, ми тепер самі працюємо два дні на тиждень».

І, проте, за останні два роки ми випустили майже 1200 випускників. Сьогодні з їхнього числа на біржі праці стоїть аж... 18.

— Що, на вашу думку, можна зробити, щоб запобігти «старінню» професорсько-викладацького і науково-дослідного складу?

— Нині в нас навчаються в аспірантурі 120 чоловік. Це дуже висока цифра для наших масштабів. Є в нас докторантура (молоді талановиті викладачі три роки готують докторську дисертацію). У ній сьогодні приблизно 20 чоловік. Існує також ад'юнктура, ординатура, НКП (науково-консультаційні пункти). Це все система підготовки майбутніх викладачів і наукових кадрів. Плюс іще участь у конкурсах: людина продовжує працювати на кафедрі інженером або лаборантом і готувати ту або іншу тему.

Через те вихід — у такій-от розгалуженій системі підготовки. Вона в нас є. Важливо ще, щоб у вузі панував дух, котрий заохочує цю велику, важку працю. У нашому університеті така атмосфера створюється за допомогою системи наукових семінарів, де кожен може себе виявити, показати. Ми щорічно проводимо наукові конференції, на яких заслуховується близько 700 доповідей, зроблених молоддю (студентами, аспірантами). Я вже не кажу про серйознішi наукові конференції. Також важливо створити систему подальшого просування, працевлаштування молоді. Існує, звичайно, і така проблема, коли сидять старі викладачі і їх не посунеш із місця. Однак це в нас не так гостро. Якщо навіть ученому 80 років, але на рівні і його знання, і ясність мислення, — ради Бога, нехай працює. Але буває, що люди в 50 або 60 років відчувають себе глибокими стариками, спираються на старий багаж. У цьому випадку ми намагаємося вчасно займатися оновленням кадрів.

— Якими якісними характеристиками повинен володіти «університет» ХХI століття?

— Університет ХХI століття — це великий багатопрофільний, автономний (і від держави також) навчальний заклад. Це могутній науковий центр, в якому працюють дослідницькі лабораторії, конструкторське бюро тощо. Я собі уявляю, що в університеті частка наукових співробітників має бути істотно більша, ніж навіть частка студентів. Тут має концентруватися все нове, передове.

Ми повинні орієнтуватися на основні напрями реформування вищої школи, які передбачають об'єднання 2,3,4 слабких вузи під дахом одного могутнього. Наш університет готовий стати в Сумах таким об'єднаним дахом, але в місті поки що до цього не готові. І ще. На прапорі університету я б чітко написав такі слова: гуманітарність і фундаментальність (тобто знання, які згодом не старіють).

— Ігоре Олександровичу, чи здатна, на вашу думку, інтелігенція зіграти роль «мозку нації» в жовтні 1999 року?

— Здатна — за своєю підготовкою, інтелектом, знаннями. Проте ця здатність, гадаю, потенційна. А в реальному житті — навряд... Дивлюся на першокурсників: у них очі блищать, живуть із надією на краще, на свою затребуваність. А от у п'ятикурсників погляд уже не той: немає в них перспектив на гарантовану роботу, житло, немає тепер навіть такого поняття, як «молодий фахівець». Багато які молоді сім'ї не можуть існувати самостійно, без підтримки батьків. Дивиться молодь на красиве життя по телевізору і порівнює зі своїм жалюгідним існуванням. Упевнений: ніхто не думає повертати старе життя один до одного, але деякі моменти, особливо тi, що стосуються соціального захисту молоді, нам би не зашкодили.

Знаю багатьох інтелігентів, яких не влаштовує нинішнє життя. Проте чи здатні вони вiдіграти роль «мозку нації» під час президентських виборів, — сумніваюся. З одного боку, наша інтелігенція розумна, думаюча, а з iншого, на жаль, пасивна.