«Бронебійна публіцистика»: лист небайдужого читача

Доброго дня, шановна пані Ларисо!

Відправляючи свій лист як небайдужого читача газети «День» (передплачую п’ятничний номер), хочу подякувати вам, усьому колективу часопису за дійсно подвижницьку працю, працю по-франківськи каменярську в утвердженні українства, вихованні новоукраїнської людини — правдивої і гідної.

У місцевій підволочиській газеті «Гомін волі» веду рубрику «Книги — морська глибина». Відправляю для ознайомлення дві вирізки з бесідами про книжки «Дня». Просто, щоб бачили, який резонанс має «День».

З глибокою повагою і побажанням нових здобутків ваш вдячний читач Богдан БЕРЕЗА, член Національної спілки журналістів України

Висока школа Iвана Франка

Представляючи Івана Франка як публіциста програмовими його статтями «Поза межами можливого» (1900), «Що таке поступ?» (1903) та «Одвертим листом до гал[ицької] української молодежі» (1905) в зібранні «Бронебійна публіцистика», доцент Львівського університету Богдан Тихолоз ще раз повторив, що наш геній «дав високу «школу політичного думання».

Які головні уроки цієї школи? Над цим і поміркуємо сьогодні (я, ти, він), перечитуючи Івана Франка.

Найголовніший методологічний урок, який дає нам Іван Франко, на мою думку, в тому, що в політиці він бачить насамперед не абстрактну доктрину, а живу людину. «Доктрина, — пише Іван Франко, — се формула, супроти якої уступають на задній план живі люди й живі інтереси. Доктрина — се уніформ, стрихулець, ворог усяких партикуляризмів. Доктрина — се зроду централіст, що задля абстрактних понять не пощадить конкретних людей і їх конкретного добробуту. Ми, українці, бачили досі мільйони прикладів, як знущався над живими людьми й націями абсолютизм (російський. — Б.Б.), озброєний трьома доктринами: православіє, самодержавіє й обрусеніє». І ці доктрини запустив так «глибоко в тіло й кров» московської суспільності, що годі «надіятися наглої й основної зміни».

Іван Франко з таким висновком не помилився: «основної зміни» не сталося ні в Російській радянській імперії, ні в Росії сучасній, яка продовжує використовувати одержавлене «православіє» і «обрусеніє» для поглинання України «Русским миром».

Ідемо далі. Розмірковуючи про поступ, Іван Франко також вимірює його людиною, вписує її в родові для неї, теплі концентричні кола сім’ї, родини, громади, нації. Саме тут десь, на його думку, ховається її щастя.

Давайте ще раз перечитаємо Івана Франка: «Люди починають переконуватися, що саме багатство, сама наука, сама штука не може дати чоловікові повного щастя. Наскільки чоловік може бути щасливим у житті, він може се тільки в співжитті з іншими людьми, в родині, громаді, нації. Скріплення, утончення того почуття любові до інших людей, до родини, до громади, до свого народу — оте є основна підвалина всякого поступу; без неї все інше буде лише мертве тіло без живої душі в ньому».

А тепер подумаємо: чи культивуються нині в нас усіма можливими засобами (школа, ЗМІ і т. д.) ці базові духовні цінності? Хто ще, крім церкви, говорить про любов у сім’ї, в родині? А щодо народу, то він давно названий цинічними доктринерами електоратом, із яким так звані політики заграють тільки під час чергових виборів. Сумно.

Продовжимо. Народ, нація. Нині навколо цих понять багато галасу. Ось пройшла «Свобода» в парламент — партія фактично україноцентрична. А з яким шаленим гавкотом накинулися на неї всі україноненависники: ґвалт! Фашисти рвуться до влади! Спиніться, бо поб’єте голови об незаперечні факти. Якщо українці принижені на своїй землі, якщо їх продовжує розукраїнювати фактично окупаційна влада, то хтось же має їх захищати! Якась справді сила повинна не дати згаснути українській національній ідеї, отому національному ідеалу, про який спокійно, виважено, як завжди, говорить Іван Франко. Ще і ще раз перечитаємо, аби покласти в пам’ять, ось ці рядки Івана Франка: «...Синтезом усіх ідеальних змагань, будовою, до якої повинні йти всі цеглини, буде ідеал повного, нічим не в’язаного і не обмежуваного (крім добровільних концесій, яких вимагає дружнє життя з сусідами) життя і розвою нації. Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими «вселюдськими» фразами покрити своє духовне відчуження від рідної нації».

Це правда, читачу: отаких «героїв-фарисеїв» ми нині одразу впізнаємо на телеекранах під час різноманітних шоу по завчених єхидних усмішках, якими вони зустрічають будь-яку розмову про щось українське... Зверхніх приліплених усмішках-масках, під якими здебільшого — моральна твань або ж роздвоєння маргіналів, які від української культури відійшли й справжньої високої російської не надбали. Вони духовно чужі і тут, і там...

Але повернімося, читачу, до національного ідеалу. Прагнути до нього, зносити, як каже Іван Франко, для його розбудови цеглину по цеглині — це означає йти в ногу з поступом. «А хто би смів на хвилю згавитися або й зовсім відцуратися роботи, — застерігає мислитель, — може бути певний, що незабаром його не стане на світі, що той «поступ» буде для нього не добродієм, а пожежею і спалить його та змете з землі безслідно. [...] Кождий народ, кожда громада мусить познайомитися з ним, а хто не хоче чи не може присвоїти собі добрих його боків, той швидко зазнає на собі злих: голоду, хвороб, горілки, деморалізації й пропаде від них».

Так, Іван Франко як син свого народу на шляху поступу хотів бачити Україну. І своєю невсипущою працею впродовж усього життя клав камінь за каменем у фундамент її побудови як нації модерної, європейської. Тоді цей ідеал «на око», як він висловився, лежав «поза межами можливого». Але ж пориванням у неможливе — саме цим, на думку Івана Франка, — «відрізняються культурні ідеали й пориви європейської цивілізації». Нині неможливе завдяки наполегливій системній праці для осягнення усвідомленого як необхідного ідеалу завтра стане можливим. Саме до такої каменярської праці закликав Іван Франко українців, особливо молодь. Звертаючись до молодих, писав: «Здобувайте знання, теоретичне й практичне, гартуйте свою волю, виробляйте себе на серйозних, свідомих і статочних мужів, повних любові до свого народу і здібних виявляти ту любов не потоками шумних фраз, а невтомною, тихою працею».

Як бачимо (я, ти, він), «школа політичного думання» Івана Франка тому й висока, що в ній усі думки обертаються навколо Людини, яка «сама для себе цілий світ». Якби ще й думки й справи наших політиків так само були спрямовані на те, щоб усіма доступними способами сприяти утвердженню новоукраїнської людини — правдивої і гідної, яка є головним діячем створення українства, то всі інші кризи було б подолано значно швидше. Але, на жаль, наші державці в своїй масі у Франковій школі не вчаться...