Пора чесних відповідей, або Чому чиновникам варто було уважно прочитати привітання Президента до Дня Перемоги
За минулі святкові дні інтернет-співдружність і в Україні, і в Росії рясніла численними коментарями (зокрема і занадто радикальними), автори яких прагнули розібратися: що означала перемога 9 травня для народів світу? Чи збагнули ми досі ту нелюдську, безмежну ціну, завдяки якій Перемогу було здобуто? І нарешті, два кардинальні запитання: хто, власне, використав плоди Перемоги, ціна якої як мінімум 30 мільйонів людських життів радянських громадян (і 8 — 10 мільйонів життів українців), — народ чи кат? І навіщо сьогодні потрібне це помпезне, підкреслено бравурне святкування в Москві — на знак пошани до подвигу народу чи для пропагандистського жонглювання в інтересах влади?
Є доволі реалістичні, глибокі публікації — й серед них стаття російського публіциста Володимира Надеїна «Свято з локшиною на вухах. Перемоги після перемоги», де автор буквально каменя на камені не залишає від освяченої путінськими (і давнішими) пропагандистами формули: «Великий Радянський Народ у Великій Вітчизняній Війні здобув Велику всесвітньо історичну Перемогу», аргументовано доводячи її фальшивість. (І, до речі, згадується про цьому слова видатного російського письменника-фронтовика Віктора Астаф’єва, який підкреслював: День Перемоги — це передовсім день скорботи й болю, бо ми перемогли не в останню чергу тому, що закидали німців тілами загиблих героїв!)
«...Ми ніяк не скажемо собі правду, — пише в своєму блозі на «Эхо Москвы» (www.echo.msk.ru) Євгеній Кисельов. — Ми — спадкоємці трагічної перемоги однієї нелюдяної системи над іншою, яка в результаті обернулася торжеством нелюдяності на багато десятиліть і відгукувалася нам багато разів: від репресій за образом і подобою 1937 років, які прокотилися по всій Східній Європі наприкінці 40-х — початку 50-х, до Куби, Камбоджі, талібів в Афганістані і ще багато чого іншого. А що ще попереду!
Національна гординя позбавила нас здатності тверезо оцінювати наше минуле.
Дайте відповідь, хто не згоден, хто вже готовий накинутися на мене зі звинуваченнями в блюзнірстві, хоч би на декілька питань:
— Чим підпал рейхстагу в Берліні 1933-го відрізняється від убивства Кірова 1934-го?
— Чим «ніч довгих ножів» відрізняється від бійні 1937 року?
— Чому масові арешти, заслання і страти політичних супротивників більшовиків менший злочин, ніж масові арешти, заслання й страти політичних противників нацистської партії?
— Чому масове знищення селянства за класовою — а українського селянства ще й за національною ознакою — менше зло, ніж масове знищення єврейства?
— Чим сталінські «трійки» правосудніші за нацистські «народні трибунали»?
— Чим ГУЛАГ кращий за гітлерівські концтабори?
— Чим вогнища з книг на площах Німеччини гірші за заборони на книги безлічі авторів у Радянському Союзі? (У нацистській Німеччині в чорному списку було приблизно 300 імен заборонених авторів. У СРСР чорний список був і набагато довший, і проіснував набагато довше).
Подібні питання можна ставити ще дуже довго.
Але головне з них: чим, взагалі, Сталін кращий за Гітлера — окрім того, що він його переміг?
Трапився мені в інтернеті вражаючий фрагмент з щоденникових записів чудового актора Георгія Буркова, який за життя знявся зокрема й у пронизливих фільмах про війну:
«Перемога у Великій Вітчизняній остаточно розвалила росіян. І, природно, дозволила більшовикам триматися до цього часу. Адже Перемога дала право думати, що дорога правильна: табори, соцреалізм тощо. І безкультурність. Падіння в будку. Ми обрали «рідне» рабство, розраховуючи на те, що у комуністів відтане серце. Дурні! Ми втягнули себе у велику дурість і приниження. Справа ще ось у чому: війна не дає привід для геройства ні з того, ні з іншого боку. Війна — це бруд і вбивство на самому дні свідомості. Геройство створюють ідеологічні покидьки. Вибір між двома фашизмами. Що може бути болісніше?! Але я ніколи не скажу, що вибір було зроблено правильний. Раб на вибір не здатний. Така доля. Раба».
Кінець цитати. Додати до якої я, чесно кажучи, нічого не можу».
Все це дуже важливо! Як слушно зазначив Ігор Чубайс (www.echo.msk.ru), «цими днями у свідомості багатьох людей відбулася революція — нескінченну офіційну брехню про війну, сталінську брехню про війну, яку дбайливо зберігала й оберігала номенклатура, нарешті, почали масово відкидати. Про це свідчить Інтернет, свідчать і публікації, і їхні коментарі, почалася масова десталінізація історії війни, розхитано останній гак, на якому тримаються залишки радянської міфології». Нам, у «Дні» це важливо ще й тому, що всі роки існування газети ми і наші автори послідовно вели лінію, направлену на десталінізацію суспільства і історії війни зокрема. І тенденція, яка намітилася, обнадіює. Що ж до українського контексту Дня Перемоги, то тут, схоже, варто привернути більшу увагу до святкового привітання Президента Януковича. Це треба зробити тому, що є певні нові моменти, і вельми цікаві, які наявні у цьому привітанні й досі не всіма помічені — а помітити варто, попри те, як би хто до Президента не ставився. Про що йдеться? По-перше, глава держави закликав до загальнонаціонального примирення українців у цей святий день, щоб не роздмухувати протистояння й не множити конфлікти (вельми конструктивний підхід). І по-друге, у зверненні було вжито формулу «Друга світова війна» замість очікуваного, традиційного «Велика Вітчизняна». Це теж показово.
Коротко підсумовуючи, хочеться сказати: 9 травня — не причина, не привід для розпалювання великодержавної істерії (як це, на превеликий жаль, ми бачимо у північних сусідів), для конструювання ідеології «обложеної фортеці» вкупі з національною пихою («Весь світ ворожий до нас, але ми всіх перемогли й переможемо»). Таке блюзнірство до добра не доведе. Нам, українцям, треба засвоїти відповідні уроки з цього «псевдопафосу», а саме: долати його залишки (відверто кажучи, дедалі небезпечніші рецидиви) у свідомості людей. І гуманізувати суспільство.
