Дощ
«Добрий дощ, як поганий проповідник, ніколи не знає, коли скінчити».
Так колись казав Ральф Валдо Емерсон, американський есеїст і визначний мислитель.
Український же селянин (мислитель ще визначніший) говорив по-іншому: «Добрий дощ іде не коли просять, а коли косять».
Це,напевно,тому,що поганих проповідників той селянин не знав...
А сіно,про яке він так переживав, в Україні нині від усієї цієї вологи гниє,тільки-но його скосили, а на захід від нас його ніхто й не думає косити-не тому,що сінаїм не треба, а тому,що воно вже під метром води. Там тепер інші проблеми.
Дощ, кажуть оптимістичні американці, добрий для рослин, для звірів, які їдять рослини, і для звірів, які їдять звірів.
Ми ж кажемо, що дощ останнім часом ні нам,ні нашим звірям не дає не лишеспокійно їсти, а й спати. Якби у нас, європейців, було стільки землі,як в Америці, ми були б спокійніші. А так нам бачиться великий і дошкульний потоп - уві сні й по телевізору. І не тому,що ми його боїмося, а тому,що не дуже знаємо,в який бік по ньому плисти і яких звірів брати на борт. Якої тварі, так би мовити,по парі.
Ми навіть вкотре прицінюємося до наших подружжів.
Нас тоді цікавлять практичні речі.
Як-от, скажімо, коли Дунай розіллється в Одеській області, звідки місцеві будуть отримувати гуманітарну допомогу, і якого начальника лаятимуть за неготовність до катастрофи, про яку його тиждень попереджали.
* * *
Коли літнього дощу є тільки трохи — це добре, тоді це сум, це сон, це сповідь. Це книжка під рукою й затужене вікно. Це вірші про заплакану любов і нехіть іти на роботу. Це приємна нудьга й заспокійлива нескінченність.
Коли ж дощу багато - в небі, в повітрі, під ногами, під колесами, під порогом, під полою і в черевиках — це родить неспокій. Щось не те діється на цім світі. А коли повідомляють про велику європейську повінь — це ще й понад 20 смертей у Німеччині та Чехії та інших країнах неподалік, і десятки тисяч евакуйованих; тоді це також привід подумати, куди цей світ з його глобальним потеплінням котиться. І що треба зробити, щоб китайці й інші з розвиненішою за нашу економікою нарешті припинили забруднювати й нагрівати спільну атмосферу.
Спільне повітря.
Будь-який природний катаклізм викликає в людях таке саме природне запитання про те, чи не буде цей катаклізм останнім, що вони побачать у цьому житті (як було це для бідолашного дідуся в Німеччині, який цими днями прибирав потрощене потопом майно і на дні його знайшов свій смертельний інфаркт).
Ці природні удари вселяють в людей таку ж непевність, як і удари долі. Дуже мало що залишається в межах нашого контролю, а безсилля геть начисто губить оптимізм і надію.
Навіть якщо це така собі скромна надія на те, щоб у містах під ногами менше хлюпало тієї дошкульної води, а по селах вистачало-таки сухого сіна...
