Горячие темы:

Підкорення Гренобля! Частина II. Візіль

03 сентября, 13:16

«Пора стопити» - сказав Олег і зробив останню знимку у Греноблі. За якусь хвилю ми вийшли з міста, трішки прирікаючи на місцеві магазини, які вже були зачинені. Через це, ми не мали змоги купити їжу і все, що в нас було, це 5 пляшок води. Тоді, нам здавалось, що це не проблема, бо НЕЗАБАРОМ ДІЙДЕМО до Візіля, а там точно ще щось працює. Вийшовши на потрібну нам дорогу, ми почали стопити. «Стоп» - нелегка річ, яка потребує витримки, налаштування, досвіду, а головне вдачі. На жаль, на початку того вечора у нас не було ні першого, ні другого, ні третього і точно не останнього. Як би ми не проклинали водіїв, котрі нам не зупинялись, ми, все ж, розуміли причини такого тотального нещастя. По-перше, була вже десята вечора. По-друге, неважко уявити, що собі думає водій автомобіля, коли бачить на дорозі пізно ввечері двох хлопаків, голодних з вигляду, ще й з підозрілим пакетом у руках (а у ньому була вода). По-третє, ми не підготували табличку з написом потрібного нам міста (так, брак досвіду дався в знаки), тому стопили лише великим пальцем, який ,як-не-як, важче помітити, ніж табличку.

Поприрікавши на водіїв, ми вирішили іти пішки. Взагалі, ідея йти пішки виникла спонтанно, але, на диво, одночасно у мене і Олега. Неймовірно швидко ми зійшлись на тому, що «до Візіля зовсім недалеко, десь там буде кільце, а за тим кільцем направо, а потім розберемось...». Щиро кажучи, до того моменту я думав, що у мене прекрасне відчуття простору. Пройшовши з хвилин сорок, а то й більше, ми відчули щось не те. Жодного знаку, який би вказував напрям на Візіль, навіть гірше, почали траплятись знаки, які вказували напрям у зовсім іншу сторону. З хвилинку ми думали, що робити далі і, знову неймовірно швидко, зійшлись на тому, аби перейти дорогу і повернути наліво, бо «там, напевно, те кільце». Так ми і зробили. Проте, на тому боці дороги нас не чекало з обіймами кільце чи щось таке. Ні, ми знову опинилис ь у Греноблі, але тепер з іншого боку, ще в якомусь спальному районі. Це ми дізнались завдяки карті міста на автобусній зупинці. Звісно, нашому розчаруванню не було меж. На годиннику о пів на одинадцяту. Спіймати «стоп» практично неможливо, а настпуного дня вже потрібно повертатись. Де автовокзал у Греноблі, у якому можна було б сісти на автобус , який їде до Ля Салетту, ми знали лише в теорії, та й йти було довго. З розчарованими і стомленими мінами на обличчях ми посідали на зупинці, вірніше, я сів, а Олег продовжував вивчати мапу. « Що ж робити?» - міркував я, і тут біля нас невідомо як і невідомо звідки зупиняється невеличкий бус Renault . В ту ж мить опускається бокове скло, і голос з вікна промовляє: «У вас якісь проблеми?». Я ще жодного разу так не радів французькій мові, як тоді. Ми з Олегом блискавично відреагували. Ще доходячи до автомобіля, ми запитали чи розмовляє «голос з автомобіля» англійською, і були приємно вражені тим, що розмовляє , навідміну від більшості французів, дуже добре. Ми пояснили, що ми волонтери з Ля Саллету, розповіли звідки ми і хто такі, і що забули о пів на одинадцяту у Греноблі. Наш голос-рятівник представився Артуром. Він якраз повертався з роботи і їхав до друзів, але побачивши нас вирішив допомогти (тут я трішки засумнівався в тому несподіваному щасті, бо дуже дивне пояснення пролунало). Відразу у нас зав’язалась розмова. Артур виявився напрочуд обізнаним щодо України. Ми були здивовані, бо більшість французів про Україну знає емм...та нічого не знає, правду кажучи. Він нам розповів, що ця дорога, яка тягнеться від Ніцци і до Гренобля називається Дорогою Наполеона, бо він із котрогось зі своїх походів повертався цим шляхом. Також він нас обрадував тим, що до Візіля від Гренобля 20 кілометрів. В цю мить ми з Олегом переглянулись і без слів зрозуміли, скільки б часу нам довелось топтати асфальт на гірському холоді. Наша розмова була така цікава, що ми навіть не помітили, як вже були у Візілі. Артур нам розповів, що варто відвідати, де «стопити» в сторону Ля Салетту і навіть дав нам папір для табличок. На цьому ми розпрощались, і я з Олегом опинились один на один з нічним і холодним містом. Ми ще десь з годину не могли повірити у ту чудову випадковість, тому навіть не зауважили, як місто заснуло і все зачинилось. Всі магазини, всі кав’ярні, всі будинки, двері і вікна зачинились практично одночасно. Тільки ліхтарі не спали у цьому місті, а також я і Олег. У Візілі почало різко холодати. За якусь годинку, тобто опівночі, холод вже пробирав до кісток.

Підкорення Гренобля! Частина I

Ми знайшли собі притулок на дитячому майданчику, який був огороджений клумбами. Проте, ці клумби не захищали від вітру, тому холод став ще нестерпнішим. До цього всього додалось відчуття голоду. Ми знайшли супермаркет, але він теж був зачинений, а відкривався лише о пів на восьму ранку. Начебто не так багато, 7 з половиною годин не поспати і перетерпіти холод, але все тільки починалось. З кожною хвилиною ставало все хододніше. Ми повдягали на себе все, що було, але воно не дуже рятувало. Ми почали сновигати по місту, аби не заснути і хоч трішки зігрітись. Таке сновигання привело нас до піцерії. Вона була досить цікава, бо мала скляні двері, які були відчиненні для відвідувачів, а потім ще одні металеві, для персоналу. Тут не було тепло, але принаймні не дошкуляв вітер. Ми вмостились у цьому пристанищі, почали обговорювати плани на настпуний день, як несподівано «из-за угла» до нас під’їхала жандармерія. Мабуть будь-хто у такій ситуації хоча б трішки та хвилювався, але не ми з Олегом. Ми були настільки стомлені і голодні, що для нас поява жандармів не стала причиною для здивування. Ми чемно привітались з офіцером і пояснили, що не можемо знайти готелю, де можна було б переночувати. Люб’язний жандарм, перевіривши наші документи, показав нам найближчий готель, побажав спокійної ночі і поїхав. Лаконічно, дієво і люб’язно. Ось такими мають бути правоохоронні органи. На жаль, готель, який нам показав офіцер був повністю зайнятим, не було жодного вільного місця, тому наше бродіння містом продовжилось. Я вже не пам’ятаю як, але близько ранку ми надибали відчинений під’їзд у якому з годинку покимарили.

Я пішов в далекі гори...

Вранці ми НАРЕШТІ купили щось поїсти, випили кави та почали малювати таблички, обговорюючи план дій на цей день. Ми вирішили до обіду залишатись у Візілі, а потім вже добиратись додому. На годиннику пробило 9, а це означало, що Візільський замок вже відчинений і можна йти на екскурсію до музею Французької революції , який розташовувався у замку. Навколо будівлі був неймовірної краси парк. Через нього протікала річка у якій плавали сотні качок. Тут було тихо і затишно. Ми не відмовили собі у задоволенні побродити цим парком і насолодитись його красою. Але нам заважала одна проблема – ми були дуже стомлені і хотіли поспати. Парк подарував нам і цю можливість. Ми знайшли дві лавки, на яких і вирішили перекимарити з годинку. Щиро кажучи, це був мій найкращий і найміцніший сон за останні декілька днів. Якби не Олег, який мене розбудив, я б проспав до вечора.

На годиннику пробило дванадцяту, тому ми швидко пішли на екскурсію до музею. Вхід був вільний, а експозиція, як ми тоді сказали, «просто шикарна». Безліч картин 19 століття із зображеннями революції. Тут були роботи з музеїв по всій Франції – Марселя, Паризького Лувра, Гренобля і так далі. Безліч особистих речей провідників революції, і все це в ідеальному стані. Чомусь я тоді задумався над тим, як французи цінують свою історію, свою пам’ять. Вони шанують дорогу по якій колись їхав Наполеон, повертаючись з походу. Таких походів було безліч, та й доріг, якими він повертався було безліч, але вони шанують їх всі. Аналогія з Україною провелась сама собою. Чому вони цінують свою пам’ять, а ми хочемо забути? Навіть не так – чому не ми, а дехто хоче, щоб забули? В таких двозначних почуттях я покинув Візіль.

«Стоп» ми упіймали досить швидко, за якихось 5 хвилин. Вже за двадцять хвилин ми були у Ля Мурі і додому нам залишалось всього нічого. У нас було ще багато часу, тому ми вирішили прогулятись містом та вийти на дорогу, котра веде до Кору та Салетту. Прогулювались ми так, що вийшли на найменш насичену транспортом дорогу, тому нам довелось чимчикувати аж до кінця міста і виходити на загальну трасу. Це зайняло близько півтори години, і у нас вже не булро сили аби стояти. Дуже довго не могли впіймати «стоп», допоки нам не зупинилося біленьке Renault, водій якого нагадав нам Мерліна. Він мав довгу білу бороду ,а у машині в нього було безліч рослин, корінців дерев та іншої трави. До Кору цей французький друїд підвіз швидко, ще й встиг розповісти багато історій про те, як ходив цими горами. Приємний дідусь з хорошими історіями якраз те, що потрібно було для завершення наших пригод. Незабаром ми були у Ля Салетті. Стомлені, голодні, але задоволені своєю мандрівкою та з планами на майбутню подорож.