Быть собой

Казалось бы, это так просто — быть собой. Ежедневно, ежегодно, всю жизнь... Не предавать себя, не продаваться, не поддаваться искушениям, которые лукаво  обступают тебя со всех сторон.

Это очень просто. Нужно только (только!) дорожить своей внутренней свободой, помня: ошибешься в малом — потеряешь в большом. Особенно, если ты — поэт, художник.

Лина Костенко не раз возвращалась в своей поэзии к этой мысли.

И в историческом романе в стихах «Маруся Чурай», героиня которого не может позволить себе уступить ни в чем: она знает, что компромиссы с совестью — фатальны для творчества. Эстетика без этики? Нет, это не для нее — делать вид, лукавить.  «А з чого ж, Грицю, пісню я складу?» — спрашивает Маруся Чурай не так «Гриця», как сама себя, когда тот советует забыть о его измене и попробовать перехитрить судьбу.

И поэма «Сад нетанучих скульптур» — тоже об этике и эстетике. О поучительной — грустной — истории художника, который потерял талант, потому что позволил миру поймать себя...

Поэзия Лины Костенко способна «прививать» дух свободы. Она напоминает  о НАСТОЯЩЕМ и ВЕЧНОМ в этой нашей странной жизни — о совести, милосердии, любви... О вечном поединке добра и зла... О потребности выстраивать себя — ежедневно, ежегодно, всю жизнь. Если, конечно, ты хочешь быть Личностью и не хочешь, как у Шевченко, «гнилою колодою по світу валятись»....

Присутствие Лини Костенко среди нас, сущих среди тревог, которые становятся неизмеримыми, чувствуешь постоянно — и тогда, когда она говорит, и тогда, когда молчит.

Она — Личность. Может, именно поэтому даже ее молчание бывает более красноречивым, чем слова.

Сегодня у Лины Васильевны — день рождения. Думаю, наилучший способ поздравить поэтессу — открыть томик ее стихотворений и тем самым остаться с ней наедине...

Владимир ПАНЧЕНКО

«Хоч сльози в мені втерла...»

Последние месяцы и дни живем, словно на краю бездны. А сейчас еще и отчаяние начало появляться... Не Путин пугает, с ним все понятно, а наши местные вурдалаки, которые во время лютое делят портфели и «обустраивают» точки около денежных потоков. И это же мы знаем только немногое из того, что происходит.

Два поэта спасают мою душу — Тарас Шевченко и Лина Костенко! У первого не может не поражать способность его вселенского глаза увидеть и бездну человеческого падения, и  красоту человеческого. А еще словно заново я открыл для себя Шевченко-художника. Про себя читаю Тарасову «Молитву»: «Робочим головам, рукам / На сій окраденій землі / Свою ти силу ниспошли...»

Сидить диявол десь на Гіндукуші.
Вивчає звідти всяку Божу твар.
Питає: — Гей! Почім сьогодні душі?
Чому такий неякісний товар?

У передгір’ї зріють виногрона.
Колиску моря вітер колихнув.
— Во врем’я оно, о, во врем’я оно! —
сказав диявол і чомусь зітхнув.

И несколько книг поэзии Лины Васильевны. Какая высокая простота, какая грация слова, которая одним неуловимым взмахом души выпархивает на высшие веточки донебесного древа.

И какая поразительно конкретная, несуетная любовь к человеческому. «Старесенька, іде по тій дорозі. Як завжди. Як недавно. Як давно. Спинилася. Болять у неї нозі. Було здоров’я, де теперь воно?» И исчезает силуэт той женщины на этом словесном полотне. И, следовательно, рождается призыв: «Моя бабусю, старша моя мамо! Хоч слід, хоч тінь, хоч образ свій залиш! Якими я скажу тобі словами, що ти в мені повік не одболиш!»

И вдруг — с той бабушкой идет сама Украина: «і так по крихті, крихті Україна іде з тобою, Боже мій, куди»?

Финал, от которого у меня, сурового и нервозного до   предела мужчины, который пять минут назад яростно кричал в телефон и проклинал этот мир, текут слезы из глаз:

«Ти не заходиш. Кажуть, що

ти вмерла.

Тоді був травень, а тепер зима.

Зайшла б, чи що, хоч сльози в мені

 втерла.

А то пішла, й нема тебе, й нема...»

И смотрит автор в окно, где идет чья-то бабушка. Смотрит, «щоб подумати, що, може, то моя».

Поэзия Лины Костенко делает то, что и должно делать искусство: очищает и просветляет душу. Посреди этого мрака, посреди вонючих политических баталий и геополитических интриг поэт несколькими словами обезоруживает меня и возвращает веру в то, что мир и человек прекрасны.

Поклон Поэту! Лина Васильевна, люблю Вас очень, молюсь Вашими стихотворениями...

Сергей ТРЫМБАЧ

Нечутно ходить вітер по землі...

Лина КОСТЕНКО

* * *

Коли ганяли голку патефони

у затишку тодішніх рукоділь,

я змалку чула «Корневільські

дзвони»,

хоча й не знала, де той

Корневіль.

А потім, потім... Потім,

як усі ми,

почула раптом дзвони

Хіросіми.

А потім — дзвін Чорнобиля.

І зону.

І серце дзвону в попелі руїн.

І Фукусіму, де вже й не до дзвону.

Який він буде, наш наступний

дзвін?!

* * *

Проґавили, прогледіли,

і хочеться на Марс.

Це сталася трагедія,

а ви зіграли фарс.

Отримали Україну без бою

і здають без бою.

А, втім, чого ж без бою?

Б’ються поміж собою.

Дивлюся ввечері і вранці,

милуюсь депутатським

ґроном.

Яка гармонія і танці,

і єдність змій з Лаокооном!

* * *

Прости мені, мій змучений

народе,

що я мовчу. Дозволь мені

мовчать.

Бо ж сієш-сієш, а воно не сходе.

І тільки змії кубляться

й сичать.

Всі проти всіх, усі ні з ким

не згодні.

Злість рухає людьми. Але у бік

безодні.

* * *

Компроміси, компромати,

компрадори і примати.

Скільки сили треба мати,

щоб усе це витримати.

Які засиджені скрижалі, яке

злиденство зветься шансом!

На жаль, уже і в цій державі

стаю потроху дисонансом.

* * *

Доборолися! Добалакались!

Досварилися, аж гримить!

Україно, чи ти була колись

незалежною хоч на мить —

від кайданів, що волю

сковують,

від копит, що у душу б’ють,

від чужих, що тебе

скуповують,

і своїх, що тебе продають?!

Популяція! Нація! Маси!

І сьогодні, і вчора, й колись

українського пекла гримаси

упеклися мені. Упеклись!

Весь цей розбрат, і рейвах,

і ремство,

і віки безголів’я вдогонь, —

хай він спалить усе це

нікчемство

українського пекла вогонь!

* * *

Подаруй мені, доле, у вікнах

березу.

Хай спочине душа в оберегах

беріз.

Я прийшла у цей світ, щоб

пройти обережно,

не завдавши нікому ні смутку,

ні сліз.

А натомість я мушу. Усе щось

я мушу.

Бог посіяв мене у жорстокі

ґрунти.

Тут не можна пройти,

не поранивши душу.

Тут свобода не сходить, тут

сходять хрести.

* * *

Хто я?

Стеблинка гравітаційного

поля.

Клаптик інших галактик

залетів у мою свідомість.

Вогник земного дому

прихистив мою космічну

бездомність.

* * *

Нечутно ходить вітер

по землі,

цілує ніжним яблуням долоні.

Які тепер ми добрі і сумні,

які тепер ми серцем безборонні.

Як знаєм все, як хочемо не знать,

які чужі нам вихватки і пози.

І як в душі не хоче проминать

і все, і всі, побачені крізь сльози!

* * *

Хочеться чуда і трішки вина.

Дні пролітають, як сірі перони.

Чорний букет надвечір’я —

ворони —

місту підносить струнка

далина.

Що ж, я свій вік одробила сповна.

Що ж, я свій вік одробила

по-людськи.

Дні облітають, як чорні

пелюстки.

Хочеться чуда і трішки вина.

Доки ж ці пута, пора і звільнить.

Де ж ви, мої золоті пасторалі?

Літо літає і осінь дзвенить.

Розпач накручує чорні спіралі.

Де ж мого слова хоч би хоч луна?

Знову пішла Україна по колу.

Знову і знову, ще раз у ніколи?!

Хочеться чуда і трішки вина.

Вірші з книжки «Річка Геракліта» (2011), «Мадонна Перехресть» (2011) та з ювілейного виступу поетеси в Українському домі 22 березня 2010 року