Півроку з Майданом у серці
Півроку моєму Майдану. Я добре пам’ятаю вечір п’ятниці 22 листопада. Був сильний дощ, тож я взяла парасольку і запашний солодкий чай, взула гумаки, надрукувала пару плакатів формату А4 типу «Україна – це Європа, а не «Таежный тупик». Можна було залишитись удома (дощ), але я і так не вийшла 21 листопада, та й фотографії першого мітингу були такі світлі і позитивні. До того ж, особисто для мене то була можливість «відігратися» за Майдан 2004-го. Тоді я була школяркою, і ніхто б мене до столиці не пустив.
Мій Майдан починався як тусовка. Я ходила туди зі знайомими, і ми сміялися ледь не з кожного слова того, хто виступав перед натовпом. Не пам’ятаю, хто то був. Луценко, здається. Ми сміялись не тому, що невиховані абощо. Сміялись від того, що хотілося змін, що, попри дощ, було якось тепло і радісно.
Радісно було до дня непідписання Угоди про Асоціацію. Тоді приїхала опозиційна трійця, і Кличко почав свій виступ зі слів «У нас украли мрію». То було величезне розчарування для мене. Лідери так не починають виступи. Я їхала додому пізно ввечері втомлена, змерзла і сердита. І ще мені було прикро, що не залишилась ночувати на Майдані, адже довго планувала те зробити, проте плани трохи змінились. А вранці я прокинулась і прочитала про зачистку. І то був біль. А потім було неймовірне здивування, натхнення і трохи страху – люди збираються на Михайлівській.
Довго розповідати хронологію. Єдине, що тусовочно-студентський Майдан перетворився для мене після 18-20 лютого на братську могилу. І то був великий біль, і велика втрата, хоч я нікого із Небесної Сотні не знала. Я вдивлялась у ті світлі обличчя і розуміла, що від нас пішли найкращі. Зараз для мене Майдан дещо постапокаліптичний. Я досі туди ходжу, але тільки до знайомих. Показую одному львів’янину Київ. П’ю з хлопцями чай. Вони будуть у столиці до виборів, а потім, кажуть, дивитимуться на ситуацію. Чимало людей із тих, хто лишалися в Києві, поїхали на Схід, хтось тільки приміряється до тої ролі. Так, загалом Майдан маргіналізувався, і мені прикро, але там досі є люди, які прагнуть змін. Вони голосуватимуть, хоч і не знають, за кого…
Я пам’ятаю дуже багато. Ніколи не забуду волонтерство під стелою, чай і канапки для змерзлих і щасливих студентів, для безхатьків, яких ми теж годували. Я ніколи не забуду обійми з тими, кого не пам’ятаєш, як звуть, але з ким кілька днів тому ви поруч різали ковбасу. Я пам’ятаю свій захват від творчості Майдану. Я пригадую довгі вечори у Будинку профспілок, коли брала інтерв’ю у волонтерів і тих, хто приносив їжу, гроші та одяг для революціонерів. Із моєї пам’яті ніколи не зітруться враження від Грушевського і сили духу українців. Я пам’ятаю, як носила туди канапки і просто змушувала хлопців їх їсти. Вони відмовлялись, бо треба стояти на барикадах і длубати лід. Я відкрила в собі потяг до рекламної справи, тому що розхвалювала канапки так, ніби то якась дивовижна заокеанська справа, і її неодмінно треба скуштувати. Часто така реклама допомагала. Іноді доводилося «тиснути на жалість», іноді – ставити ультиматуми: «Поки не візьмете канапку – я звідси не піду».
Я пам’ятаю вечір 18 лютого. Закрите метро. Я йшла пішки від Політеху на Майдан. То був вечір-одкровення, вечір, за який я вдячна Богу, що пережила. Не тому, що боялась померти. Просто той вечір, сповнений жаху, молитов, сліз, надії, був тою ціною, яку я заплатила в першу чергу за свою свободу. Я поїхала з Майдану десь за півгодини до того, як почав горіти Будинок профспілок. 19 і 20 лютого я не була там, бо боялася снайперів. І мені соромно за свій страх, і десь у глибині душі я не можу його виправдати і не можу собі пробачити.
Я пам’ятаю, як напружено працювала в січні і лютому. У якийсь момент зрозуміла, що Майдан потрібно увіковічнювати. І я писала статті про лікарів, про кухню, про бібліотеку.
Попри події у Криму і на Сході, попри всю неоднозначність ситуації у країні, попри втому від великої кількості інформації, попри всі труднощі, попри цілком усе, через що я за ці півроку пройшла, я би знову вийшла на Майдан. Єдине, що старалась би приносити більше користі.
Півроку я живу з Майданом у серці. Це як невигойна хвороба. Але я не хочу одужувати, тому що ця недуга – з доброякісних. Вона змінила мене так, як я сама, можливо, ніколи б не змінилась.
