Право на… «справу Гонгадзе»
або Про думки і враження після ефіру на «Плюсах»
На загальнонаціональному каналі я вперше. Вражає. Ні, не ток-шоу «Право на владу» (18 грудня) – цього разу його не було. Була якісна програма. Коли обговорюється резонансна справа, пов’язана із жорстоким вбивством журналіста, тіло якого вже понад чотирнадцять років не можуть поховати, не до штучності. Хоча, спроби з боку деяких учасників були.
Відверто кажучи, з відповідним складом гостей і експертів, я очікував саме такого ефіру. Власне, все почалося ще до самої програми, коли Олександр Єльяшкевич відмовився потиснути руку Юрію Луценко. «Чому?», – запитав Луценко. «Кучма», – відповів Єльяшкевич… Тон був заданий.
Пізніше в програмі координатор нинішньої парламентської коаліції дорікне колишнього народного депутата за те, що той «відсидівся в Америці»... Тут від Юрія Віталійовича злегка повіяло радянським мисленням, але головне, що Єльяшкевич не «відсиджувався», а єдиний з українських політиків отримав політичний притулок в США, тому що в Україні була загроза його життю і життю його сім’ї – від тодішньої влади.
Перш за все, дуже важливо і правильно, що такий ефір став можливим. Проте, як виявилося, не для всіх. Замість того, щоб сфокусувати увагу на смислах і сенсаціях, які прозвучали на цій програмі, декого чомусь в першу чергу цікавило – чому, мовляв, «1+1» взявся за цю тему?
Яскравий приклад – журналіст, а тепер депутат Сергій Лещенко. «А вся справа в тому, що через декілька місяців в Лондоні почнеться суд між Коломойським і Пінчуком за кілька сотень мільйонів доларів. Ось вони один одному і передають «привіти» через телевізор. І так триватиме рівно до тих пір, поки ми не знизимо вплив олігархів на політику…», – написав він себе в ФБ.
Знизити вплив олігархів на політику потрібно, але, по-перше, можливо, все-таки треба почати з батька-засновника кланово-олігархічної системи – Кучми, зятем якого є Пінчук, щоб не вийшло так, що боремося з наслідками, а не з причиною. По-друге, Сергію Лещенку як недавньому представнику видання, засновником якого є Георгій Гонгадзе, не завадило б для початку походити на судові засідання у цій справі. Тим більше, вже в як представником владної коаліції. Хоча ігнорувати резонансну тему, напевно, легше.
Участь Луценка в програмі була важливою. Але вона для нього стала програшною. Юрій Віталійович за інерцією вдався до прийомів, які він звик використовувати на ток-шоу… Не цей раз. Не ті емоції, не ті аргументи, а головне – не в тій компанії.
Голова СБУ Валентин Наливайченко. Сказав головні і правильні речі. Вчасно пішов. Треба віддати належне: він один з небагатьох, хто давно і послідовно відстоює позицію щодо відкритості судового процесу і засудження замовників вбивства журналіста. Багато для цього зробив.
Екс-генпрокурор Святослав Піскун. Намагався зі всіма підтримувати добрі стосунки, як на самій передачі, так і за її лаштунками. Озвучив багато правильних тез. Наприклад, коли підтримав Олексія Подольського, сказавши, що ця людина має право на емоцію і на те, що вона говорить.
Якраз Подольський і Єльяшкевич були особливими гостями. Я займаюся «справою Гонгадзе» вже більше п’яти років. І за цей час встиг познайомитися з обома. Знаю їх не тільки як людей, які постраждали від режиму Кучми, але і як принципових борців із системою. Тією системою, яка не дивлячись на зміни влади в Україні, дві революції, війну, і досі не змінилася. Їх щирість, послідовність і переконлива аргументація багато в чому задала тон цій програмі.
В цілому ж, сміливість підняти цю резонансну тему, вдалий підбір учасників і професійна поведінка ведучого із влучними посилами – стали рецептами успіху передачі. Її зміст – окрема тема. Якщо давати оцінку всьому тому, що було сказано, це потягне на окрему книгу. Краще ще раз передивитися програму.
Головною сенсацією цього ефіру, звичайно, стали заяви Рената Кузьміна. До нього можна по-різному ставитися, але, як я вже підкреслив, під час ефіру, він зробив головне – порушив кримінальну справу проти екс-президента Леоніда Кучми. Після цієї неочікуваної події більшість журналістів тоді почали шукати підводні течії – як і чому це відбулося. Називали різні причини: «наїзд» на бізнес Пінчука, помста Кучмі за допущення помаранчевої революції, замилювання очей Заходу, самопіар Кузьміна… Можливо, ці закиди мали підґрунтя, але нині, із відстані часу, ще більш очевидно: вони справі не допомогли.
Дуже хочеться вірити, що цього разу журналісти і громадськість в першу чергу даватимуть оцінку змісту слів Кузьміна, а не де, як, коли і чому він це сказав. Його меседжі були чіткими і зрозумілими.
