Про реформаторів
Тих, хто бажає, доля веде, а тих, хто впирається – вона тягне
Ілюстрацію цього виразу неодноразово можна було побачити під час Майдану. Коли опозиційні лідери відверто не бажали робити тих чи інших кроків – усе одно траплялося так, як мало статися. Народ хотів вигнати старого президента й отримати нового. Порошенко сміливо пішов назустріч долі – і став Президентом. Тепер народ і європейські партнери хочуть реформувати систему українського суспільства, законодавства та державництва. Ініціативу тепер має проявляти прем’єр. У пана Яценюка, який за Конституцією очолює виконавчу владу, є вибір – він або сміливо піде назустріч долі, забувши про власний егоїзм, або стане впиратися. Для Януковича впирання закінчилось вигнанням із країни. Тож доля, буває, тягне дуже далеко – аж на смітник історії.
Минулого тижня Арсеній Яценюк їздив до Європи. В нього було багато завдань, але одним із основних мотивів було дізнатися, коли будуть наступні транші фінансової допомоги Україні. Адже європейці зголосилися надати півтора мільярди євро на середньострокову і довгострокову перспективу повернення. Україна для них має стати можливим центром тяжіння в регіоні. Однак європейці дали такі запозичення на конкретних умовах. Вони передбачають конкретні кроки українського уряду. Серед цих кроків реалізованих було тільки два – новий президент та новий парламент. Решта – люстрація, реформи та бюджет 2015 і досі залишаються загадкою. Та якщо на великі вибори в державі прем’єр-міністр впливав опосередковано, то реформи й люстрація – його робота. А цього, на думку європейців, не відбувається. Хоча тут недопрацьовує і глава держави. Про це свідчить те, що Президента Порошенка (який, до речі, теж обіцяв реформи) не запросили до Будапешту на засідання Європейської Ради. Президент цієї Ради Дональд Туск віджартовувався, що все життя Європи не складається з проблем України, а проукраїнські політики в Польщі наголошували: Туск заради Європи не може ввесь час приділяти проблемам лише однієї країни. В цих заявах відчувається деяка роздратованість ситуацією в Україні. Особливо, коли тиждень починається з вимог посилити санкції проти Росії країною, що сама не може запровадити їх.
Взагалі європейці – чудові люди. Арсеній Петрович клявся: мовляв, дайте нам грошей, а через сто днів побачите реформи. Та представники Ради ввічливо відповіли, що реформи необхідні не їм, а звичайному населенню України і в першу чергу мають задовольняти його. І невже для проведення люстрації, нагальних законодавчих змін та початку рішучої судової реформи потрібні такі великі кошти?
До речі, черговий транш може і не відбутися. А це означає відсутність грошей аж до лютого місяця – саме стільки у європейських депутатів триватимуть канікули.
Буквально за декілька днів зібралася члени «Вишеградської четвірки» і вирішили поміж собою допомогти створенню і впровадженню реформ в Україні. Кожна з держав взялася за окрему сферу. Польща взялася відповідати за децентралізацію та реформу місцевого самоврядування, а також управління публічними фінансами, Чехія – за громадянське суспільство, утворення та підготовку незалежних засобів масової інформації, Угорщина – за економіку, розвиток середнього та малого бізнесу і впровадження зони вільної торгівлі між Україною і ЄС. Нарешті, Словаччина взялася відповідати за сферу енергетики та національної безпеки України.
Зазвичай допомогу надають саме тоді, коли вона необхідна. А чому вона необхідна тільки зараз, коли Яценюк наче й узявся за реформи ще півроку тому? Мабуть, тому що країни ЄС починають переконуватися у відсутності результатів і в розкраданні (пробачте, «нецільовому використанні») їхніх коштів. А відтак, якщо прем’єр-міністр не здатен реалізувати власних обіцянок про реформи, то «Вишеградська четвірка» зробить це за нього. Тільки Яценюк при цьому більше втратить, аніж отримає.
Антон МАЛЕЄВ, аспірант КНУ ім. Т. Шевченка, філософ, політолог, експерт з суспільно-політичних питань
