ТБ і війна: як не нашкодити

Аркадій Бабченко пройшов дві Чеченські війни як солдат, після чого, зайнявшись військовою журналістикою, висвітлював війну в Грузії, події на Майдані та в Криму. Зараз слідкує за війною на сході України. Днями він вперше завітав до Львова. З російським військовим медійником «День» розмовляв про боротьбу з російською пропагандою, посттравматичний синдром у журналістів та межу самоцензури.

- Наскільки важливою є для військового журналіста відповідна освіта?

- Мати таку освіту, звісно, краще ніж взагалі ніякої. Але треба розуміти, що на війні відбувається те, що в теорії неможливо вивчити. Тому в реальних обставинах завжди вчишся на досвіді. І в армії потрібно було б відслужити, аби краще розуміти що і як функціонує. Однак в будь-якому випадку коли ти поїдеш кілька разів і втягнешся в це – зрозумієш, що все завдяки реальній практиці.

- Як боротися з російською пропагандою?

- Лише об’єктивним висвітленням подій. По-іншому ніяк. Антипропаганда, зазвичай, тебе доведе до такого рівня, як і пропаганда. Журналістика пропаганді програє завжди на коротких дистанціях. Однак в перспективі на довгих відрізках завжди отримує перемогу. Взагалі, пропаганда – це окрема професія. Вона має місце в інших сферах життя, наприклад, пропаганда здорового способу життя. В такому випадку я тільки за, аби лише не пропаганда мракобісся, насилля та війни.

- Ви колись казали, що «Перший канал», «Russia Today» та «Life News» — не ЗМІ, а засоби масової пропаганди. Що робити з ними?

- Саме так – вони не є нашими колегами. Я вважаю, доступ ЗМП в будь-яке суспільство: українське, російське чи інше – повинен бути перекритим. До них довіра підірвана, навіть якщо вони покажуть об’єктивний ролик з місця подій за усіма журналістськими стандартами. До ЗМП в мене немає вже зовсім ніякої довіри.

- Оскільки війна відбувається на території України, то для наших журналістів це фактично домашня війна. Чи можуть вони за таких умов залишатися об’єктивними?

- Не треба котитись до пропаганди. Якщо ти займаєшся журналістикою, то повинен усвідомити, що для тебе найважливіше – це факти та їх перевірка, а не ретрансляція чуток чи взагалі відвертої брехні. Потрібно вирішувати, що ти хочеш робити – якщо агітувати, то це інша професія. А якщо хочеш журналістикою, то є певні правила. Хоча, звичайно, стовідсоткової об’єктивності ніколи не буде. Світогляд людей, серед яких ти знаходишся,  і тих, з ким ти говориш, будуть накладати свій відбиток. Але треба висвітлити конфлікт з обох боків. Хоча це вдається не завжди, або, як правило, не вдається. В будь-якому випадку, навіть якщо ти висвітлюєш з одного боку конфлікт і на стороні, яка тобі симпатизує, все рівно не можна котитись в пропаганду.

Сьогодні загалом в ЗМІ я бачу багато так званих агіток. Є романтизація, ідеалізація, намагання не побачити проблеми – і це дуже погано. Коли ти намагаєшся щось ідеалізувати, то в кінці кінців настане момент розчарування. Ідеального ніколи та ніде немає. Якщо ви хочете вирішувати реальні проблеми, то повинні створювати реальність, а не вигадку якогось життя, яке б хотілось бачити.

- Яка є самоцензура на війні, і як вона проявляється?

- Все що ти пишеш, може коштувати комусь життя. Треба усвідомити, що журналістика – це не писати те, що ти думаєш. Журналістика – це думати. У нас заповідь така ж, як і в медиків – не нашкодь, тобто не підстав людину. Оперативна інформація – де, скільки і які танки стоять  - тебе ніяк не стосується, забудь. В тебе інше завдання – ти не шпигун та не розвідник. Думай, як не підставити людей та своїх героїв.

- Військові журналісти, зазвичай, у таких умовах, як і солдати. Чи буває у медійників посттравматичний синдром? Як це проходило у вас?

- Так, він навіть обов’язково буде. Якщо ти займаєшся журналістикою і їдеш на війну, то без сумніву готуйся до того, що тобі зірве «башню». У зв’язку з цим багато людей спиваються, відбувається емоційне вигорання. Коли журналіст починає займатися такими соціальними проблемами, що пов’язані зі смертю, то професійне життя продовжується близько 10-15 років. Після цього журналісту стає байдуже, настає суцільний цинізм, і він вже не в стані пропускати усе це крізь себе. Тобто посттравматичний синдром у журналістів проявляється не одразу. У таких ситуація треба брати паузу. Але це буде у будь-якому випадку - наслідки війни відбиваються як на солдатах, так і на журналістах. Коли ти потрапляєш під обстріл, байдуже що в тебе: автомати чи камера – страх смерті однаковий. Можна також спілкуватися з відповідними експертами, щоб вийти з цього стану. Деякі це роблять самотужки. У паузі треба лікувати психічні травми та чіплятися за життя. Мені допомогло те, що я почав писати – займатися журналістикою, завів сім’ю, в мене народилась дитина. Зараз в Україні волонтерська справа може бути хорошим перехідним періодом. Багато солдатів, які не можуть повернутись на фронт з тих чи інших причин, займаються саме цією справою.

Дмитро ПАЛЬЧИКОВ, Львів