Дух України над Монте-Веріта

 Цей артист, балетмейстер і теоретик танцю не випадково вподобав для своїх дослідів початку ХХ століття (1913-1918) приозерну Аскону, точніше ту її зелену височина, яка отримала назву Монте-Веріта (Гора Правди).

Крилатий янгол вишуканої ручної роботи українських майстрів зворушив організатора фестивалю Нунцію Тіреллі. Монте-Веріта — унікальне місце і мені довелося вперше його побачити. І стало зрозуміліше, чому стільки знаменитостей різних соціальних верств і художніх напрямків прагнули потрапити сюди, на Гору Правди, щоб обговорити з однодумцями, чи ту правду вони сповідують. Серед них були анархісти й феміністки, психоаналітики, теософи та представники артистичної богеми, прихильники єднання з природою і вегетаріанці, а також люди, позбавлені притулку (по-сучасному бомжі). Приїжджала, до речі, і Айседора Дункан, мабуть, перевіряючи засади свого танцю, побудованого на єднанні душі й тіла.

Але незабаром виявилося, що зусилля й пошуки мешканців Монте-Веріта легко можна винести за межі цього природного оазису (адже субтропіки у Швейцарії — не більше ніж екзотика). А досліди Лабана, народжені тут, залишилися в історії танцю, й у них є численні дослідники та продовжувачі. Наприклад, студенти Інституту Лабана в Лондоні (вони й були основними виконавцями його композицій) і нестаріюча Валері Престон-Данлоп, яка дванадцять років навчалася у самого Лабана й пам’ятає кожен рух його танцю. Мені Валері нагадала героїню популярного фільму «Титанік». Одна з небагатьох, хто вижив після трагедії, та жінка, через багато років, вирушила у ностальгічну подорож на місце аварії океанського лайнера. Але на відміну від кіногероїні, Валері хотіла переконатися на фестивалі, що краху Лабановского руху немає, і справа його не залишилася утопією століття. Чи так це, спробувала довести й більш молода співробітниця Центру Лабана в Лондоні Елісон Куртіс-Джонс, яка проводила креативні майстер-класи і реконструювала деякі роботи Лабана.

Саме тут, на «Сонячному фестивалі» можна було побачити дві ритуальні композиції «Пісня сонця, що сходить» і «Тріумф сонця, що сідає», «Барабанні палички» та «Демони ночі».

Все, що акумулювало сонячну енергію, було радісним, піднесеним і виконувалося в хороводному стилі, що відсилав глядачів до основ древнього ритуального танцю. У «Барабанних паличках» під акомпанемент перкусії то розсипалися, то скручувалися у тугі багатофігурні вузли тіла тринадцяти молодих танцівників. Очевидно, ця експресіоністська композиція народжувалася напередодні Першої світової війни. Страх, напружене очікування, часом відчай — ось доля європейців того часу. Ритми тіла напружені у стані небезпеки, стрибки непривабливі й безформні — щоб відірватися від грішної землі. Натовп (маса, як тоді прийнято було говорити) спершу однорідна, але швидко ділиться на активну й пасивну, що не поступається один одному. Кожна не чекає нічого хорошого і не збирається йти на поступки. До того ж погода, яка радувала на світанку і сході, швидко псується, і дрібний холодний дощ обливає глядачів і учасників. Гору Правди, розташовану на висоті 345 метрів над рівнем моря, швидко затягують хмари.

Схожа картина повторилася наступного дня, коли пізно ввечері на галявину, майже у повній темряві, вийшли учасники вистави «Демони ночі». Схвильований спів протагоністкі був сповнений безвиході, дії персонажів агресивні й непередбачувані. Це були жертви демонічних сил, ув’язнених у кожній людині. Виступала старша група учасників фестивалю, — не артисти, а освічені дилетанти, які шанують пам’ять філософа і творчого провісника Лабана — вони вразили не менше, ніж молоді м’язисті студенти.

Це — життя, яке, за словами виконаної пісні, минає, але все у ньому змінюється. Одне явище змінює інше, але щось дуже важливе залишається у свідомості людей та їхньому прагненні змінити світ на краще. Фестиваль спробував порушити й це питання, організувавши акцію проти сучасного насильства та дискримінації. На неї зібралися всі, хто приїхав до Монте-Веріта, щоб доступним кожному способом, а не лише танцем, створити картину проблемних вузлів сучасності. І було дуже зворушливо бачити, як італійська дівчинка, котра приїхала з батьками на фестиваль з Італії, від свого прапора перейшла до українського й поклала поруч із ним плакат із написом «Расе» (Мир).

P. S. У сюжету з фестивалем Лабана виявилося цікаве продовження в Україні. Днями Харків відвідав швейцарський еврітміческого ансамбль Light-Eurytmy і дав два концерти в рамках проекту «Мистецтво зцілює». Евритмія, яку обрали для виконавської та оздоровчої практики артисти зі Швейцарії, як і експерименти Лабана, теж народилася на початку минулого століття і має своїх послідовників до наших днів.