Червоні людолови

Цьогоріч у їдальні пансіонату «Гуцулка», що у Східниці, було значно менше людей, ніж звичайно, тому й гамору особливого не спостерігалося, хіба що з різних кутків долинали слова-вмовляння матерів до своїх дітей, що обов’язково треба з’їсти більше, як цього бажало вперте чадо. Та одного разу за сусіднім столиком почулася розмова, на що я відразу якось звернув увагу. Вів її поважний чоловік, говорив впевнено. В його мові вчувався легкий акцент тої старої людини, яка давно вже покинула Україну. Через якийсь час мені випала нагода зійтися з цим чоловіком ближче. Тут, у Карпатах, він вперше, приїхав з далекої Швеції, де перебуває вже понад п’ятдесят років.

Гостя звати Григорій. Дитинство провів у чарівному українському селі над Дністром. Безтурботними, а тому й щасливими були хіба що перші його сім років. Батько й мати працювали тоді на своєму полі, їм допомагали старші брати й сестри (було їх шестеро дітей), а потім настала чорна смуга — довгих 16 років, та таких, що горя вистачило б на долю кількох поколінь.

У 1929-му, як засновували колгосп, у батьків забрали всю землю, весь реманент і худобу, бо, мовляв, куркулі, і з шістьма дітьми їх вигнали з власної хати. Найбільше плакала мати. Тулилася то в сусідів, то в бабусі, а в неї найдовше. У поневіряннях минуло кілька років. Настав голод: найбільший штучний голод на найбагатших землях Європи — нелюдське знущання чужинців над мовчазним народом. На очах у Григорія померло троє: дві сестрички і братик. Ті, що залишилися жити, ледве могли пересувати ноги. Порятунком стало те, що батько ходив на заробітки до Одеси й Миколаєва, привозив трохи хліба й до хліба, так і вижили. Та незабаром прийшло нове горе: у 1934 році всю родину — батька, матір, двох братів і сестру — вивезли до білих ведмедів, у концтабір, що біля міста Медвежої Гори в Карелії. Привезли сюди тисячі українців, були тут також німці та поляки з України, людей скинули в лісі, розмістили в бараках з дощок, а надворі понад 40 градусів морозу. Батькам дали сокири, пили й коней, щоб возили ліс і різали на дошки. Все робили вручну. Найстрашніше було вночі. Посеред величезного бараку палилося в пічці, до неї всі тулили ноги, а голови за ніч примерзали волоссям до стін бараку, вкритих льодом.

З лісу, що обробляли, будували нові будинки: на 6, 8, 12 і 16 кімнат кожний. В одній кімнаті могло жити по 6 осіб, незалежно, чи це одна, дві або й більше сімей. До кімнати, де мешкала родина Григорія, поселили ще шостого, чужого. Правда, він незабаром втік, і вони залишились уп’ятьох. Розказували, що цього чоловіка впіймали і заслали десь аж на Соловки, де колись після зруйнування Запорізької Січі довгі роки у підземеллі томився кошовий отаман Петро Калнишевський.

Батько, брат і сестра працювали, Григорій ходив до школи. Усі дуже переживали за маму, останнім часом вона часто хворіла. Після голоду 32—33-го років вона ослабла, до того ще постійно тужила за Україною. Марніла на очах, а лікарської допомоги не було жодної. Якось у березні 1936 року приснився Григорію дивний сон: до їхнього дому під’їхали сани без погонича, запряжені двома баскими кіньми, сани зупинилися, і з хати вийшла якась жінка, зодягнена, наче казкова царівна, сіла в сани, і вони знову рушили. Коли ж сани вже від’їхали далеко, жінка повернула голову, і Гриць упізнав в ній свою рідну матір. Хлопець закричав: «Мамо, мамо! Вернись, куди ти їдеш?» Від цього крику сам прокинувся. Світало. Син підійшов до матері — і здригнувся. Мамині очі були відкриті, але невидющі. Він торкнувся її руки — рука була холодна, як лід. Від його плачу збудилися всі — мовчала тільки мати. Вона замовкла навіки.

У тому ж році помер від запалення легень брат Григорія. Всі домашні клопоти тепер взяла на себе його старша сестра. Батько й надалі працював у лісі, але став мовчазний, завжди стривожений, в його очах з’явилась якась туга й глибока задума.

1937-й рік почався тривожно. Спочатку люди пошепки переказували один одному, що «чорний ворон» забрав вночі того чи того, а потім вже боялися навіть говорити про це. Кожен чекав уночі зловісного грюкання в двері. Одної ночі таки постукали і до їхньої хати. Батько відчинив двері, і замість вітання до хати влетіло страшне слово: «Сабірайсь!» Вимовив лише: «Учись, Грішо, то буде тобі так, що ти будеш бачити дальше від свого носа». Грубий окрик енкаведиста зупинив батька. Його повели під лемент доньки і сина, які ще кілька разів носили передачі до Медвежої Гори. Та якось черговий, що приймав передачі, сказав дітям: «Там, де зараз ваш батько, йому вже вашої передачі більше не треба. Йдіть тихенько з передачею додому». Діти все зрозуміли. Сестра дуже плакала, тільки Григорієві очі, наче висохли.

Через 60 років розкрилася таємниця кривавого 37-го. У лісі Сандармох, що між містами Медвежою Горою і Повенцем, розкопали велику братську могилу. Сюди чорним вороном возили тоді арештованих після вироку трійки. Коли в’язні виходили з машини, їм стріляли в потилицю і мертве тіло снопом падало у вириту могилу. Двічі шведське телебачення показувало страшні сцени з лісу Сандармох: перший раз, як були відкриті ці могили, а другий раз демонстрували людський череп із пробитою кісткою у потилиці (так виглядали всі черепи, розкопані у Сандармосі). І вперше після 37-го року Григорій увесь судорожно здригнувся, щось смертельне стисло йому горло — і раптом хлинули гіркі сльози. Він встав з крісла, підбіг до телеекрану, гладив череп, який дивився звідти на нього холодним отвором, потім упав на коліна і довго-довго цілував екран.

Тоді, у 37-му, їх залишилось двоє: сестра і він, та незабаром й сестра покинула Карелію, поїхала в Сталінград, де були кращі заробітки. Думала стягти сюди і брата, проте війна розбила всі плани, на довгі роки розлучивши брата зі сестрою. Коли тут не стало сестри, він кілька разів з товаришем Сашком пробував втекти в Україну, але їх ловили і знову відправляли до Медвежої Гори.

На початку війни 1941 року Григорій працював на шкірзаводі. 7 грудня місцевість зайняли фінни. Людей із табору відправили до Медвежої Гори, де він побачив наслідки кривавого побоїща: радянські солдати, що перебували в місті, були оточені фінською армією, а при спробі вирватися з оточення їх усіх перестріляли. У місті Григорій знайшов собі закинуту хату і жив там якийсь час. Потім працював у карельському селі, де міг вільно ходити на озеро ловити рибу або в ліс по ягоди.

Тим часом закінчилася війна. Фінни, як колишні союзники німців, зазнали у ній поразки. За угодою, фінни мали відступити Росії значні території в Карелії і на Кольському півострові. Перед українцями, колишніми в’язнями радянських таборів, виникло питання: залишитися тут чи виїхати на Захід?

Думка була одностайною: звідси треба тікати. І Григорій пішов разом з фіннами у Фінляндію. Тисячі українців з колишніх таборів розбрелися по країні озер і каміння, але й тут вони не мали спокою: дорогами Фінляндії вільно роз’їжджали червоні офіцери, агітуючи колишніх радянських громадян повертатися додому, причому обіцяли їм золоті гори, але не знаходилося таких, що могли вірити цьому. Тоді вдалися до застосування грубої сили: колишніх радянських підданих виловлювали і силоміць відправляли до Союзу. Не раз такі люди, щоб більше не бачити того Союзу, коли потрапляли до рук радянських спецслужб, кінчали життя самогубством. Багато тікало на села і працювали там у господарів. Григорій теж вже вирішив своє майбутнє: закінчив автошколу і почав працювати шофером на американській вантажній машині, які по Другій світовій війні масово пливли в Європу з Америки. Та одного разу, коли він повернувся з роботи, зварив собі суп на м’ясних кістках і сів до столу, щоб їсти, як прибігла, захекавшись, сусідська дівчина і сказала схвильовано: «Григорію, тікай звідси, бо скоро сюди приїдуть російські офіцери забирати тебе. Про це повідомили з фінської поліції».

Григорій мав напоготові невелику валізку, спакував сякі-такі речі, пальто, схопив усе це і побіг до лісу. Через кілька хвилин його хату оточили два джипи. На щастя, хата була порожня. Вантажним поїздом поїхав на північ, а там за 15 тисяч марок його переправили до Швеції, куди вже не сягала рука червоних людоловів.

Від 1991 року Григорій постійно приїжджає в Україну. Сюди манять його Дністер, Чорне море і чарівні Карпати. Сюди кличуть його могили предків.